Останні новини
18°C
×
«Поліській веселці» – 70 років!
У далекому 1954 році у Ніжині з’явилася «Поліська веселка» – народний аматорський ансамбль танцю, який заснувала талановита заповзята хореографка Ольга Олександрівна Ревун. Змінювалися керівники колективу, безліч вихованців заповзято вивчали вірьовочки та вихилясники, здобуто багато творчих перемог. Але увесь цей час незмінними ознаками «Поліської веселки» були відданість українському народному танцю і високі стандарти хореографії.
Наша сьогоднішня гостя рубрики #Обличчя_громади_Ніжина Леся Фінь є керівницею «Поліської веселки» вже 14 років. Вона поділилася з нами досвідом роботи та розповіла, чому складно навчати танців власну доньку і чи має плани святкування 70-ліття ансамблю.
Як танцювальне мистецтво увійшло у Ваше життя?
Танцями мріяла займатися змалку. Мама працювала у дитячому садочку №12, поряд з її роботою – Будинок дітей і юнацтва, а в ньому – гурток народних танців. Я з 5 років просила маму записати мене на танці, але і вона, і керівник гуртка казали: ще занадто рано. Але я була впертою, і врешті, коли мені було вже 5 з половиною років, отримала від керівника гуртка два тижні випробувального терміну – якщо впораюся з навантаженням, то залишуся. Пам’ятаю, що усі діти в групі були вищі й старші за мене, їм було цікаво, що я така маленька, і вони мене тягали за собою, наче ляльку. Ще один спогад – рух «вірьовочка» потрібно робити назад, а я весь час робила уперед...
Невдовзі Галина Львівна Тимошенко відкрила хореографічну школу, і я перейшла займатися народними танцями до неї. Перший мій танок у хореографічній школі – «Курчата», його ставив Олександр Пархоменко, молодий хореограф, який лише нещодавно став у нас викладати. Зараз це керівник ніжинських ансамблів народного танцю «Квіти України» і «Забава». Творче життя у хореографічній школі вирувало: поїздки Україною і за кордон, участь у конкурсах, нові досягнення й досвід…
Після закінчення хореографічної школи і 9-го класу загальноосвітньої школи вступила до Ніжинського фахового коледжу культури і мистецтв на хореографа, а далі продовжила навчання в Академії керівних кадрів культури та мистецтв. Після закінчення коледжу потрібно було відпрацювати три роки, і я отримала роботу в Чернігові – стала танцівницею народного (з 2008 р. академічного) ансамблю пісні й танцю «Сіверські клейноди».
Перше робоче місце у відомому професійному ансамблі – це гарний старт і досвід для хореографа-початківця.
Так, згодна. До складу ансамблю входять хорова, оркестрова та хореографічна групи, важливою особливістю «Сіверських клейнодів» є жива музика. Коли на сцені виконується запальний народний танок у супроводі оркестру народних інструментів – це зовсім інші відчуття і для танцівників, і для глядачів. Побачене й почуте надихає та сприймається по-іншому, на рівні прямого потрапляння в душу. Таких колективів небагато, адже для їх роботи потрібно мати відповідно підготовлені кадри, і я рада, що в обласній Чернігівській філармонії такі можливості є. Робота в «Сіверських клейнодах» навчила артистизму, а поїздки по Україні і виступи на професійних майданчиках нового рівня стали джерелом натхнення.
Через деякий час я одружилася і повернулася до рідного міста. Мені пропонували залишитися у Чернігові, обіцяли надати житло, але хотіла жити лише в Ніжині. Маю сина й доньку. Руслану зараз 15 років, він танцями ніколи не захоплювався, поки що шукає себе. Ані 13, вона і танцює, і співає, і на скрипці грає. У моєму колективі вона навчається танців, у музичній школі – гри на скрипці, в ансамблі «Феєрія» при БДЮ займається вокалом, ще й у школі грає у волейбол. Навантаження велике, й інколи вона може поскаржитися на втому, але це її вибір.
Упевнена, що Ваш досвід навчання власної дитини зацікавить багатьох читачів. Що найважче у цьому процесі для Вас і для неї?
