Ця вродлива усміхнена дівчина здобула юридичну освіту, має досить значний професійний стаж у правоохоронних органах, а зараз допомагає переселенцям облаштовувати життя у Ніжині.

Знайомтесь, #Обличчя_громади_Ніжина – Іценко Тетяна Борисівна, завідувач сектора по роботі з внутрішньо переміщеними особами Управління соціального захисту Ніжинської міської ради.

Тетяна народилася у Ніжині. Після закінчення школи вступила до Державного податкового університету в Ірпені, потім продовжила навчання в Академії внутрішніх справ. 9 років працювала на посаді експерта Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при ГУМВС України в Київській області.

«Проводила я в основному дактилоскопічні експертизи, хоча мала багато допусків на проведення інших видів експертиз. Коли прийшла на роботу молодим спеціалістом, експертиза ДНК лише тільки-но починала впроваджуватися і була дороговартісною. Всі надії покладали на дактилоскопію. Саме цей метод допомагав оперативним працівникам рухатися у правильному напрямку і давав поштовх до розкриття злочину. Вже у 20 років я зрозуміла, що не маю жодного права на помилку. Мій висновок міг допомогти розкрити злочин або ж зруйнувати чиюсь долю. «Так» або «ні» – іншого висновку не могло бути. Це мене дисциплінувало і навчило усвідомлювати колосальну відповідальність за результати своєї роботи», – розповідає пані Тетяна.

За сімейними обставинами повернулася назад до Ніжина. В цей час відбувалося реформування міліції в Національну поліцію, у рідному місті посади експерта-криміналіста вже не було. Звернулася до Центру зайнятості. Тетяні запропонували звернутися в Управління соціального захисту, адже їм потрібен спеціаліст із таким рівнем досвіду. Відтоді Тетяна Борисівна працює в цій установі.

Наскільки складно було працювати з отримувачами субсидій? Адже відвідувачам потрібно пояснити, що від працівника установи не залежить призначення субсидії, також кожному донести інформацію про надання необхідних документів, строки подачі, а також причини відмови у наданні цієї допомоги.

«Я займалася прийомом документів від громадян на оформлення субсидій. Мушу зазначити, що слово «субсидія» я вперше почула лише тут. Юридична освіта допомогла набагато легше і швидше зрозуміти специфіку роботи. Зазначу, що порівняно з попереднім досвідом криміналіста працювати мені було набагато легше. По-перше, лише тут я зрозуміла, що на роботі є святкові і вихідні дні, по-друге, я працювала з одним нормативно-правовим документом, а не масою актів, інструкцій, положень… Як юрист я завжди могла надати відвідувачам пояснення усіх кроків і етапів призначення субсидій. Ця програма у той період набирала обертів. Перед початком опалювального сезону черги були шалені, обсяг документів неймовірний, ми працювали до пізнього вечора і у вихідні», – згадує пані Тетяна.

Події 24 лютого 2022 року кардинально змінили діяльність Управління соціального захисту.

«Події після повномасштабного вторгнення поставили своєрідний виклик працівникам нашої сфери. На мене поклали реалізацію нової сфери послуг, яка тільки-тільки з’явилася: компенсація власникам житлових приміщень за розміщення внутрішньо переміщених осіб. Це був абсолютно новий проєкт. Потрібно було вивчати законодавчу базу (зміни в неї вносилися практично щомісяця, адже тривало доопрацювання), читати багато спеціальної літератури. брати участь у семінарах, круглих столах… Навчалася не лише я – навчалася вся Україна. До січня 2022 року на обліку у Ніжині знаходилося близько 500 ВПО, ними займався один працівник, але тоді практикувався зовсім інший підхід до роботи з ними, були інші нормативно-правові акти», – розповідає Тетяна Борисівна.

У кінці березня, коли розпочалося звільнення Ніжинського району і в цілому області, коридори Управління соціального захисту були переповнені відвідувачами.

«Пік звернень припав на кінець березня – початок травня 2022 року. Звичайно ж, один працівник не міг упоратися з таким обсягом роботи, тому допомагали всі: приймали документи, ставили на облік, відразу ж спрямовували, де можна отримати гуманітарну допомогу, співпрацювали з церквами і благодійними організаціями, – згадує пані Тетяна. – Маломобільних людей відвідували вдома, адже обов’язковою умовою отримання статусу ВПО є особиста зустріч із кожною людиною і власноруч підписана нею заява. Наш керівник Кулініч Валентина Михайлівна мала чітку позицію: «Якщо людна не може прийти до вас, ви повинні йти до неї».

Після аналізу проведеної роботи у березні цього року було створено новий структурний підрозділ Управління соціального захисту населення – сектор по роботі з ВПО.

«Це зумовлено бажанням створити один центр, у якому ВПО у разі звернення отримають усе необхідне: постановку на облік, оформлення документів для отримання соціальної допомоги, контакти благодійних організацій, інформацію про школи, садочки і сімейні амбулаторії. Я і мої колеги Олефір Оксана Володимирівна та Варивода Інна Миколаївна усім охочим даємо особисті номери телефонів, аби вони у разі потреби зверталися безпосередньо до нас і зайвий раз не витрачали час і кошти на дорогу.

Доля цих людей мені близька й тому, що моя бабуся, яка все життя мешкала у Чернігові, також втратила житло. На місці її хати – величезна вирва. Снаряд пройшов через будинок від даху до фундаменту, будівля просто склалася і упала у цю вирву. Бабусю ми забрали жити до себе, але ж вона дуже часто просила відвезти її додому. Я їй казала: «Твоєї хати вже немає», але бабуся не вірила. Війна навчила нас не бути байдужими до інших людей, адже ми не знаємо, хто і що пережив за своє життя», – ділиться власними думками Тетяна Борисівна.

Більшість ВПО живуть у родичів, друзів або знайомих. Але ж це все одно не рідна домівка. Потрібно допомогти їм реалізуватись у новому оточенні, щоб вони відчували себе потрібними і отримали впевненість у завтрашньому дні.

«Маємо усвідомлювати, що цим людям дуже складно. Ситуація, у якій вони опинилися, дестабілізує. Дехто виїхав обмірковано, мав час і можливість підготуватися, а деяких страшні обставини привели до Ніжина з порожніми руками і травмованими душами, ці люди не знають, що робити далі… На прийомі відразу бачимо, хто сприймає Ніжин як тимчасовий прихисток, а хто вирішив залишитись у місті надовго. Прагнемо усіляко їм допомогти, співпрацюємо з Центром зайнятості, підприємцями, які готові брати на роботу ВПО, Товариством Червоного Хреста, БФ «Карітас», Галиною Б’янкою. Вони мають можливість отримати ваучери на курси перекваліфікації, а також гранти на відкриття власної справи, маємо приклади реалізації таких проєктів. Багато ВПО скористалися ваучером на здобуття ступеню магістра в НДУ ім. Миколи Гоголя. Людям важлива матеріальна незалежність, яка додає упевненості. 2 тисячі гривень на дорослого і 3 тисячі на дитину – це дуже мало, складно комфортно себе відчувати із таким доходом», – пояснює пані Тетяна.

У кінці серпня 2023 року потік ВПО значно зріс. Це пов’язано з евакуацією сімей із дітьми з прикордонних територій Чернігівської і Сумської областей, де, на жаль, щодня здійснюються обстріли з території рф. Батьки хочуть дати своїм діткам можливість жити і навчатися у безпечних умовах. Абсолютно усі ці діти забезпечені безкоштовним харчуванням, дошкільнята відвідують садочки, а школярі зараховані до навчальних закладів.

«Коли минулого року була перша хвиля ВПО, вони були мовчазні, не проговорювали свої проблеми, трималися відсторонено від інших. Зараз ситуація вже інша, наша психіка більш-менш адаптувалася до реалій війни, люди проговорюють свої проблеми і більш відкриті», – ділиться думками Тетяна Борисівна.

Ми запитали у пані Тетяни, яке захоплення допомагає їй підтримувати життєвий баланс і знаходити у своєму житті час для себе?

«Під час навчання у виші спеціальна фізична підготовка була одним із найважливіших предметів. Відтоді звикла до фізичного навантаження і полюбила спорт, він допомагає активно жити й відчувати себе у тонусі. А моє хобі – заняття на пілоні. Захопилася цим у Києві, переїхавши до Ніжина, продовжила заняття. Також полюбляю займатися у тренажерній залі», – розповіла пані Тетяна.

На завершення зустрічі ми поцікавилися, що ж бажають працівникам сектора по роботі з ВПО їх відвідувачі. На це Тетяна Борисівна відповіла:

«Нам часто дякують і бажають гарних відвідувачів. Але у нас усі відвідувачі гарні, не було проблем чи конфліктів з ними. Ці люди вдячні за допомогу і дружнє спілкування, а ми повинні їм допомагати й підтримувати».

