Головна
Її душа живе у вишивці: перша ніжинська заслужена майстриня народної творчості Саврасова Раїса Миронівна

Її душа живе у вишивці: перша ніжинська заслужена майстриня народної творчості Саврасова Раїса Миронівна

Здавна вишивання для українців було не роботою, а таїнством, кодуванням власного світовідчуття й енергії. Разом з тим для жінок-берегинь це стало можливістю захистити й прикрасити себе, одяг, оселю і весь світ довкола. І вони це робили, роблять і будуть робити. Бо для нас, українців, вишивка – це історія і мистецтво, релігія і національна ідентичність.

Сьогодні ми розповімо про Раїсу Миронівну Саврасову – творчу жінку, талановиту рукодільницю, викладачку Ніжинського коледжу культури і мистецтв. Народилася вона 18 вересня 1937 року на Ічнянщині у селі Яблунівка. Мала двох братів і сестру. У її роду були художники, а рідний дядько власноруч робив музичні інструменти: скрипки, баяни, бандури, ще й тамадував на весіллях.

Юна Раїса після закінчення Прилуцької школи навчалася у Ніжинському культурно-освітньому училищі, де вивчала бібліотечну справу, а також опанувала гру на фортепіано у вечірній школі. Повернувшись до Прилук, влаштувалася бібліотекаркою. Саме тоді вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – військовим. Вони одружилися, у родині зростала донька Іринка. У 1966 році вони переїхали до Ніжина, і відтоді це місто стало для них рідним. Тут Раїса Миронівна працювала у Будинку офіцерів, де викладала дітлахам фортепіано і сольфеджіо. Далі було навчання у Київському інституті культури і посада викладачки фортепіано в Ніжинському педагогічному інституті.

«А де ж вишивка?» – запитаєте ви. А вона була весь цей час. Раїса Миронівна вишивала завжди, вдень та вночі, і це заняття було її життєвою потребою. Вона сама розробляла схеми своїх робіт. Не мала художньої освіти, але, мабуть, отримала у подарунок той внутрішній дар, який допомагав їй вишивати картини й сорочки, скатертини й рушники, ікони й серветки. І це вже десь на генетичному рівні були закладені ці таланти, котрі у сукупності сприяли її розвитку і процвітанню як майстрині народної творчості.

А потім вишивання стало вже і її професією. Вже у дорослому віці Раїса Миронівна стала викладачкою новоствореного відділу образотворчого мистецтва Ніжинського культурно-освітнього училища. «Переходьте до нас працювати. Тут Ви будете продовжувати займатися улюбленою справою і разом з тим передавати свої знання молоді», – саме ці слова тодішнього директора училища Сергія Миколайовича Родіна кардинально змінили її життя. Раїса Миронівна стала викладати вишивку, і завдяки цьому в неї з’явилося більше можливостей творити й розвиватися. А студенти училища отримали викладачку-майстриню, яка ділилася з ними своїми напрацюваннями і заохочувала власним прикладом до професійного й особистісного розвитку. Навіть на парах, пояснивши студентам матеріал, вона сідала поряд з ними і також вишивала, на перерві, якщо був час, теж продовжувала вишивати. Всі техніки показувала на своїх роботах. Була вимогливою до студентів, але у першу чергу до себе. І її роботи – доказ цього. Вишивала ще й бісером і стрічками, в’язала, підкорила всі види рукоділля, вигадувала й розробляла нові техніки…

Раїса Миронівна активно займалася збереженням та популяризацією вишивки різних регіонів нашої області. Різноманітні зразки вишивки сіл і містечок Чернігівщини вона знаходила під час їх відвідин або разом зі студентами на виїзних практиках. Знайдені оригінальні або відтворені нею візерунки Раїса Миронівна об’єднала у саморобний каталог, потім цей багатий матеріал вона використовувала на заняттях зі студентами і навчала їх саме вишивки нашого регіону.

Талант і неймовірна працездатність сприяли визнанню Раїси Миронівни. Роботи майстрині експонувалися на виставках у багатьох містах Чернігівщини. А через деякий час її ім’я і вироби стали відомими за межами області – було багато запрошень для участі у виставках в інших областях України. Там вона проводила ще й майстер-класи, і це сприяло співпраці й дружбі між Ніжином й іншими містами країни.

Розпочався період становлення держави, і вишивка як невід’ємний атрибут української ідентичності набувала популярності. Рушники і сорочки, оздоблені майстерною ручною вишивкою, користувалися пошаною і були дуже затребуваними. Відбувалося відродження народних традицій, вишитими рушниками почали прикрашати ікони, на весіллях їх стелили молодятам під ноги на щасливу долю. І в цей період збіглося її становлення як майстрині і початок відродження вишивки як народного декоративного мистецтва українців.