Не має бути жодного примусу, дитина повинна навчатися не тому, що так сказала мама, а тому що це її власне бажання. Аня просилася танцювати років з шести. Дітям у такій ситуації найскладніше навчитися розмежовувати маму і керівника. Інші вихованці завжди виконують те, що я кажу їм, донька ж (поки була маленькою) могла сказати, що не хоче чогось робити. Подорослішавши, вона сама зрозуміла необхідність такого розмежування, на заняттях звертається до мене «Леся Михайлівна». Інколи може й образитися через певні зауваження щодо її помилок, але моя позиція однозначна: вона така сама учениця, як і всі інші дівчата. Мама і донька – це лише поза заняттями. І хоча така ситуація інколи може бути важкою у моральному плані для нас обох, в інший колектив Аня переходити не хоче, їй теж подобаються народні танці.
Коли ви очолили «Поліську веселку» і якими були Ваші перші кроки як керівниці колективу?
Мені було 22 роки, а доньці – лише 6 місяців, коли я отримала цю пропозицію. Була здивована і розгублена, разом з тим мала велике бажання розвиватися у професії. Бабуся погодилася сидіти з дітьми, тож я наважилася. І вже 14 років я з «Поліською веселкою».
На той час це був колектив дорослих танцівниць і танцівників віком 18–25 років. Початковий етап був складним у психологічному й організаційному аспектах. Попередні керівники Людмила і Анатолій Баригіни пішли на заслужений відпочинок, відповідно більшість їх вихованців теж відійшли від занять, адже були зорієнтовані саме на них. Я не знала, чи знайду діток, як вони підуть на контакт, чи сподобаються їм заняття настільки, що вони тривалий час ходитимуть до мене... Також абсолютно новими були проблеми з організацією роботи й занять, і їх вирішення теж стало своєрідним іспитом.
Почала з оголошення про набір до гуртка дітей. Я розуміла, що потрібно ростити кадри для колективу, тому інформацію про набір передавала по школах, розмістила її в інтернеті. Набрала кілька груп, і процес навчання розпочався. У місті велика кількість хореографічних колективів на будь-який смак, мистецьке і спортивне життя вирує, тож потрібно старатися, аби діти обрали саме «Поліську веселку». На щастя, ми зайняли свою нішу, і у нас займаються 50 танцівниць і танцівників віком від 5 до 25 років.
Чи пам’ятаєте перший виступ «Поліської веселки» під Вашим керівництвом?
Звісно, адже я дуже боялася везти свій колектив на перший конкурс – це були організовані моїм улюбленим керівником Олександром Пархоменком «Квітневі викрутаси». Вдячна йому за підтримку, він запевнив, що усе вийде, пояснював необхідність участі у конкурсах: танцівникам потрібні виступи і конкуренція, мені – новий досвід. На цьому конкурсі «Поліська веселка» посіла друге й третє місце, для нас був дуже гарний результат. Із наступного конкурсу в Батурині ми привезли вже перемогу. Це додало сил та мотивації і мені, і моїм вихованцям. Така традиція вдалих виступів продовжується, за цей період перемагали у численних всеукраїнських і міжнародних конкурсах.
Чого прагнете навчити вихованців на заняттях?
Танцювальні рухи – це наша мова. Слова танцюриста у його руках, ногах, позах і жестах. Завдання – скласти ці слова у речення, а потім у текст. І помилка одного впливає на загальне сприймання глядачами цієї хореографічної розповіді. Тож працюємо над удосконаленням танцювальних умінь.
Кожне заняття починається з розминки, адже потрібно прогріти все тіло від маківки до кінчиків пальців ніг. Потім малеча займається гімнастикою, розучує дитячі танці. Вони обожнюють їздити на конкурси, виступи в інших містах для них є щастям, адже їм хочеться показати свої костюми і танцювальні досягнення. Старші весь час хочуть нових танців – у нас є і класичний танок, і гімнастика, і стретчинг.
