Останні новини
24°C
×
Сьогоднішня гостя рубрики Обличчя_громади_Ніжина - СЛОБОДЧИКОВА Тетяна Євгеніївна, фахівець із соціальної допомоги вдома Ніжинського територіального центру соціального обслуговування.
Наша сьогоднішня гостя – вродлива, активна і сильна духом жінка, котра вчить не боятися змін у житті і допомагати тим, хто цього потребує.
Знайомтеся, до рубрики #Обличчя_громади_Ніжина завітала СЛОБОДЧИКОВА Тетяна Євгеніївна, фахівець із соціальної допомоги вдома Ніжинського територіального центру соціального обслуговування.
Пані Тетяна стала відомою в Ніжині ще у юнацькі роки. Вона встигала гарно навчатися, успішно займатися спортом і організовувати молодіжне життя міста.
Так, у той період Тетяна Шерстюк була досить відомою у місті. Я була відомою громадською активісткою, також займалася легкою атлетикою, стала чемпіонкою області й України з бігу на 100 і 200 м. Не уявляла свого життя без спорту, дуже любила фізичну активність, тому вибрала й відповідну освіту: факультет фізичного виховання Чернігівського педагогічного інституту. Такими ж спортивними й активними були мої діти і чоловік. Наша родина брала участь у всіх етапах конкурсу «Тато, мама, я – спортивна сім’я». Після перемоги в міському й обласному турах ми поїхали на республіканські змагання, де також посіли перше місце.
Часто життя коригує наші плани. Так сталося і у випадку з пані Тетяною.
Я працювала у банку і на роботі отримала серйозну травму хребта. Це був надзвичайно складний період: я дуже довго була прикута до ліжка, а лікарі прогнозували, що я вже не зможу ходити. І коли мені запропонували оформити інвалідність, це стало страшенним шоком. Як це так?! Я молода жінка, щаслива дружина, мама двох маленьких доньок! Тому сказала собі: «Не хочу і не буду інвалідом». Довго працювала над собою, багато читала, шукала у спеціальній літературі вправи і методики, які мені допоможуть. Усі ці зусилля і підтримка рідних дали результат: я знову стала
ходити і почала жити повноцінним життям. Але у спорт я вже, звісно, повернутися не могла.
Звісно, після такої травми пані Тетяні довелося забути про спорт. Але вона не могла залишити улюблену справу, тому спорт змінився на фізкультуру.
Інструктор з виробничої гімнастики Ніжинської фабрики художніх виробів ім. 8-го Березня – таким було моє наступне місце роботи. Працівниці підприємства через специфіку своєї професійної діяльності часто скаржаться на болі в спині, шиї, втому рук і очей. Я прийшла працювати інструктором, щоб позбавити їх хоча б малої частинки цих проблем. Але… Як працівниці не хотіли щось робити, як опиралися фізичним вправам на робочому місці! Але я розуміла, що це їм потрібно, і примушувала їх до рухової активності. Доходило до того, що я вимикала рубильник і примусово піднімала їх з робочих місць виконувати спеціальні вправи, які підбирала з урахуванням особливостей цієї роботи. У мене є принцип у житті: або робити гарно все, за що беруся, або взагалі не братися за цю роботу. І моя діяльність як інструктора з виробничої гімнастики була високо оцінена – я отримала звання «Кращий у професії» на Всеукраїнському конкурсі.
Ми всі повинні усвідомити, що здоров’я – найважливіша умова повноцінного життя, і вже на нього нанизуються інші складові. На жаль, більшість із нас не має бажання систематично виконувати прості фізичні вправи або займатися елементарною гімнастикою, нам усім потрібно, щоб хтось примушував це робити.
Пані Тетяна працювала на фабриці близько семи років, а потім підприємство закрили. І знову пошук нової роботи, новий досвід, нові знайомства і можливості…
Мені запропонували роботу в Чернігівському оздоровчому таборі для дітей «Зміна». Розпочинала я з вихователя, далі – старша піонервожата, а потім стала директором табору. Але реалії 1990-х років втрутилися знову – табір закрили. Після цього працювала директоркою Ніжинської філії Центру інформаційних розробок. Ми займалися допомогою бізнесменам-початківцям, адже саме в цей період розпочався бум підприємництва і був попит на отримання інформації у цій сфері. Проводили курси для бухгалтерів, співпрацювали практично з усіма редакціями найвідоміших на той час газет і журналів: «Все про бухгалтерський облік», «Наталі», «Бурда», «Баланс».
Але мене знову чекало страшне випробування, після якого все полетіло шкереберть: я залишилася без дорогих мені людей… Потрібно було брати себе в руки і продовжувати йти далі. Саме тоді, у 2010 році, в моєму житті з’явився Територіальний центр. На той час його директоркою була Глотко Світлана Іванівна. Спочатку це була тимчасова робота на період відпустки діловода, а потім мені запропонували посаду заступника завідувача відділення із соціальної допомоги вдома.