___________________________________________________________________

У рубриці #обличчя_громади_Ніжина ВИХОВАТЕЛЬ НІЖИНСЬКОГО ДИТЯЧОГО БУДИНКУ-ІНТЕРНАТУ НАТАЛІЯ КОСТЕРОВА ПРО УЛЮБЛЕНУ РОБОТУ, МАЛЮВАННЯ І ПРОСТІР "ВІЛЬНА"

Наталія Костерова працює вихователем в Ніжинському дитячому будинку-інтернаті вже майже 28 років. В цьому закладі проживають молодь та діти з інвалідністю.

Протягом всього часу пані Наталія працювала з дітьми різної категорії захворювання та різного діагнозу. До кожного зі своїх вихованців вона ставиться з великою повагою та любов'ю.

Наталія Валеріївна - вихователь вищої категорії, що говорить про її професіоналізм та людяність.

ПРО УЛЮБЛЕНУ РОБОТУ

Декілька років тому під опікою Наталії Валеріївни перебувала група дівчат, віком від 6 до 18 років, які переїхали до Ніжина з іншого інтернату. Дівчата, завдяки команді спеціалістів, педагогів та вихователів, стали справжніми принцесами – яскравими, ввічливими та сонячними. Юні леді навчалися поводитися, як панянки: вчилися самообслуговуванню, допомагати одна одній, танцювати та співати. В групі був створений світлий, гарний та позитивний простір.

На даний час пані Наталія працює з групою хлопців віком від 6 до 18 років. До кожного з них вона знаходить індивідуальний підхід і шукає їхню унікальність.

Вихователь не відмовилася від формальних методів навчання дітей. Вона додала до них ще арттерапевтичні практики разом з методикою Монтессорі та творчою діяльністю. Це дозволяє вихованцям розвиватися природно у власному темпі.

"Я полюбляю з дітками малювати, клеїти, ліпити, викладати чудові картини із серветок, створювати мандали з природніх матеріалів. А особливо мені подобається з вихованцями ставити веселі, сучасні, українські танці, співати пісні. Це кропітка щоденна праця. Крок за кроком. На кожні свята ми готуємо театральні постанови, музичні казки, мініатюри чи лялькові спектаклі", - зазначає Н. Костерова.

Разом з іншими вихователями створили театральний гурток, в якому беруть участь не тільки підопічні, а й всі працівники закладу.

На всі свята вони залюбки показують гостям театральні постанови, де діти є героями улюблених казок. Вже поставили театральні казки «По сторінках Діснея», «Дюймовочка», «Колобок». До дня працівника соціальної сфери, який відзначається 5 листопада, готують театральну постанову казки "Ріпка" на новий лад.

В цих постановах беруть участь діти, які мають різні вади. Чимало вихованців не можуть розмовляти і пересуваються тільки на візочках, але вони і є головними героями постанов. Дуже важко навчити таких дітей все робити в унісон.

Розучувати рухи, вчити слова тексту, співати разом - справа не з легких. Дітки, які не розмовляють, використовують міміку та рухи.

"З вихованцями на візочках ми танцюємо, тримаючи їх за руки або підтримуючи за плечі. А ще ми вчимо та танцюємо флешмоби. Останній виконували під патріотичну пісню «Стефанія». З цими дітками чудово показувати свої емоції: яку енергію ти їм передаєш, таку вони і покажуть. Позитив і душевне тепло завжди притягують добро" - із захопленням розповідає пані Наталія.

ПРО СЕБЕ

Народилася героїня нашої оповіді в Ніжині. Закінчила школу №7. Трудову діяльність розпочала в 1988 році на посаді помічника вихователя в дитсадку №6 "Сонечко". Вчитель Алла Михайлівна Козлова та вихователь Лілія Борисівна Яковлева вчили працювати з дітьми-шестирічками, шукати в кожній дитині індивідуальність, унікальність, допомагати їм вчитися та зростати. А це, дійсно, велика наука!

Багато із учнів того класу зараз зустрічаються з пані Наталією та згадують минулий час в садочку.

За фахом Н. Костерова - педагог-філолог, закінчила Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя. Завжди дуже любила читати. Особливо - класику. І вже з 1996 року працює в Ніжинському дитячому будинку-інтернаті.

ПРО ТВОРЧУ РОДИНУ

Всі родичі пані Наталії - дуже талановиті та творчі люди. В її роду були письменники і співаки, музиканти і художники, а також швачки і вишивальниці, інженери і конструктори.

Тітка - Кириченко Світлана Петрівна (на жаль, вона померла в травні цього року) - складала цікаві оповідання та романи про любов та стосунки, а для діток писала мудрі казки. Пані Наталії пощастило з нею попрацювати: Світлана писала, а вона ілюструвала ці книги. У такому тандемі жінки випустили декілька книг казок. Ці казки тепер пані Наталія залюбки читає своїй онуці Емілії.

ПРО ПРОСТІР "ВІЛЬНА"

У житті кожної людини трапляються не тільки світлі смуги. Були важкі часи й у пані Наталії. Але любов до життя, віра в майбутнє дали змогу змінитися самій та змінити все навколо. Чотири роки вона відвідувала жіночий клуб "Барви життя". Згодом закінчила курси за напрямком "Позитивна психотерапія" та стала консультантом. Намагалася якомога більше спілкуватися з позитивними людьми, навчалася та розвивалася. Брала участь у багатьох тренінгах та фестивалях. Займалася спортом.

А коли навесні поточного року Наталія Валеріївна прочитала оголошення про те, що у Ніжині відкривається простір для жінок "Вільна", дуже зраділа. Хоча спочатку не повірила, що це - безкоштовно. Адже гарні речі у житті так просто не даються! Згодом пані Наталія все ж таки зважилася відвідати "Вільну". І не пошкодувала.

Потім на прохання кураторки проєкту Ганни Б'янки спробувала провести зайняття з мандалатерапії. Спочатку послухати нову експертку прийшло шість жінок, а наступного разу - вже 16.

Зараз вона проводить з відвідувачками простору «Вільна» заняття з мандалатерапії, нейрографіки та правопівкульного малювання.

А ще і сама займається різними практиками арттерапії та бере участь в різних тренінгах. Нещодавно стала учасницею проєкту «Дозволь собі світити».

Пані Наталія щиро вдячна організаторам за створення у Ніжині простору "Вільна", за можливість пізнати себе та свою внутрішню силу, за здорове та цікаве спілкування в просторі.

ПРО МАЛЮВАННЯ

Вдома у пані Наталі картинами увішана вся кімната. Чимало вже подарувала друзям, знайомим. Частина прикрашає стіни рідного закладу. Декілька робіт віддала на благодійність, кошти пішли на потреби ЗСУ.

Наталія Валеріївна полюбляє малювати квіти, природу, обличчя, янголів - з великими очима. Бо очі - це дзеркало душі. Останнім часом працює в українському стилі акриловими фарбами.

Ще пані Наталія навчається на курсах нейрографіки. Щоб отримати сертифікат «Користувача», потрібно намалювати багато робіт. Це кропітка, але це дуже цікава праця. А найголовніше те, що вона може змінити і вже змінює відношення до життя, почуттів, Всесвіту.

ПРО ЩАСТЯ

Кожен з нас сам визначає межу, де розпочинається щастя. Пані Наталія - попри всі життєві негаразди - вважає себе щасливою людиною. Вона - кохана дружина, мама і бабуся.

Має улюблену роботу та хобі, які приносять справжнє задоволення. Спілкується з гарними людьми. Вміє підмічати такі грані характеру, які відкриваються далеко не всім. Відшукує позитив у всьому, що її оточує. І намагається відповідати Всесвіту добром, душевним теплом і радістю за все, що має.

Автор: журналіст Nizhyn Post Вероніка Грицова

Фото надано Наталією Костеровою

_____________________________________________________________________

МІСІЯ УКРАЇНСЬКИХ МИТЦІВ – ЗБЕРЕГТИ НАЦІОНАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО ДЛЯ ПРИЙДЕШНІХ ПОКОЛІНЬ

Ледь помітний рух руки диригента – і хоровий колектив зачаровує нас неймовірним сплетінням і красою голосів, майстерністю виконання творів. Ця вдавана легкість залишає глибоке враження у слухача, адже всі розуміємо, що за умінням організувати хор і гідно презентувати його стоять роки кропіткої праці.

Хорова диригентка, організаторка хору «Світич», завідувачка кафедри вокально-хорової майстерності НДУ ім. М. Гоголя, професорка кафедри оркестрового диригування та інструментознавства Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, заслужений діяч мистецтв України… Повний перелік творчих і професійних здобутків нашої сьогоднішньої героїні займе ще кілька рядків тексту. Знайомтесь, #обличчя_громади_Ніжина – Шумська Людмила Юріївна.

