Головна
Міжнародний літературний конкурс «Коронація слова» відомий усім. А чи багато ніжинців знають, що у нашому місті живе і творить лауреатка цього конкурсу?

Міжнародний літературний конкурс «Коронація слова» відомий усім. А чи багато ніжинців знають, що у нашому місті живе і творить лауреатка цього конкурсу?

Письменниця, яка розкрила свій талант у 51 рік, майстерно володіє словом і видає свої твори у найвідоміших українських видавництвах, цікава особистість, котрій є що сказати читачу, – це про нашу сьогоднішню гостю рубрики #Обличчя_громади_Ніжина Тетяну Сидоренко.

3 березня – Всесвітній день письменника. Ми хочемо привітати пані Тетяну з професійним святом, вам же пропонуємо прочитати нашу розмову, а після неї – уже твори нашої гості.

Родом Ви із Срібнянщини. Філологічну освіту отримали в НДПІ ім. М. Гоголя, а журналістську – в КВПШ (нині це Інститут міжнародних відносин). Працювали журналісткою Носівської районної газети, а потім 20 років – викладачем кафедри української літератури Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Об’єктом Вашого професійного вивчення постійно була чиясь творчість – проза, поезія, драматургія. І раптом Ви почали писати прозові твори самі. Це був одномоментний спалах відчуття «Не можу не писати» чи тривалий період роздумів про початок мистецької діяльності?

Так, мої початки в письменницькій робітні виявилися несподіваними щонайперше для мене самої. «Опорною точкою» стала зустріч однокласників, яких не бачила років із тридцять, принаймні більшість із них. Я приїхала додому, в Ніжин, після тієї зустрічі емоційно перевантаженою, почала всім підряд переповідати свої враження, спомини... Люди ввічливо кивали головами, посміхалися... Але насправді це нікого не цікавило. А мені потрібні були «вуха» – хотілося психоемоційного розвантаження. Тоді я сіла й почала «говорити з папером», навіть гадки не маючи, що в мені розворушується письменницький хист. Насправді моя мета була простіша й одноразова: одпишусь – і все! І полегшає! Якою я була наївною, коли так думала! На місце звільнених думок, емоцій, угаптованих у першу свою книжку «Ізсередини», видану в університетському видавництві, напливло стократ більше, котрих вистачило на декілька нових книжок, тобто більше ніж на десяток.

Чи складно було наважитися і вперше винести на загал частину себе – свій текст?

Я у свій 51 рік стала письменником-початківцем. Це вже той вік, коли життєвий досвід допоміг сформувати свої, ні в кого не позичені думки, свій стиль, свою манеру викладу, тобто не орієнтуючись ні на кого відомого та ще відомішого. Це, мабуть, було моє правильне рішення – ні на кого не орієнтуватися. Життя переконало, що тільки так і слід писати, і в жодному разі не думати про те, що люди скажуть.

Чи маєте Ви редактора, людину, якій першій даєте прочитати текст і радитеся з нею, чи довіряєте лише собі?

Лише собі. А відтак усю відповідальність за написане беру лише на себе. У ніжинських видавництвах, де я повидавала більшість книжок, мною як замовником цілком задоволені. Бо набагато менше роботи у працівників видавництв над тією чи іншою моєю книжкою. Тексти «доведені до кондиційного стану», професійно мною відредаговані. Я багато чого в житті не вмію робити, але редагувати я вмію. До мене час від часу звертаються замовники, як правило, вже постійні з проханням відредагувати або художній текст, або якийсь інший. Це хороша практика, за якої моєму «внутрішньому редакторові» не вдається заснути. Це ще й мій підробіток.

Ви є авторкою багатьох творів: повістей «Чечевиця», «Балувана Галя», «Тамарка й курка», «Подвійний хронотоп», «Ольга, дружина Пікассо», збірок новел і оповідань «Гопак на могилках», «Море й старий», «Житіє Івасика Телесика», неолітопису «Ізсередини» та багатьох інших. Кожен твір – це світ, створений Вашими талантом та уявою. Наскільки відповідально творити його і пропонувати ознайомитися з ним усім охочим?