Вишиті ікони – це особлива сторінка творчості майстрині… Невтішний діагноз і страшний прогноз: жити залишилося три місяці. Операція, етап відновлення... Тоді лікарі сказали Раїсі Миронівні, що бажання перемогти хворобу і впевненість в одужанні творять дива, що онкологічне захворювання лікується позитивним настроєм на одужання, адже тоді організм знаходить внутрішні резерви й сили для подолання недуги. І в цей критичний момент свого життя Раїса Миронівна знайшла внутрішні сили і стала вишивати ікони. Вона їх вишивала, святила у церкві і дарувала, вишивала і дарувала… Знайомим і незнайомим, друзям і колегам, церквам та всіляким установам. І вишивка підняла її після хвороби і втримала на світі.

А ще Раїса Миронівна була першою у Ніжині весільною тамадою! Спочатку це сталося, коли вона спонтанно виявила цю ініціативу. Все вдалося, гостям і нареченим запам’яталося. А далі її вже стали запрошувати зробити день весілля особливим. Річ у тім, що під час своїх поїздок вона, крім вишивки, цікавилася українськими обрядами, зокрема й весільними. Тож у весільних церемоніях Раїса Миронівна поєднувала традиції і сучасність, чітко знала усі етапи цього обряду, значення кожного його кроку, могла пояснити прадавній зміст кожної пісні і фрази, які треба було сказати. Варто зазначити, що цей талант тамади уповні отримав її онук Сергій, який навчався на її конспектах і гідно продовжив бабусин шлях.

Творчість у Раїси Миронівни виявлялася у всьому. Вона писала вірші, у Прилуках танцювала у самодіяльному колективі. Маючи дитину, роботу, навчаючись у вечірній школі, вона знаходила час і мала бажання ще й до танців, рукоділля, співів… Також співала у квартеті із Людмилою Іванівною Щіткою, Галиною Яківною Кульбакою і Зоєю Василівною Ястремською (її потім замінила Раїса Миколаївна Борщ). Авторська українська пісня у їх виконанні була неперевершеною. У складі квартету вони брали участь у звітних концертах Чернігівської області, виступали у Палаці «Україна», на телебаченні і стали лауреатами пісенного конкурсу «Сонячні кларнети».

Для Раїси Миронівни як творчої особистості було дуже важливим визнання. У 2002 році вона була удостоєна звання заслуженого майстра народної творчості України, і стала першою ніжинкою, удостоєною цього звання. Це усвідомлення того, що шанують і її як майстриню, і результати її праці, додало їй сил та натхнення.

Її не стало 9 квітня 2016 року... Більшість творінь Раїси Миронівни розлетілися по містах України і світу, де стали чиєюсь власністю та предметом захоплення. «Якщо планувалися поїздки до посадовців у столицю чи делегації за кордон – її завжди просили дати якийсь виріб для подарунку, – розповідає донька майстрині Ірина Вікторівна Разон. – Вона пишалася такою довірою і щедро роздавала свої вироби. Мама не усвідомлювала цінності своєї ручної клопіткої праці. І я це теж зрозуміла лише тоді, коли стала розбирати її речі й побачила, що вдома майже нічого з її робіт не залишилося. Немає рушників, українських костюмів, які я пам’ятаю за виставками, – лише фотографії. І це не жалкування за втраченим, а лише усвідомлення того, що кожна праця і творчий порив мають бути зафіксовані й віддячені».

Донька Раїси Миронівни теж працює у сфері культури – вона піаністка, викладачка, директорка Ніжинської музичної школи. Ми запитали у Ірини Вікторівни, якою вона запам’ятала свою маму.

«Вона для мене була великим авторитетом. І якщо мама сказала, що я повинна навчатися на «відмінно», то я не мала іншого вибору. Вона завжди була доглянута, підфарбована, із зачіскою. Ніхто, дивлячись на цю вродливу активну жінку, не зміг би сказати, що у неї за спиною такі важкі хвороби. Батьки були постійно зайняті, тому я дуже рано стала самостійною, знала, що мною ніхто не буде опікуватися, ніхто за мене нічого не зробить. Разом з тим я не відчувала себе ущемленою чи ображеною, адже вповні відчувала батьківську любов і підтримку.