– Музика – мій шлях у житті, вона мене обрала і веде за собою. Хист до музичної творчості у мене вроджений, тому я навіть не уявляла себе поза мистецтвом. Моя мама не мала музичної освіти, але була обдарована академічним голосом і на слух віртуозно відтворювала почуті по радіо оперні арії. Також пам’ятаю, як я, п’ятирічна дівчинка, диригувала хором, який складався з ляльок, зайчика і ведмедика, – із посмішкою згадує Людмила Юріївна.

Мала батьківщина пані Людмили – Черкащина, край давніх культурних традицій, оповитий славою козаків і духом Кобзаря. Дуже рано почала навчатися гри на скрипці.

– Наша родина мала талановитого сусіда-скрипаля, який погодився давати мені уроки. Цей інструмент розвиває абсолютний слух, що є обов’язковою умовою професійної кар’єри хорового диригента. Тож я ще й скрипалька, – розповідає Людмила Юріївна.

У 13 років у пані Людмили відкрився академічний голос, розкішне лірико-драматичне сопрано. Вона мріяла про кар’єру співачки та навчання в Черкаському музичному училищі. Але в училищі не було вокального відділу, тому вступила на диригентсько-хоровий.

– Навчатися мені було легко. Складалося враження, що все, чого нас навчають, я знаю і вмію від народження. Вокал – жодних проблем, гра на фортепіано – я сіла і відразу почала грати, з теоретичними предметами не було жодних труднощів. Не полишала мрію про вокальну освіту та їздила до Києва на консультації з вокалу до легендарної співачки – народної артистки України Діани Петриненко. Але доля розпорядилася по-іншому, коли до нашого училища завітала делегація професорів Київської консерваторії. Її очолював завідувач кафедри хорового диригування, професор Левко Венедиктов, на той час – головний хормейстер Національної опери України. Комісія, до складу якої також входив славетний диригент, професор Михайло Канерштейн, шукала таланти по всій Україні, і я, тоді ще студентка третього курсу, була єдиною претенденткою на прослуховування, – згадує Людмила Юріївна.

Члени комісії одностайно рекомендували обдаровану студентку до вступу до їх закладу.

– Через рік, закінчивши з відзнакою училище, я поїхала до Києва. На той час абітурієнти консерваторії мали скласти дев’ять екзаменів! Якщо сім оцінювалися на «відмінно», решта скасовувалися. Ані на мить не сумніваючись у собі, я всі сім екзаменів склала на «відмінно» і стала студенткою диригентського факультету Київської консерваторії – найпрестижнішого музичного вишу України, – розповідає пані Людмила.

– Роки навчання у класі народного артиста України, академіка Академії мистецтв України, професора О. С. Тимошенка, який створив авторську диригентську школу, заклали підвалини мого наступного творчого життя. Саме він сформував мене як професіонала, як майстра, допоміг визначитися у професійному виборі, підтримував мене усе життя, був порадником і колегою, – з теплотою говорить про свого наставника Людмила Юріївна.

Закінчивши консерваторію (звичайно ж, із відзнакою), місцем роботи обрала Ніжинський педагогічний інститут імені Миколи Гоголя. Викладання у виші, навчання в аспірантурі, зустріч із майбутнім чоловіком… До Києва вже не хотілося повертатися.

– У Ніжині я відчуваю творчу свободу і сили працювати. Наше місто дійсно покрите Божою благодаттю, адже для такої невеликої території кількість церков і соборів захмарна. Ця атмосфера духовності сприяє розквіту культури й мистецьких талантів. Тому не випадково наше місто стало стартовим професійним майданчиком для багатьох видатних митців, народних та заслужених артистів, професорів, які прославили його своєю творчістю, – це Микола Кондратюк, Микола Давидов, Віктор Іконник, Марія Бровченко, Микола Шумський, Володимир Дорохін, Людмила Костенко, Микола Буравський, Алла Хоменко, Любов Дорохіна, Микола Борщ, Сергій Голуб та багато інших. А скільки у нас танцювальних і хорових колективів, навчальних закладів мистецького спрямування, шкіл, гуртків, – ділиться думками пані Людмила.

Вона пройшла тривалий шлях фахового становлення і нині посідає чільне місце в когорті знаних хормейстерів України. Починала з дівочого хору «Ave vіta», далі – жіноча капела «Калинонька». Але постійно відчувала обмеженість можливостей лише жіночого співу у засобах, у тембровій палітрі. Обмірковуючи подальші дії і плани, пані Людмила звернула увагу на хор своєї колеги – нині заслуженого діяча мистецтв України, професорки Людмили Костенко. Її стиль роботи і творчий неспокій подобалися пані Людмилі, і вона запропонувала об’єднати їхні хорові колективи в один мішаний хор. Це доленосне рішення вони ухвалили 1993 року. Багаторічний тандем двох Людмил – справжній життєвий і мистецький феномен, який завжди привертав увагу як колег по диригентському цеху, так і поціновувачів хорового мистецтва своєю успішною творчістю. Їхнє дітище – це унікальна хорова майстерня «Світич», на чолі якого вони багато років поспіль прославляють Ніжин, рідний Гоголівський університет, зберігають глибинні музичні традиції Сіверщини та національні духовні цінності.

Цього року створений ними Молодіжний хор «Світич» святкує своє 30-річчя. Він лауреат понад 90 міжнародних конкурсів, має у своєму доробку понад 80 записів у фонд Українського радіо і за кількістю творчих перемог по праву вважається абсолютним лідером у царині університетського хорового руху України. Цей колектив міжнародного рівня гідно представляє місто Ніжин й український культурний продукт вітчизняній та іноземній публіці. Студенти класу професорки Людмили Юріївни Шумської неодноразово ставали переможцями багатьох конкурсів диригентського мистецтва. Також пані Людмила займається активною музично-просвітницькою діяльністю, є автором двох потужних мистецьких проєктів: «НІЖИН-МУЗ-ФЕСТ» і Всеукраїнського юніорського конкурсу музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка.

– Я пишаюся своїми студентами, маю багато творчих ідей і сил для їх реалізації. Колись дуже давно мій учитель, ректор Київської консерваторії академік О. С. Тимошенко допоміг мені усвідомити себе саме як українського митця, українського диригента. Тому мій обов’язок як митця – гідно презентувати наше національне мистецтво в Україні і за її межами. Намагаюся донести це усвідомлення і своїм студентам. Упевнена, що важливою складовою нашої загальної перемоги над ворогом є перемога на культурному фронті. І тут ми у перших лавах. Наші захисники й захисниці самовіддано боронять нашу незалежність, свободу, територіальну цілісність, а ми, митці, маємо щоденною працею зберігати для прийдешніх поколінь нашу культуру, мову, мистецтво, бо саме вони є показниками нашої національної ідентичності й самобутності українського народу, – резюмує наша гостя.

Цьогоріч Шумська Людмила Юріївна відзначає 40-річчя музично-виконавської та педагогічної діяльності у Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя. Вона посідає почесне місце у плеяді видатних митців нашої держави, тож бажаємо нашій видатній мисткині й надалі нових ідей, втілення неординарних творчих задумів у мирній Україні.

_______________________________________________________________

“Без гарного настрою робота не залагодиться”, – каже маляр Ніжинського КП “СЄЗ” Людмила Ходакевич

Маляра-штукатура комунального підприємства “Служба Єдиного Замовника” Людмилу Ходакевич важко застати на одному місці – вона перебуває у постійному русі. Якщо зранку працювала на вул. Шевченка, то через кілька годин її можна побачити вже на вул. Геологів.

Приміром, сьогодні, 6 жовтня, Л. Ходакевич фарбує газову трубу в багатоповерхівці на вул. Шевченка, 12. Пофарбує – і “полетить” далі. Справа у тому, що пані Людмила дуже швидко виконує поставлені перед нею завдання.

Але “швидко” – не значить, “погано”. Навпаки, зі слів керівництва, роботу Л. Ходакевич завжди виконує якісно. Принаймні, за десять років, а саме стільки жінка працює на підприємстві, нарікань з боку мешканців будинків, які обслуговує КП “СЄЗ”, не було. Кажуть, руки у неї дійсно “золоті”: за що б не взялася, а вміє вона шпаклювати, штукатурити, білити, фарбувати, клеїти шпалери – все виходить гарно.

В її трудовий книжці – лише один запис: на цьому ж комунальному підприємстві.