Педагоги хореографічної школи нам часто казали: «Найкращий учитель – дзеркало». Недарма вони розміщені на всіх стінах у танцювальних залах. Танцівник дивиться на себе збоку, помічає свої огріхи і може відразу ж їх виправити, разом з тим він бачить, наскільки злагоджено танцює колектив у цілому. Інколи навіть не потрібні й слова керівника. Також стала практикувати відеозйомку виступів. Погляд на себе збоку відразу ж знімає багато питань і немотивованих образ, кожен бачить свої промахи й досягнення і розуміє, над чим працювати. Це полегшує проведення аналізу виступів і роботи кожного учасника колективу.
Як Ви можете охарактеризувати своїх вихованців?
Вони талановиті й активні. Я їх називаю нашими піар-менеджерами, адже вони з власної ініціативи допомагають у плані розповсюдження інформації про наш колектив і його здобутки у різних соціальних мережах. Ці відео дивляться і випускники, які живуть або навчаються в інших містах. Приїжджаючи до Ніжина, вони телефонують: «Ми до прийдемо на заняття, вже сумуємо без вас». Також мої учні приводять своїх братів, сестер і знайомих, а така рекомендація – найкраща оцінка моєї роботи. Звичайно, приходьте, рада бачити усіх!
«Поліська веселка» представляє Ніжин на творчих майданчиках в Україні і поза її межами, також бере участь у заходах на місцевому рівні, у благодійних концертах на допомогу ЗСУ. З початку повномасштабного вторгнення я почала виготовляти окопні свічки, але це заняття важко поєднувати з роботою і сім’єю, зараз цим займається мій батько. Кошти на матеріали, потрібні для їх виготовлення, ми отримуємо завдяки таким виступам.
Як поглиблюєте свої знання у професії?
Маю велике бажання розвиватися і приносити у роботу колективу щось сучасне й цікаве. Та й за кожен виступ колективу на сцені глядачі ставлять оцінку мені як хореографу. Це все разом стимулює підвищувати професійну майстерність. Вивчаю досвід колег на їх сторінках у соцмережах, відвідую курси підвищення кваліфікації, їжджу на майстер-класи, де вивчаю нові напрями у танцювальному мистецтві, цікавлюсь українським народним танцем у сучасній обробці.
Крім занять із ансамблем, роблю різнопланові постановки для заходів, які відбуваються у Будинку культури і загалом у місті, викладаю хореографію у гімназії №2. На жаль, сьогодні народні танці відчувають певний спад зацікавленості, більше уваги привертають бальні й сучасні танці. Але основою моєї творчості були й залишаються українські народні танці, я намагаюся їх осучаснювати і робити цікавими для вихованців та глядачів. Приємно, що мої учителі зазначають зростання професійного рівня нашого колективу.
Цього року «Поліській веселці» виповнилося 70 років. Які маєте плани щодо цієї події?
Засновниця ансамблю – Ольга Ревун, у різні періоди керівниками були Тетяна Проніна, Тамара Хандога, Людмила і Анатолій Баригіни. А їх талановитих учнів не перерахувати. Тож хотілося б поєднати минуле й сучасне і показати ці 70 років творчості. Матеріалів з історії колективу збереглося дуже мало, збираємо ці відомості по крупинках і будемо раді, якщо хтось із учасників поділиться цікавою ексклюзивною інформацією.
Плануємо святковий концерт, на який принагідно запрошую художніх керівників і учасників «Поліської веселки» всіх років. Також кинула клич у соціальних мережах, що будемо раді бачити випускників ансамблю. Ті з них, хто продовжив свій шлях у хореографії, можуть виступити самі чи зі своїми колективами. І їх дуже багато, у тому числі в Ніжині. А ще чекаємо на цікавих гостей і готуємо особливу презентацію…
Який головний позитив Ви отримуєте від свого захоплення, яке стало роботою?
Люблю сцену й люблю танцювати. Коли сиджу в залі на концерті і дивлюся на танцівників, то й мені хочеться бути поряд з ними, отримати адреналін, кайф від виступу. Прагну це відчуття передати своїм учням.
Отримую задоволення від спілкування з дітьми і молоддю. Вони талановиті, активні й дуже позитивні. Приємно, що вихованці й після закінчення навчання при зустрічі вітаються і нам є про що поговорити.
12.04.2024