Це дуже відповідально. Але! Я письменниця – і все. Я збагнула одну важливу письменницьку істину: «Не тикай носом читача в мораль!» Жодного менторства, навіть натяку на нього я собі не дозволю. Я дуже поважаю свого читача. Він сам в усьому розбереться.

Бароковий роман «Ігри з Іваном» приніс Вам звання лауреатки Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова – 2015» у номінації «Вибір видавця». Що дав Вам цей досвід?

«Ігри з Іваном» принесли мені ще й лауреатство Чернігівської обласної премії імені Михайла Коцюбинського в 2016 році. Після цієї книжки я утвердилася як прозаїк.

Як виникають ідеї щодо написання творів? Це миттєве осяяння чи спланована робота з пошуку тем та ідей?

І теми, й ідеї, й самі персонажі знаходяться самі. Проблем із їх відсутністю в мене немає. В комп’ютерній пам’яті збережені кілька десятків розпочатих текстів, які чекають свого завершення.

Повість «Ольга, дружина Пікассо» про ніжинку Ольгу Хохлову, балетну танцівницю і дружину одного з найвідоміших художників світу, читається на одному диханні. Як виник задум написати про цю маловідому сторінку нашої історії?

Я випадково побачила на фасаді Хресто-Воздвиженської церкви меморіальну дошку із зображенням красивого жіночого обличчя. Прочитавши, хто це, подумала: «Чому я про неї нічого не знаю?» Довго вивчала доступний із різних соцмереж матеріал, багато в чому неправдоподібний, навіть пасквільний. І подумалось мені, що Ольга Хохлова й за життя була оббрехана всілякою «пишучою братією», що обслуговувала Пікассо, й після її смерті вже не Ольгу, а її образ продовжують оброщувати всілякими нісенітницями. Книжка писалася дуже швидко. Бо дуже довго виношувалася... Я пишаюся своєю достойною персонажницею, в якої було все: талант, краса, розум, материнство... Все, крім щастя.

Я прочитала більшість Ваших творів і відзначила для себе дуже легку й цікаву манеру викладу, котра дає відчуття насолоди від читання. Як формувався Ваш авторський стиль?

Я вгадала свій стиль сама. Ні на кого не орієнтувалася, нікого не наслідувала. Інакше це було б насилля над самою собою. Багато класиків і сучасників пишуть прекрасно. Ну й хай собі пишуть! Я говорила й говоритиму своїм власним голосом.

Ви пишете за планом чи під час роботи герої починають Вас вести своїм шляхом?

Ой, яке чудове запитання! Коли ВОНИ мене ведуть, виходить усе за найвищим розрядом. Я ЇМ вдячна за це. Не ЇМ, звісно, а своїй уяві й письменницьким фантазіям, які почуваються вільно й легко.

Оцінка твору – це дуже суб'єктивне мірило, неможливо і не потрібно подобатися всім. Як ставитеся до критики й похвали? Чого було більше?

Спокійно ставлюся й до критики, й до похвали, бо не пишу заради якогось ефекту, заради чиєїсь реакції. Найвідоміші (точніше розкручені) письменники мають своїх літературних агентів, які організовують їм рецензії, відгуки, презентації тощо. Це не безкоштовно. Я не маю жодного агента, не знаю, скільки коштує оте «не безкоштовно». Тому й критика, й похвала на мою адресу чисті й безневинні, як сльоза немовляти. Критику шаную. Чесно. Якщо це критика. Якщо ж критика замінюється пасквілянством, то це не привід для мене впасти в розпач або хоч дати якусь відповідь. Пасквілянтам – повний ігнор. Та все ж більше було похвали, і я дякую людям за добрі слова. Обіцяю, що зіркової хвороби не зазнаю. Бо це неконструктивно.

Яке почуття домінує у Вашій душі після завершення роботи? Чи завжди Ви задоволені результатами своєї творчості?