Нині пані Людмила вже досвідчений фахівець. Але спочатку її не хотіли працевлаштовувати без стажу роботи, бо вона тільки-но закінчила Ніжинське училище №35, де придбала спеціальність маляра-штукатура та плиточника-облицювальника. Хоча певний досвід на той час у неї вже був: у вільний час дівчина підробляла – клеїла шпалери знайомим і сусідам.

Тодішній керівник прийняв Людмилу на роботу під свою відповідальність. І не пошкодував. Вже через короткий проміжок часу дівчина довела, що хоче і вміє працювати. Що вона старанно та якісно виконує свою роботу. З часом прийшов і досвід.

“Головне правило, коли беретеся клеїти шпалери, – рівно викласти перший лист. Далі вже піде, як по маслу. Можете взяти лазерний рівень у допомогу”, – дає цінні поради пані Людмила.

Її робочий день розпочинається о 8-й, закінчується – о 17-й.

“Зранку встала, зібралася, відвела донечку Вікторію в дитсадок. Після трудового дня забрала малечу з дитсадочка і – додому. І все це слід робити з гарним настроєм. Інакше робота не залагодиться”, – зазначає героїня нашої оповіді.

Щоранку Л. Холодкевич отримує від майстра завдання.

“Приміром, нещодавно ми вдвох з колегою “чаклували” над двірними відкосами, а кілька днів тому вже закінчили роботи у під’їзді на вул. Шевченка, МПС –1. Займалися побілкою, фарбували. До цього разом з іншими працівниками КП “СЄЗ” робили ремонт в укритті на вул. Захисників України, 5″, – зазначає Л. Ходакевич.

Чи замислювалась колись пані Людмила над тим, щоб змінити професію, продовжити навчання? Може, каже, колись, і замислювалася, а зараз – вже ні. Бо і ту роботу, що вона виконує, теж потрібно комусь робити. Всі ж не можуть бути педагогами, лікарями та юристами. Суспільству необхідні й люди робочих професій.

Найбільше у житті Л. Ходакевич хоче, щоб її 4-річна донечка виросла щасливою і під мирним небом. Задля цього вона працює. Задля мирного майбутнього наших дітей працюємо всі ми. І кожен наближає Перемогу на своєму фронті.

Автор: журналіст сайту Nizhyn Post Вероніка Грицова

Фото автора

_______________________________________________________________

Якими фарбами розмалюєш життя – таким воно і буде. #Обличчя_громади_Ніжина - вихователька Оксана Федько

Усі ми родом із дитинства. Це чарівний час. І майбутнє кожного з нас часто залежить від того, як пройшли ці роки, яких людей ми тоді зустріли і чого вони нас навчили.

Одним із важливих етапів становлення дитини є відвідування садочка.

Пощастило тим дітлахам, у яких цей період асоціюється з веселими святами, усмішками вихователів і цікавими заняттями. На щастя, наша громада багата на талановитих і працьовитих людей, які можуть перетворити заклади дошкільної освіти на оазиси творчості, дитячих усмішок і пізнавальних ігор.

Знайомтесь, сьогодні у рубриці #Обличчя_громади_Ніжина – вихователька ЗДО № 4 «Казочка» Федько Оксана Григорівна.

«Коли після закінчення університету запропонували посаду вихователя у садочку № 9 «Лілея», погодилася, почала працювати з малюками і відразу ж зрозуміла, що це моє, – згадує пані Оксана. – Я почуваюся щасливою, адже знайшла улюблену справу, відчуваю любов дітей і можу свою любов віддати їм».

Педагогічний талант допомагав їй знаходити шлях до дитячих сердець, а невичерпна енергія і постійна самоосвіта сприяли реалізації усіх методичних і творчих задумів.

«Хочу наголосити, що весь наш колектив відповідально і добросовісно ставиться до своєї роботи. Кожен – від вихователів до допоміжного персоналу – є незамінною людиною у садочку і розділяє турботу про діток», – наголошує Оксана Григорівна.

Молодій перспективній виховательці запропонували посаду методиста.

«Це складна і водночас цікава робота, яка дає можливість ще більше реалізувати себе. Почався період навчання: курси підвищення кваліфікації, тренінги, семінари, пошук нового і цікавого. А взагалі, ким тільки не доводиться бути працівникам дитсадків, – сміється пані Оксана. – Діапазон ролей – від Баби Яги до квіточки і метелика. Моя сором’язливість дуже швидко десь ділася».

Повномасштабне вторгнення різко змінило життя кожного з нас, а особливо дітей.

«Мій педагогічний стаж – 16 років. І можу сказати, що війна змусила наших діток подорослішати. Вони стали більш відповідальними, серйозними, дуже часто доводиться чути від них недитячі питання. Завдання наше і батьків – не посилювати їх тривожність, допомогти якомога довше залишатися у чарівному світі дитинства», – підкреслює педагог.

На її думку, важливе завдання вихователів – навчити дітей не боятися відходити від стандартів і діяти по-своєму. Вони повинні вміти ухвалювати самостійні рішення і адаптуватися до сучасних мінливих реалій сьогодення.

«Важливо дати нашим діткам відчуття значущості їх дій. Під час проведення свят кожна дитина має бути залучена до них хоча б у найменшій ролі. І водночас вона повинна усвідомлювати, що її роль є головною і без неї свята не буде», – ділиться досвідом вихователька.

Діти, як відомо, відчувають позитивну енергію і любов, спрямовані на них. Саме тому дітлахи, які вже подорослішали і перейшли до інших груп, просяться у своїх батьків повернутися назад до улюбленої виховательки.

Упевнені, що яскраві фарби, якими пані Оксана наповнює життя своїх вихованців, розмалюють їх майбутнє лише у світлі кольори!

#Обличчя_громади_Ніжина - МИТЕЦЬ З ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ СЕРГІЙ СВЯТНИЙ

«Золоті руки, харизма та досвід» – такими словами характеризують ніжинського майстра різьбярства, члена національної спілки народних майстрів України Сергія Святного, якому сьогодні ми адресуємо щирі слова привітання з нагоди ювілею.

Сергій Олексійович – яскравий приклад того, як улюблена справа стала стилем життя, адже він серйозно займається різьбленням понад сорок років та при цьому не перестає дивувати поціновувачів неймовірними виробами.

Мала батьківщина майстра – с. Селище (Носівщина), де ще хлопчиком захоплювався виготовленням дерев’яних іграшок. Спеціальність столяра отримав під час навчання у Чернігові, продовжив освіту за творчою спеціальністю в Ніжинському училищі культури і мистецтв, яке закінчив з відзнакою.

Протягом багатьох років плідної праці Сергій Олексійович брав участь у численних фестивалях, ярмарках, виставках, що продовжує робити і досі. Свідченням його майстерності є незліченна кількість нагород, подяк, дипломів, а його дерев’яні шедеври експонувались у музеях України, Швейцарії, Франції, Австралії, США.

Воєнний стан не змусив Сергія Святного скласти вмілі руки – яскравим підтвердженням цьому є його участь цьогоріч в одному з найбільших фестивалів Туреччини – Міжнародному фестивалі культури та мистецтв, де ніжинський майстер достойно представив Україну.

«Від своєї роботи я кайфую… Навіщо жити в сірому світі?» – життєве кредо, завдяки якому Сергій Олексійович зробив такий вагомий внесок у розвиток народних ремесел Чернігівщини. Ще раз пересвідчуємось, що, маючи таких майстрів, Україна обов’язково переможе і відродиться!

Ніжинський краєзнавчий музей ім. Івана Спаського

---------------------------------------------------------

  Наше завдання – виховати слухача. Якщо наші учні будуть розуміти високе мистецтво, вони підуть у театр, на балет, в оперу, будуть їх підтримувати і розвивати

У червні 2023 року Разон Ірину Вікторівну було призначено новою керівницею Ніжинської музичної школи. Ця активна жінка, відкрита для всього нового, пропонує і втілює у життя своє бачення розвитку Ніжинської музичної школи, у якій, до речі, свого часу отримала початкову музичну освіту.

Ми продовжуємо рубрику #Обличчя_громади_Ніжина з непересічними особистостями нашого міста.

«Головне у навчанні музики – індивідуалізація навчання. Наш колектив усвідомлює, що кожен наш учень своєрідний і унікальний. Одним до вподоби класичні твори, інші мають схильність до більш модернових творів. А навчатися і творити можна лише за покликом душі, без примусу», – зазначає керівниця.

Саме тому освітній заклад із нового навчального року переходить на нові освітні програми. Ірина Вікторівна була у складі робочої групи з їх розробки й обговорення.

«Ми писали ці програми, спираючись на можливості і потреби наших учнів. Програми дають більше свободи дітям і викладачам, а головне, спрямовані на розвиток і врахування індивідуальних особливостей кожної дитини, її смаків, уподобань і можливостей», – ділиться враженнями про цю роботу.