У пані Тетяни взагалі не було досвіду роботи у цій сфері, але вона мала велике бажання працювати. Практичний досвід на посаді фахівця банку допоміг у роботі зі звітами й документами, а великий досвід комунікації сприяв налагодженню контактів.
Соціальна сфера, у якій я почала працювати, була для мене абсолютно невідомою. Почала ознайомлюватися з документацією, прочитала й опрацювала великий масив інформації. Про щось розпитувала у колег, до чогось доходила сама, певні знання можна було отримати лише завдяки безпосередньому досвіду. Після цього я пройшла декілька змін у своїй посаді, і сьогодні я фахівець із соціальної допомоги вдома Ніжинського територіального центру соціального обслуговування.
Соціальна допомога вдома – це дуже широкий і об’ємний термін. На що саме можуть розраховувати підопічні Вашого відділення?
У нашому відділенні працюють три фахівчині, і кожна є куратором 16 соціальних працівниць, які й надають допомогу вдома. Загальна кількість людей, яким ми надаємо такі послуги, – 687.
Наші соціальні робітниці закуповують і доставляють підопічним продовольчі й промислові товари, вирішують питання представництва їх інтересів (передають показники лічильників, організовують взаємодію з різними органами і службами), супроводжують на прийом до лікаря, надають гігієнічні послуги тощо. Зазначу, що лежачих хворих ми не обслуговуємо. Ця категорія потребує цілодобового медичного догляду, і відповідно до державного стандарту ми не маємо права його здійснювати.
Для мене ця робота важка саме емоційно. За день доводиться стількох людей почути, відповісти на велику кількість телефонних дзвінків. І потрібно кожного вислухати, дати пораду або допомогти. Дуже важко відмовляти у допомозі саме паліативним хворим, але її надають лише у медичних закладах.
Хто може стати підопічним відділення соціальної допомоги вдома? Як визначити, чи може певна особа претендувати на її отримання?
Цей вид допомоги розрахований на людей з інвалідністю віком 18+, а також осіб похилого віку, які через певні обставини потребують соціального захисту і підтримки.
Для визначення можливості отримувати допомогу вдома ми діємо відповідно до алгоритму, затвердженого Мінсоцполітики. Після звернення до Територіального центру особи, яка хоче отримувати цей вид соціальної допомоги, або її близьких чи сусідів ми виїжджаємо безпосередньої до неї і проводимо акт обстеження для оцінки її потреб. Після цього ми робимо загальну оцінку претендента за шкалою можливостей виконання елементарних і складних дій. Це допомагає нам визначити, наскільки людина може себе обходити і чи потребує сторонньої допомоги. У разі позитивного висновку ми оформлюємо медичний висновок і готуємо великий пакет документів, які є підставою для надання цієї послуги.
Державний стандарт догляду вдома визначає п’ять груп рухової активності. Перша і друга сторонньої допомоги не потребують. Тих, хто належить до третьої групи рухової активності (можуть пересуватися у межах подвір’я у приватному секторі), робітниці відвідують двічі на тиждень. Четверта група рухової активності передбачає рух підопічних у межах квартири чи будинку, їх відвідують тричі на тиждень. П’ята група рухової активності означає, що людина може пересуватися лише у межах ліжка. Таких підопічних соціальні робітниці відвідують п’ять разів на тиждень у робочі дні.
Залежно від сукупного доходу наших підопічних це обслуговування може бути безкоштовним або здійснюватися на диференційованій платній основі. Зазначу, що особи з першою групою інвалідності мають право на отримання наших послуг незалежно від групи рухової активності і доходів.
Соціальні робітниці – місток між бабусями та дідусями з зовнішнім світом, і вони їм дарують просте людське спілкування, якого так не вистачає самотнім людям. Розкажіть про Ваших колег, які стають частиною життя інших людей.
Наші соціальні робітниці мають велике навантаження: кожна з них надає допомогу 15-16 людям. На теплий період року вони забезпечені велосипедами, але в інший час відвідувати підопічних стає набагато складніше. Наш колектив молодий, серед соціальних робітниць великий відсоток жінок із вищою освітою. Щосереди у нас відбувається нарада, де збирається весь колектив Територіального центру. Я дивлюся на цих дівчат і жінок – і захоплююся ними. Я їм завжди кажу: «Знімаю перед вами капелюшок і низько вклоняюся за вашу роботу, адже ви працюєте, як героїні».
Ця робота важка і фізично, і психологічно. Коли до нас приходить людина із бажанням влаштуватися на цю посаду, ми відразу ж пропонуємо їй супроводжувати соціального робітника, аби вона могла побачити обсяг роботи і тип людей, з якими доведеться працювати. Ми не одягаємо претенденткам рожеві окуляри і не обіцяємо на словах усе найкраще. Ми показуємо реальні щоденні їх обов’язки і розповідаємо про всі нюанси роботи.