І знову чудове питання! Дописую кожну книжку з відчуттям, що наближається час розлуки з рідною дитиною. Дитина виросла, і її треба відпустити в люди, в самостійне життя. Трохи сумую. І обов’язково молюся після останньої крапки. Буває, що дуже довго ще редагую. Хоч вірте, хоч ні, повість «Ольга, дружина Пікассо» я редагувала 112 (сто дванадцять!) разів. Коли текст уже «як ляля в льолі білій», тоді пропоную видавцеві.

Чи є у Вас табу в житті і творчості?

Та я взагалі табуйована людина. Ці табу вже мене замучили... А втім, може, це й на краще. Річ у тім, що я чітко розрізняю свободу і свавілля. Ось і вся причина мого табу і в житті, і в творчості.

Від початку повномасштабного вторгнення Ви не залишали Ніжин і Україну, живете в цій атмосфері війни й надії. З того, що Ви бачите і відчуваєте, як ці два роки змінили українців, ніжинців і особисто Вас?

Так збіглося, що незадовго до війни я перенесла тяжкий інсульт. Реабілітуватися так, як треба, просто не встигла. Мене забирали і в Тернопіль, і далі переждати цю лиху годину. Але я не хотіла нікого підводити, адже була ще не дуже транспортабельна. Та й куди втечеш од війни? Забороняю собі згадувати страхіття й жахіття, бо вірю в силу думки, в те, що думка – матеріальна, і, не дай Господь, щось із пережитого повернеться. Згадую лише хороше, висмикуючи його з контексту пам’яті про перший місяць війни.

Так, у тому страшному подієвому контексті мені зустрілося багато світлих і добрих людей, які простягли мені руку допомоги. Простіть мене великодушно, але я не вірила, що буде війна. Тому не було хоч трохи в запасі чогось їстівного. Не було в запасі й ліків... Екстрим! Не було чого їсти, не було готівкових грошей, а термінали не працювали, а якби й працювали, то в торгових точках купувати було нічого, бо продавати не було чого. Вишкірила свої зуби спекуляція. Словом, як усім тут було, хто нікуди не поїхав, так і мені. І в такі безрадісні дні зателефонував мені пастир Церкви Голгофи Вадим Котеленець і сказав: «Я стою під вашим під’їздом. Вийдіть швиденько сюди, бо в мене часу мало». Вадим тоді привіз нам великий пакет з їжею. Так у нас з’явився хліб, фрукти, молоко... Наступного дня Вадим із дружиною Тетянкою знову привезли нам продукти й запропонували перейти в безпечніше місце – в приміщення церковки (якраз під нашою п’ятиповерхівкою стояв блокпост. Було страшно. З будинку майже всі мешканці вже повиїжджали хто куди)...

Ой... Обіцяла ж нічого такого не згадувати... Але як не згадати невідому мені жінку, яка під кіоском «Свіжий хліб» втиснула мені в руку 50 гривень, а я на ті гроші купила кішці їсти. Вийшло аж(!) п’ять сосисок. Коли несла той скарб додому, мене покликали. Обернулась – а то Алла Вікторівна Новгородська з чоловіком. Вони обдарували мене бананами й печивом. З Аллою ми гарно співпрацювали в університетському видавництві, де я свого часу видала аж чотири книжки... Це одночасно й болісні, й дорогоцінні для мене спомини... І я б їх хотіла спроєктувати на своїх персонажів у потрібний час і в потрібних епізодах...

Крім літературної творчості, Ви захоплюєтеся фотографією. Це лише хобі чи маєте інші плани щодо своїх світлин?

Так, виявилося, щоправда, років 7–8 тому, що фотографувати – для мене цікаво. Я бачу композицію, а також (як я її називаю) геометрію. Колись, коли в нас тут буде тихо й мирно, я пройдуся знайомими місцями й оцифрую Ніжин по-новому. Це входить у мої перспективні плани.

Чи є питання, на яке Ви б хотіли відповісти, але Вам його не ставлять?

Якби Ви мене запитали, що таке щастя, я б відповіла: «Щастя – це забути про себе».