До слова, Міжнародна рейтингова Академія соціології та сучасних технологій відзначила професійний і громадський внесок Ірини Вікторівни медаллю «Трудова слава».

Ще один пріоритет діяльності – сприяння розвитку творчих колективів. Усім відомі дитячий зразковий хор «Сяйво» (керівник Сергій Голуб) і зразковий дитячий духовий оркестр «Ніжинські сурми» (керівник Віталій Карпенко).

Але час генерує нові ідеї, і у закладі виникають нові творчі осередки. Нещодавно молодий перспективний викладач запропонував ідею і створив ансамбль народних інструментів. Діти активно долучаються до участі у ньому. Наступний задум, який уже втілюється у життя, – створення дівочого вокального ансамблю народної пісні. Також обговорюються ідеї створення джаз-бенду і хору хлопчиків…

Не оминають увагою у навчальному закладі і дітей з особливими освітніми потребами, для яких створено відповідні умови.

Колектив музичної школи – 360 талановитих активних учнів і 45 викладачів, які є професіоналами своєї справи. І саме вони спільно пропонують і реалізують нові стратегії розвитку закладу.

Для успішного навчання і реалізації нових ідей потрібне матеріальне підґрунтя. На жаль, війна не сприяє вирішенню цього питання. На допомогу прийшла міська влада на чолі з міським головою Олександром Кодолою.

«Ми надзвичайно вдячні міському голові за особисту зацікавленість питанням забезпечення нашого закладу. Складний час не став йому на заваді, і ми отримали значну матеріально-технічну підтримку. Зокрема, ми отримали 4 медіаклівіатури, 2 комп’ютери, багатофункціональний пристрій, офісні і мְ’які меблі, газонокосарку та інше вкрай потрібне нам обладнання», – сказала Ірина Вікторівна.

Звичайно ж, багато планів, багато потреб. Цифровізація навчання вимагає відповідного обладнання, тому є потреба у мультимедійних дошках, вебкамерах для проведення онлайн-уроків. Бажано б мати пральну машину для костюмів. А ще є мрія зробити сучасний ремонт будівлі.

«Після закінчення війни все буде обов’язково. Наша Перемога – це основне. А у мирний час спільними зусиллями нашого колективу і міської влади ми перетворимо наш освітній заклад на осередок креативності, творчості і радості для дітей», – упевнена директорка. 

-------------------------------------------------- 

Навчатися на помилках інших, щоб знов не бачити війни: як викладає історію вчитель-новатор з Ніжина

«Звичайно людина набагато краще «засвоює» урок, коли навчається на власних помилках. Мабуть, така вже наша природа, хоча ця «історія з історією» повторюється вже кілька поколінь».

Незабаром 1 вересня – початок нового навчального року. Рубрика #Обличчя_громади_Ніжина збирає історії педагогів, які, попри всі виклики, продовжують навчати дітей та виховувати гідних громадян України.

Активна, комунікабельна та справжня новаторка! Знайомтесь, це вчителька історії Ніжинської гімназії № 10 Жанна Кресан.

За 25 років роботи у школі Жанні Володимирівні вдалося розробити креативні, а головне – дієві моделі проведення уроків. Тож який він – сучасний учитель історії? Читайте у нашому матеріалі.

«Весь цей час не лише навчаю, а й навчаюся сама – у друзів, колег, дітей. Останніми роками популярним і дієвим стало проведення майстер-класів та практикумів і в нашій школі, і онлайн на всеукраїнському рівні, під час яких дізнаєшся про цілу серію новинок, адже одній людині нереально все відслідковувати. І тут навіть не важливо, який предмет викладання – математик чи біолог стануть неоціненною допомогою історику. А ще багато цікавого й корисного можна запозичити у малих вундеркіндів – їхні лайфхаки чи ідеї суттєво допомагають знайти правильне рішення чи вихід із ситуації».

«Свої» уроки має кожен учитель, із сучасними дітьми інакше не можна. Це покоління зі своїми психологічними особливостями засвоєння інформації, кліповим мисленням, воно вимагає креативності й оновлення форм викладання. Підросли НУШенята, які по-іншому сприймають і вчителя, і матеріал, мають власне бачення свого місця у цьому процесі.

Тож хоча урок був і залишається основною формою навчання вже кілька століть, він зазнає багатьох нововведень. І це класно, бо цікавіше стало всім.

З іншого боку, урок – це не завжди гра і серія розваг, він вимагає зосередженості й докладання зусиль здобувачами освіти. У майбутньому, можливо, й винайдуть якісь «пігулки», які містять весь шкільний курс, але поки що дітвора має таки здобувати знання невеликими порціями».

Я зрозуміла, що хочу знати більше

Потяг до історії вчителька відчула ще у дитячі роки.

«Вдома обов’язково має бути якась старовинна чудернацька й незрозуміла «штука», яка викличе масу запитань, а далі – то вже справа часу».

Далі школа, і тут пані Жанні щастить з учителями історії.

«Він вмів зацікавити… і підтримувати цей інтерес протягом навчання у школі. Важливо, коли вчитель може допомогти вирішити різнопланові питання, які іноді навіть не пов’язані з темою уроку. А якщо він ще й є майстром своєї справи, тоді інтерес до предмету тільки зростає».

Історію треба любити і розуміти

Саме такі слова своїм учням завжди каже Жана Володимирівна. Вона і показує дітям, як звичайний матеріал із підручників можна опрацювати і отримати куди більше цікавої, а інколи й ексклюзивної інформації.

«Та інформація, що сьогодні міститься в підручниках, – неповна. Ми бачимо купу дат, незрозумілих назв та стислий опис подій. Цього замало, аби знати минуле свого народу і всі ці тортури, що він пережив. І події сьогодення показують, що, дійсно, кожен із нас має вивчати історію, більше приділяти їй часу. Бо незнання минулого відображається на майбутньому. І це зараз треба пояснювати нашим учням, бо через кілька років вони вийдуть у доросле життя і впливатимуть на події у нашій державі», – розповідає вчителька.

Історія – це не тільки факти, історія – це події, люди. Треба розуміти, завжди є певні факти, що впливають на розвиток тієї чи іншої події. Простіше вивчати історію не за фактами, а за процесами.

«В Україні чимало приватних шкіл, які мають можливості працювати у власному форматі, але з перевантаженням програми фактичним матеріалом погоджується більшість учителів. Через просте «заучування» дат чи термінів втрачаються навички аналітичного мислення. Розуміючи історичні процеси в цілому, необхідні деталі легко знайти в інтернеті. Звичайно, є ключові дати в історії кожного народу, які знати необхідно».

А ось вивченню історії Жанна Володимирівна радить приділяти час із початкових класів. Звичайно ж, інформація має викладатися у простій, а може, навіть і в ігровій формі, враховуючи, що в межах Нової української школи зараз уже все можливо.

«Діти дізнаються про важливі події та постаті ще в дитячому садочку, але їхнє сприйняття історії може суттєво відрізнятися. У початковій школі також розглядають окремі теми, проводять виховні заходи відповідного спрямування. Допомагають цьому також і створені анімаційні серіали історичного чи українознавчого характеру, вибрати є з чого, було б бажання. З іншого боку, наша історія – це постійна боротьба за створення / відстоювання української державності, і таких трагічних сторінок, як Голодомор, у ній не бракує, а вразливу дитячу психіку потрібно берегти.

Нині сама ситуація збройного протистояння на теренах України ніби підштовхує до глибшого вивчення подій минулого, і дітвора 10-11 років уже бачить різницю між «братами-слов’янами». Але тут знову постає необхідність формування навичок критичного мислення, аби не заплутатися у всесвітній інформаційній павутині», – наголошує вчитель.

Історія – це наші люди

Найважливішу роль в історії відіграють люди. Саме вони пишуть її, стають свідками визначних подій. Цікаво вивчати історію за розповідями очевидців, адже про це не напишуть у книжках. За можливості пані Жанна запрошує свідків і учасників подій.

«Усна історія (розповіді, спогади, враження від пережитого певної людини) – це не лише альтернативний, а й необхідний шлях до розуміння того, чому ми маємо те, що маємо. Збір макулатури й металобрухту після уроків чи так звані ярмарки солідарності у «Фонд миру» у 70-80-тих роках минулого століття викликають хіба що подив у дітей суспільства з ринковою економікою, аналіз радянської пропаганди як маніпуляції дозволяє краще розуміти і вчинки, і спосіб життя людей минулого. І такі розповіді з власного життя – свого чи іншої людини – дійсно краще запам’ятовуються.