Я з дитинства займалася хореографією у Будинку школярів, навчалася у музичній школі, відвідувала спортивну школу й театральний гурток. І не дуже хотіла пов’язувати своє життя з фортепіано. Але мама вже тоді побачила, що це моє, і наполягла на продовженні музичної освіти. Я дуже люблю свою роботу, люблю навчати дітей і досі дякую мамі за те, що не дозволила мені кинути музичну школу і музичне училище. Коли я свого часу хотіла це зробити, вона відкрила довідник для абітурієнтів і запропонувала вибрати нову спеціальність, яку я буду тепер вивчати. Перебравши всі, я зрозуміла, що музика – це моє і нічим іншим з того великого списку професій я займатися не хочу. Без лайки, без умовлянь, без тиску мама допомогла мені це усвідомити самій.

Так само спокійно і виважено мама вирішувала й інші проблеми. Пам’ятаю, як її перший раз викликали до школи. Я тоді навчалася у п’ятому класі, і батьки купили мені наручний годинник. Але нам не можна було їх носити, щоб не вирізнятися з-поміж інших. Мама тоді пояснила вчительці: «У мене немає часу водити доньку на всі гуртки. Вона усюди ходить сама, тому їй потрібно розраховувати свій час за годинником». Заперечень не було, годинник залишився зі мною. Другий раз викликали, коли вона мою шкільну плісировану форму переробила на пряме звичайне плаття – я знову вирізнялася з-поміж дівчат. «Донька сама перешиває комірці і пере форму. А випрасувати плісировку вона не зможе», – так вона пояснила ситуацію. Навіть такі конфлікти вона вирішувала не лайкою, а беззаперечними аргументами, маючи чітку позицію і відстоюючи її.

А щодо вишивки… Це, дійсно, була її доля. Вона вишивала по 10-12 годин на добу, вдень і вночі. Я її такою і запам’ятала: голка у руках, барвисті вишиті узори на тканині і нестримний запал у реалізації запланованих ідей. Цим бажанням творити вона надихала і мене, і своїх студентів. Мама мала багато талановитих учнів і учениць. Кожен охочий може побачити великий вишитий портрет Тараса Шевченка – дипломну роботу її студентів, яка прикрашає вестибюль Ніжинського коледжу культури і мистецтв. Звісно, не всі її учні стали майстрами з вишивки, але свій слід у їх творчості і професійному становленні моя мама залишила. Це Наталія Ямчинська, викладачка школи мистецтв, Наталія Постол і Юрій Ващенко, які після навчання вже викладають у коледжі культури і мистецтв, Юрій Панченко – майстер вишивки, Таня Василенко – художниця у театрі. Її учениці навіть працюють золотошвейками, вишивають ікони й одяг для священнослужителів».

А якою залишилася Раїса Миронівна у пам’яті студентів?

Євгенія Липовецька, майстриня, членкиня Національної спілки художників України:

«Із 2004 по 2008 рік у стінах Ніжинського училища культури і мистецтв ім. М. Заньковецької Раїса Миронівна навчала нас не тільки творчого ремесла, а й життєвого досвіду. І можу сказати: SHE IS BECT TEACHER EVER! На її заняттях завжди панували невимушена дружня атмосфера та повне занурення у творчість, а також дуже багато практики. Навчальний матеріал Раїса Миронівна пояснювала просто й цікаво. Ми дійсно любили наші заняття, де можна було, наче у психолога, розповісти про свої думки, переживання й отримати пораду, від людини, якій довіряєш. Незважаючи на різницю в два покоління, ця Жінка була для мене еталоном жіночності (завжди була доглянута, із зачіскою та макіяжем) і прикладом для наслідування, адже мала власну чітку позицію і незламний характер, вона мене надихала та захоплювала.

Я часто була в гостях вдома у Раїси Миронівни і під час навчання, і вже після закінчення училища, адже її чаювання із пирогами – це щось неймовірне. Іноді сидимо на заняттях, телефонує Раїса Миронівна і каже: «Я вам зробила пиріг, приїзди забери». І через 30 хвилин ми з одногрупниками вже ним смакуємо....»

Юлія Петренко, членкиня Національної спілки художників України, заслужена майстриня народної творчості України:

«У моїй пам’яті Раїса Миронівна залишилася веселою, енергійною, завзятою, сповненою планів та ідей. Вона була не тільки нашим педагогом, а й класним керівником нашої групи, «класною мамою». Я завжди любила експериментувати у творчості, шукати інші можливості й розширювати певні кордони. Тому вдячна Раїсі Миронівні, що вона мене у цьому підтримувала і надихала. За роки навчання я отримала від неї неоціненний досвід митця, педагога і навіть менеджера. З особливим теплом згадую наші виставки, дефіле в сорочках, які вишивали власноруч, та інші мистецькі заходи, які вона організовувала.

Раїса Миронівна – перша ніжинка, яка стала заслуженою майстринею народної творчості України. І те, що я продовжили цю естафету і також отримала це звання, стало для мене високою оцінкою творчої діяльності, а також стимулом рухатися далі».