Наші робітниці працюють фізично, але важливий аспект їх роботи – психологічна підтримка підопічних. Дуже важливо підняти їм настрій, дати пораду, втішити і заспокоїти. Тож під час ознайомлення з дільницею акцентуємо увагу і на таких нюансах. У разі згоди робітниця ще має випробувальний термін 1 місяць, а після цього вже можна переходити на постійну роботу..
На сьогодні ми маємо дуже багато звернень. У когось діти і родичі виїхали з міста, інші втратили тих, хто міг би їм допомагати, а хтось взагалі самотній. І ці люди потребують не лише фізичної підтримки, а в першу чергу психологічної. Від наших робітниць вони чують щире привітання і добре слово, з ними можна обговорити актуальні новини і поскаржитися на здоров’я. І це найголовніша послуга, яку ми надаємо. Дуже часто соціальні робітниці стають для цих людей найріднішими, тому що з ними вони спілкуються і проводять часу більше, ніж з будь-ким іншим. Трапляються інколи випадки, коли підопічні просять соціальних працівниць цю годинку просто з ними посидіти і поговорити. Це теж послуга, і вона їм потрібна.
Кожен з них має свої очікування від надання соціальної допомоги. Наскільки вони різні?
Я час від часу відвідую наших підопічних, цікавлюся, чи задовольняє їх наше обслуговування. І кожного разу важко втриматися від сліз, коли бачу ці очі, які немов у душу дивляться. Вони чекають робітниць, як своїх дітей, їм вони можуть інколи довіритися більше, ніж рідним, котрі живуть далеко. Саме на соціальних робітниць наші підопічні покладають свої надії та сподівання. Є дуже вдячні за цю допомогу, і таких більшість. Але, на жаль, є й такі, від кого чуємо: «Ви зобов’язані!» Ні, зобов’язані доглядати у першу чергу діти і рідні, а соціальна робітниця на роботі і діє відповідно до посадової інструкції, а часто навіть і більше того. Знаєте, нашим дівчатам доводилося навіть ховати своїх підопічних. Після цього відразу ж з’являлися їх спадкоємці... Але переважна більшість наших дідусів і бабусь нам вдячна, і ми це цінуємо.
Розкажіть про інші аспекти роботи Територіального центру соціального обслуговування.
На сьогодні я щодня дякую Богу за те, що є цей Територіальний центр, який очолює Інеса Миколаївна Шаповалова. Він дарує людям надію і впевненість у завтрашньому дні. У складі нашого закладу є кілька відділень: соціальної допомоги вдома; денного догляду «Віра»; денного перебування; організації надання адресної натуральної та грошової допомоги; факультет третього віку. У колективі 88 працівників. З приходом Інеси Миколаївни у нас стільки змін на краще сталося! Терцентр відкрили у 1993 році у приміщенні колишнього дитячого садочка. Це була занедбана будівля, до облаштування якої долучилося багато працівників центру та небайдужих ніжинців. І спільно ми створили комфортний простір, який допомагає й підтримує незахищених жителів нашого міста.
Наприклад, відділення денного перебування може безкоштовно відвідувати будь-яка особа похилого віку або з інвалідністю. Коли вони сюди приходять, то змінюються на очах: і співають, і танцюють, і займаються аеробікою. А які вони поробки роблять і картини малюють! Діти і молодь радують нас концертами, це теж дає великий заряд позитиву. Наші відвідувачі (а найстаршій з них 87 років) отримали можливість розфарбувати своє життя у яскраві кольори. І все це заслуга нашої керівниці Інеси Миколаївни та всієї команди Територіального центру.
У складні часи кожен має знайти у собі сили триматися і рухатися вперед. Де Ви знаходите це джерело сили?
Я не раз була у такому становищі, коли була залежна від допомоги інших, тому ця сфера мені близька і я розумію наших підопічних. Дуже вдячна своєму колективу, який надавав мені велику підтримку. У 2016 році я знову отримала травму – складний перелом ноги. Я рік ходила з костилями і паличкою на роботу, тому що вже не могла уявити себе без своїх колег та підопічних. Мені дали групу інвалідності, але я знову ж таки вирішила, що палку залишу і повернуся до нормального життя. І це мені знову вдалося.
Колись давно я проводила у місті заняття групи «Здоров’я», і жінки із задоволенням їх відвідували. Зараз ці заняття я проводжу для себе, щодня роблю фізичні вправи. Це потрібно для того, щоб іти далі вперед. А жити мені є заради чого. Онуки – це моє все, вони мене тримають, додають фарб і емоцій у моє життя. У мене їх троє. Найменшій Глаші 5 років. Середній онук Гліб минулого року посів друге місце у міжнародній математичній олімпіаді, має хист до журналістики. Цьогоріч він із відзнакою закінчив 9 класів і вступив до Українського медичного ліцею НМУ ім. О.О.Богомольця. Старший онук обрав шлях військового.
Життя дуже складне, і я іноді відчуваю втому й певну безпорадність. Але розумію, що не можна зупинятися, треба йти вперед, працювати і розвиватися. Хто щось зробить для мене, як не я сама? Тому ціную кожен день і кожну емоцію свого життя.
27.07.2024