Окрім людей, «заговорити» можуть і предмети: в НДУ є інтерактивний музей Homo soveticus, де екскурсоводи та зібрані експонати розповідають майже 70-річну історію вже неіснуючої держави з точки зору пересічної людини. Занурюючись у особливості побуту та дозвілля кількох поколінь, школярі можуть не лише «відчути» історію у своїх руках, а й зрозуміти ностальгію старшого покоління за, наприклад, якісним одягом радянського зразка (і чому він був саме таким) чи дізнатися про витоки синдрому «відкладеного життя», – додає вчителька.

Зараз учні вже вивчають історію 2014 року, коли росія напала на східну частину України. АТО, ООС – ці поняття не дуже зрозумілі дітям, власне як і те, що саме там відбувається. Ви запрошуєте на урок учасника АТО? Він у межах дозволеного може розповісти дітям про те, що бачив на власні очі. Діти можуть поставити питання, і після цього їм вже інформація з підручника не потрібна.

«Ці явища взаємопов’язані. Має бути певна база, основа, від якої можна відштовхнутися, тож розуміння подій 2014-го має бути (інакше ми читатимемо «інші підручники»). До нас у школу учасники АТО приходили постійно – це були як наші випускники, так і батьки дітей або просто ніжинці. Хотілося б називати конкретні прізвища, але події останнього року нас багато чому навчили. Емоційний ефект від цих зустрічей важко переоцінити, і це саме той дієвий патріотизм, завдяки якому українці залишаються українцями.

Нинішня історія пишеться просто на наших очах, як би пафосно це не звучало. Її творцями стають не лише батьки, а й самі діти, і дорослішають та мудрішають вони просто на очах. А дуже хочеться, щоб у них було спокійне й галасливе дитинство, новий навчальний рік розпочинався під мирним небом, а історичні пам’ятки й географічні об’єкти вони вивчали завдяки екскурсійним мандрівкам, а не вимушеним переміщенням».

спілкувалася Вікторія Коломійченко

У рубриці #Обличчя_громади_Ніжина Наталія Гульванська.

"СЕРЦЕ РВЕТЬСЯ НАВПІЛ": сім'я ніжинської перукарки Наталії Гульванської живе на дві країни, чоловік воює в ЗСУ

Через повномасштабну війну з України виїхало чимало професійних кадрів: медиків, педагогів, інженерів, перукарів, швачок. Хтось вже повернувся, але деякі наші співвітчизники змушені поки що залишатися за кордоном. Серед них - ніжинська перукарка, "Мати-героїня" Наталія Гульванська.

Кажуть, пані Наталія - дуже талановита майстриня, її "золоті" руки творять дива і роблять з жінок справжніх красунь.

На жаль, журналісту Nizhyn Post поки не доводилося скористатися послугами пані Наталії. А от поспілкуватися - вдалося. Попри відстань, яка нас розділяє - ось вже понад рік Н. Гульванська перебуває у Швеції й дуже сумує за Ніжином та Україною. За кордоном її тримають сімейні обставини.

Чоловік пані Наталії Віталій Вікторович боронить рідну землю від російських загарбників. Діти - розділилися, живуть у двох країнах: в Україні та Швеції.

Наталія Петрівна виявилася доброзичливою і привітною людиною. І залюбки відповіла на наші запитання.

– Пані Наталіє, як давно і з ким Ви виїхали за кордон?

– Ніжин ми покинули 18 березня 2022 року через повномасштабне вторгення. Зі мною виїхали діти: 20-річна Вікторія, 17-річний Давид, 14-річний Ілля та мій батько Петро Петрович Никитенко. Батько напередодні Нового 2022 року переніс інсульт і був прикований до ліжка. 30 березня ми зареєструвалися в міграційній службі Швеції.

І ось майже півтора роки живемо в у місті Херньосанд (Härnösand). Шведи вимовляють його як "Харносанд".

– Хтось з вашої родини залишився в Україні?

– Взагалі у нас п'ятеро дітей: чотири сина та донька. В Україні залишилися 28-річний Віталій та 19-річний Артур. До речі, сини Артур і Давид народилися в один день - 9 вересня, з різницею у два роки.

Нині Артур служить в армії, Віталій вже має свою родину. Дуже люблю своїх діток. В кожного вірю і кожним пишаюся. У 2021 році мені присвоєно звання "Мати-героїня".

Чоловік Віталій Вікторович з початку повномасштабного вторгнення перебував в теробороні Ніжина, пізніше вступив до лав ЗСУ. Воював під Бахмутом, зараз - на іншому напрямку. Душа болить за нього не менше, ніж за діток. Так вже хочеться, щоб скінчилася ця клята війна!

– Чому для переїзду обрали саме Швецію?

– Я навіть не планувала. Так сталося. Справа у тому, що вже понад 15 років ми є членами Київської Єврейської Мессіанської громади. Бог і Біблія мають ключове значення для моєї родини. Після виїзда з Ніжина навесні минулого року ми зупинилися спочатку в одного вірянина з нашої дочірньої громади, який проживає в Хмельницькому. Разом з ним прийняли рішення, в якому напрямку рухатися далі.

– Ви - ніжинка? Ким працювали до виїзду?

– Я народилася в Брянській області (РФ). Але моя мама з Ніжина, а батько - з Корюківського району. З 1980 року живу в Ніжині та вважаю його рідним містом.

Я людина творча, креативна, маю навички художника-модельєра, гримера, перукаря. Свого часу закінчила Чернігівське училище, згодом - Республіканський технологічний технікум. Гарно малюю. З 1989 року працювала перукарем.

Останнє місце роботи - перукарня "Черемшина" в районі міської лікарні. Там працює дуже чудовий колектив! Коли перебуваю в Україні, завжди відвідую свої дівчат.

– Чи скучили по Ніжину? Не плануєте повернутися найближчим часом?

– Спілкуюсь в Швеції з українцями - багато хто скучив и хоче повернутися додому. Я б теж вже повернулася, але важко перевезти батька. Потрібен спеціальний транспорт.

Справа у тому, що у Швецію з Варшави нас перевезли волонтери. А назад нам потрібно або добиратися своїм ходом, що не просто, або чекати на закінчення війни.

За цей рік я тричі приїжджала в Україну, щоб підтримати чоловіка та побачитися з дітьми, які залишилися вдома. Це так важко - жити на дві країни! Здається, серце рветься навпіл... Звичайно, дуже хочеться додому.

– Ви обмовилися, що спілкуєтеся з іншими українцями. А звідки вони приїхали?

– Тут перебувають понад 10 сімей з України. Приїхали з Хмельницького, Херсона, Маріуполя, Одеси, Києва. Зазвичай зустрічаємося у місцевій церкві - приходимо поспілкуватися, вивчаємо шведську мову, малюємо.

– Як справляєтеся з мовним бар'єром?

– За допомогою перекладача на телефоні. Самостійно вивчаю шведську. У планах - англійська.

– Місцеві жителі добре до вас ставляться?

– Так, дуже добре. В Швеції особливе ставлення до дітей і людей старшого віку. За моїм батьком тут дуже гарний нагляд.

– Діти, які перебувають поруч з Вами, десь навчаються?

– Так. Давид - учень Ніжинського фахового коледжу культури і мистецтв імені Марії Заньковецької. Наразі перебуває в академвідпустці. Ілля відвідує місцеву школу і дистанційно навчається в Україні. Хочу відзначити, що це дуже важко.

– Чи прихопили із собою в Швецію якийсь український символ?

– Так, вишиванку. Одягаю її на всі українські та шведські свята. Як й інші наші співвітчизники. Місцеві відносяться до цього з повагою і розумінням. А ми дуже пишаємося, що є представниками мужньої України, яка нині веде боротьбу за свою незалежність. Навіть тут, за кордоном, демонструємо неабияку згуртованість, підтримуємо і допомагаємо один одному. Бо ми нація нескорених і незламних!

– Пані Наталіє, щиро дякуємо за розмову. З нетерпінням чекатимемо на зустріч з Вами в Україні. А всім нам - найшвидшої Перемоги. Хай Ваш чоловік повертається додому живим і здоровим!

Автор: журналіст Nizhyn Post Вероніка Грицова

Фото надано Н. Гульванською

Ставлення до дитини — міра духовної гідності людини. Саме таким девізом керується нова героїня рубрики #Обличчя_Громади_Ніжина Тетяна Бублик.

«Директор навчально-виховного закладу – це відповідальність за освітнє та духовне виховання кожної дитини» – запевняє Бублик Тетяна Володимирівна, директор Ніжинської гімназії № 14.

Пані Тетяна розпочинала свою педагогічну кар’єру з посади педагога-організатора, потім працювала вчителем української мови та літератури, заступником з виховної роботи, а згодом титанічними зусиллями та кропіткою роботою це привело до директорської посади.

Які були ваші перші думки стосовно такої важливої місії, як директорська?

- Я навіть уявити не могла. що кар’єрні сходинки приведуть мене на посаду директора гімназії, у якій я ще дитиною навчалася, а потім працювала багато років поспіль. Звісно не завжди було легко, щось на початку не вдавалося. Можливо такі нюанси є і зараз, але доля цього закладу мені не байдужа, я прагну робити все, щоб зробити комфортним та сучасним заклад для наших дітей.

Я люблю працювати з молоддю, тому юність для мене це: енергійність, креативність, сучасність.

Які ваші погляди на виховання?

- Не традиційні методи виховання – вдале сьогодення, а позитивна та реалізована молодь - наше щасливе майбутнє..

Коли на твоїх очах з малечку росте нова особистість, більше цінується час. Зазираючи глибоко у свою душу приходить розуміння швидкоплинності часу, ти розумієш, що приділена частинка твого часу, буквально все життя для цієї малечі. Тому хотілося б розповісти про успіхи нашого дошкільного підрозділу 14 гімназії.

Цікаво послухати стосовно дошкільного підрозділу. Як вам практика відкриття подібного закладу?

- Безумовно це дуже цікава ділянка роботи. Дітки, що закінчують підрозділ потім вступають у нашу гімназію. І це приємна новина для нас, ми приділяємо увагу та цінуємо кожного, тому раді новим членам родини. Займаються нашими дітлахами найкращі вихователі, вони уважні професіонали, що весь свій педагогічний хист використовують у роботі з дошкільнятами.

Також слід зазначити. що гімназія з 2019 року здійснює перевезення дітей з сіл поблизу Ніжина, тобто забезпечує освітніми послугами всіх бажаючих, а це 22 особи.

Чи відчуваєте ви підтримку у своїй діяльності та ввіреного вам закладу?

- На жаль, повномасштабна агресія внесла свої корективи і в нашу діяльність зруйнувавши всі плани. Варто зазначити, що без підтримки місцевої влади наш дошкільний заклад припинив би свою діяльність.

Як змінилося ваше життя та взагалі буденність гімназії після початку повномасштабного вторгнення?

- Багато хто не знав, як діяти, єдине, що було мені зрозуміло, треба згуртуватися та заспокоїти кожного. Колектив бачив мою впевненість та зосередженість, це допомагало триматися на плаву всім нам.

У перший день повномасштабного вторгнення деякі діти прийшли до школи, дякуючи Богу, за допомогою кваліфікованого психолога нам вдалося їх заспокоїти. Перші пів року, коли не було дітей, у серці відчувалася порожнеча та сум. Коли вперше, за такий довгий термін, почали приходити вихованці дошкільного підрозділу, ми відчули безмежну радість. Ці посмішки надавали сил йти вперед.

Чи відрізняється мирне сьогодення від воєнного?

- До війни ми регулярно відзначали свята, так би мовити, «родинні дні», де батьки мали можливість відвідувати заняття, колективно займатися спортом, навіть ходити до їдальні з дітьми, тобто більше часу проводити разом. Міжнародний День сім’ї 15 травня ми святкували родинами. Збиралися на території закладу, проводили спортивні змагання. варили кашу, а у ввечері дружньо та смачно вечеряли. Після повномасштабного вторгнення все змінилося.

Дітям вкрай не вистачало спілкування та контакту з однолітками, тому ми влаштовували тематичні вечори.

Наприклад захід «У стилі 90-х» підняв настрій, та допоміг дітям відчути невеличку розрядку та полегшення.

Останній дзвоник пройшов «У стилі професій». Кожен демонстрував те, чого потребувала душа. Садочок, теж не полишали, там святкували більш традиційні свята. Сумно, що ювілей 50 років не вдалося відсвяткувати на належному рівні, але ми звикли, що життя вносить свої корективи.

Переглядаючи сторінку гімназії у соціальній мережі Facebook, можна зрозуміти, що відволікти дітей від тривожної буденності та нагадати дітям. що таке безтурботність у Тетяни Володимирівни та її команди успішно вдалося. Всі на деякий час відпочили від переживань та страху.

Наступним питанням, хотілося розрядити спілкування, позитивною ноткою.

Що наповнює вас енергією впевненості та дає сил цілеспрямовано йти до нових звершень?

- Дякуючи моєму дружньому колективу, однодумцям, що надають мені життєвих сил та натхнення, я відчуваю підтримку та взаєморозуміння. Вони - моя турботлива родина. Допомагають не тільки працівники закладу, батьки теж активно підтримують ідеї, реалізація найсміливіших задумів полегшилася завдяки підтримці. Не можна полишати розпочату справу й відмовитися від радісних посмішок дітей.

Чим є для вас школа?

- Школа для мене друга родина, мій затишний дім, тому я проводжу тут більше часу аніж поза його межами. Приємно розуміти, що всі працівники завжди готові до нових, творчих викликів. Для нас неабияке задоволення - активно та весело провести час з дітьми. Ми намагаємося вдосконалюватися, розвиватися, та тримати високу планку освітньо-культурного осередку. Адже все має бути, як вдома; охайно, чисто та затишно, щоб батьки та діти перебували у комфортному середовищі. Головне пам’ятати, здаватися не можна, навіть якщо здається - глухий кут, а для мотивації потрібно зберігати здорову робочу атмосферу у колективі та бути цікавим для дітей, це для мене важливо.

Сьогодні багато змін планує для нас Міністерство освіти, та попри все, ми сильні та завзяті, витримаємо напругу та продовжимо відновлювати, фарбувати, створювати затишок, пробуджуватися та активізуватися заради наших дітей. Життя швидкоплинне, тому ми знайдемо позитив де б він не ховався. Спільними зусиллями збудуємо щасливе сьогодення нашим дітям, - запевняє Тетяна Володимирівна, директор Ніжинської гімназії № 14.

Ніжинська гімназія 14 – це сім’я, що пам’ятає свої обов’язки, знає моральні правила , та дотримується своїх традиції.

Обличчя турботи до нужденних, на ім'я Тамара Бережняк

Сьогодні у рубриці #Обличчя_громади_Ніжина про людяність та професіоналізм заступника директора Ніжинського територіального центру соціального обслуговування Тамару Миколаївну Бережняк

«Добра людина творить добро, не зважаючи на відплату»

Веселін Георгієв

Ця цитата влучно описує кропітку працю, відношення до людей та в цілому діяльність Тамари Миколаївни Бережняк, заступника директора Ніжинського територіального центру соціального обслуговування. Альтруїст, що понад 20 років віддана своїй професії, людям та поклику душі. Всі свої досягнення вона розділяє зі своїми колегами, яких вважає своєю сім’єю.

Тамара Миколаївна курує чотири відділення терцентру, а її основний напрямок - відділення соціальної допомоги вдома. Отримувачі соціальних послуг: одинокі громадяни похилого віку; інклюзивні особи (віком 18+), та особи, що обмежені у своїй мобільності. Тобто люди, що потребують постійної сторонньої допомоги.

Пані Тамара організовує роботу по догляду вдома, придбанню та доставленню товарів з магазину та ринку, допомогу у прибиранні, приготуванні їжі та догляді за домівками отримувачів соціальних послуг, оформленню документів на отримання субсидій, внесенню платежів, допомогу з відвідуванням лікарів, організацію консультацій; розв'язання питань в державних органах.

Ця сильна духом особистість завжди вправно виконує свої обов’язки, не зважаючи на умови сьогодення.

Пані Тамаро, як відобразилися на роботі перші тижні повномасштабного вторгнення?

- Повінь потреб нужденних охопили наше відділення - розповідає Тамара Миколаївна.

- На той час, ніхто і не мріяв про вихідні, ми працювали щодня, ночувати доводилося в терцентрі. Не звертали увагу чи стоїть людина на обліку саме у нашому територіальному центрі, не промайнула і думка залишити нужденних у біді. Людей не полишало відчуття паніки, а ми підтримували їх не дивлячись ні на що. Соціальні працівники були найліпшими друзями, психологами, лікарями, намагалися стати промінчиком надії у скрутну хвилину.

Терцентр забезпечував людей: гуманітарною допомогою, ліками, продуктами, а соцпрацівники волонтерили на постійній основі. У центр щодня привозилися молоко та хліб, працівники на велосипедах чи пішки приносили їх людям. Транспорт, на той час, не працював, тому неосяжні відстані змушені були долати самотужки.

Лячно пригадувати, як тяжко було обслуговувати, окрім міста ще села, які входять у територіальну громаду: Кунашівка, Наумівка, Паливода, Переяслівка.

Як вдалося допомогти соціальним працівникам відновити душевний комфорт?

- Після таких непередбачуваних змін, соціальні працівники пройшли тренінг щодо психологічного розвантаження.

Адже психологічне здоров’я запорука гарної роботи на благо людей. Я за них всією душею переймалася - турботливо розповідає Тамара Миколаївна.

Ви так багато вкладаєте душевних сил у допомогу людям, чим ви «лікуєте» свою душу?

- Відрадою у тяжкі часи є моє хобі – малювання, вдома ціла колекція, але більше ніж малювати я люблю дарувати картини. Мистецтво надає мені сил рухатися вперед - розповідає пані Тамара.

«Я дуже люблю людей. Намагаюся не відмовляти взагалі ніколи, а якщо допомога поза межами моїх сил, відчуваю провину», - слова, що передають суть відношення пані Тамари до людей та описують її безмежну милосердність.

Добро – це те, чим ми прагнемо наповнити своє життя. Добрі, щирі люди випромінюють світло та тепло, які відчувають навколишні. Поруч з ними приємно та спокійно. Саме до них хочеться йти за порадою та підтримкою.

Графік роботи територіального центру:

понеділок п'ятниця: з 8-00 до 17-00;

обідня перерва: з 13-00 до 14-00.

Адреса: Шевченка, буд. 99 є  

Мистецький фронт Ніжина в ім’я Перемоги: феєрична харизма Алли Хоменко

Сьогодні у рубриці #Обличчя_громади_Ніжина про яскраву особистість, талановиту вокалістку, успішного педагога Аллу Борисівну Хоменко.

Ніжинська вокальна школа, заснована заслуженою артисткою України Марією Бровченко, дала Батьківщині багато яскравих імен: її випускники – відомі педагоги й солісти-вокалісти, артисти філармонійних центрів, театрів та професійних хорових колективів – В. Коробка, Н. Даньшина, С. Козлова, В. Курсон, А. Кудлай, О. Нестеренко, Ю. Ільчук, П. Науменко, Л. Пархоменко, В. Малиневська, О. Білошапка, А. Музика та інші. Найбільш обдаровані успішно поєднують виконавську та педагогічну діяльність, прославились в Україні та за її межами.

Нині лідерські позиції в царині вокальної творчості Ніжина впевнено займає Алла Хоменко – заслужений працівник культури України, доцент кафедри вокально-хорової майстерності факультету педагогіки, психології, соціальної роботи та мистецтв Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя.

Алла Борисівна Хоменко – всебічно обдарована харизматична особистість, з блискучою вокальною базовою освітою в Академії музики та в асистентурі-стажуванні Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Наділена від природи красивим сопрано благородного тембру, Алла Хоменко багато років поспіль вела масштабну концертну діяльність: виступала в багатьох містах України, Австрії, Італії, Франції. Великий виконавський досвід став основою для створення її авторської вокальної школи.

Навіть під час воєнного стану вона не припинила мистецький поступ: її культурний фронт – це розвиток вокальних традицій Ніжинської вищої школи, залучення студентів до патріотично-просвітницьких заходів, виховання у юних талантів любові до української музики та поезії. Також Алла Хоменко яскраво проявляє себе і в інших сферах творчої реалізації: завідує секцією сольного співу кафедри вокально-хорової майстерності, керує мистецькими проєктами «Музична вітальня», «Експериментальний студентським музично-поетичний театр», «Вокальні традиції Ніжинської вищої школи», бере участь в роботі оргкомітету та журі Всеукраїнського юніорського конкурсу вокальної та диригентської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка.

Творчий сезон 2022-2023 року виявився для Алли Борисівни надзвичайно плідним: її вихованці стали лауреатами численних Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів і фестивалів, й у тандемі з провідним концертмейстером Галиною Брюзгіною здобули перемоги, підтверджені дипломами різного ступеня.

Вітаємо Аллу Хоменко та її клас сольного співу з феєричними успіхами, зичимо нових ідей, натхнення та енергії для їх втілення, подальшої творчої наснаги в ім’я прийдешньої Перемоги та процвітання Ніжинського університету!

Наводимо перелік мистецьких здобутків класу Алли Хоменко за 2022-2023 навчальний рік:

Д. Бутрей – диплом лауреата ІІ ступеня в номінації «академічний вокал» на VІІІ Міжнародному двотуровому академічному учнівському та студентському конкурсі музичного мистецтва «Дніпровські хвилі», 16-18 грудня 2022 р., м. Дніпро;

Лян Цзіньвей – диплом лауреата ІІ ступеня в номінації «академічний вокал» на VІІІ Міжнародному двотуровому академічному учнівському та студентському конкурсі музичного мистецтва «Дніпровські хвилі», 16-18 грудня 2022 р., м. Дніпро;

А. Люлько – диплом лауреата І ступеня в номінації «академічний вокал» на VІІ Всеукраїнському двотуровому професійному учнівському та студентському конкурсі музичного мистецтва «Чарівний камертон», 10-12 лютого 2023 р., м. Дніпро;

М. Денисенко – Золотий диплом в номінації «естрадний спів» на ХХ Всеукраїнському юніорському конкурсі музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка, травень 2023 р., м. Ніжин;

Вей Яохуа – Срібний диплом в номінації «академічний спів» на ХХ Всеукраїнському юніорському конкурсі музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка, травень 2023 р., м. Ніжин;

Я. Йотка – Золотий диплом в номінації «академічний спів» на ХХ Всеукраїнському юніорському конкурсі музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка, травень 2023 р., м. Ніжин;

А. Люлько – Золотий диплом в номінації «академічний спів» на ХХ Всеукраїнському юніорському конкурсі музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка, травень 2023 р., м. Ніжин;

М. Тисевич – Золотий диплом в номінації «академічний спів» на ХХ Всеукраїнському юніорському конкурсі музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка, травень 2023 р., м. Ніжин;

Б. Тонкошкурий – Золотий диплом в номінації «академічний спів» на ХХ Всеукраїнському юніорському конкурсі музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка, травень 2023 р., м. Ніжин;

С. Юскевич – Золотий диплом в номінації «академічний спів» на ХХ Всеукраїнському юніорському конкурсі музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка, травень 2023 р., м. Ніжин;

А. Люлько – диплом лауреата І ступеня в номінації «Вокальний жанр. Академічний спів» на ІІ Міжнародному двотуровому фестивалі – конкурсі музикантів-виконавців «Музичний дивоцвіт», 30-31 травня 2023 р., м. Кривий Ріг;

А. Люлько – диплом за професійну майстерність, артистизм та популяризацію української вокальної культури в номінації «Вокальний жанр. Академічний спів» на ІІ Міжнародному двотуровому фестивалі – конкурсі музикантів-виконавців «Музичний дивоцвіт», 30-31 травня 2023 р., м. Кривий Ріг;

Б. Тонкошкурий – диплом лауреата І ступеня в номінації «Вокальний жанр. Академічний спів» на ІІ Міжнародному двотуровому фестивалі – конкурсі музикантів-виконавців «Музичний дивоцвіт», 30-31 травня 2023 р., м. Кривий Ріг;

Б. Тонкошкурий – диплом за професійну майстерність, артистизм та популяризацію української вокальної культури в номінації «Вокальний жанр. Академічний спів» на ІІ Міжнародному двотуровому фестивалі – конкурсі музикантів-виконавців «Музичний дивоцвіт», 30-31 травня 2023 р., м. Кривий Ріг;

М. Денисенко – диплом лауреата ІІ ступеня в номінації «Естрадний спів» на Міжнародному конкурсі «Вокальні універсалії – 2023», травень 2023 р., м. Вінниця;

Я. Йотка – диплом лауреата І ступеня в номінації «Вокал. Академічний спів» на ІХ Міжнародному двотуровому багатожанровому учнівському та студентському конкурсі мистецтв «ЧОРНОМОРСЬКІ ВІТРИЛА», 24-27 червня 2023 року, Київ – Одеса.

професор Людмила Шумська,

пресцентр мистецької платформи НДУ

----------------------------------------------------------------------------------------------------------

"УСПІШНИЙ ВИСТУП НА ЧЕМПІОНАТІ СВІТУ В АМЕРИЦІ – ЦЕ РЕЗУЛЬТАТ КРОПІТКОЇ БАГАТОРІЧНОЇ ПРАЦІ ВСІЄЇ НАШОЇ КОМАНДИ", – зазначає тренер ніжинських ракетомоделістів Денис Приданніков

Увесь Ніжин вболівав за наших спортсменів, які виступали на Чемпіонаті світу з ракетомодельного спорту. Змагання відбувалися з 2 по 7 липня в американському м. Остін. У них брали участь понад 200 учасників з 17 країн, зокрема, й українська збірна. В її склад увійшли і ніжинські ракетомоделісти.

Спортсмени вже повернулися додому. Вони та тренери люб'язно погодилися поспілкуватися з журналістом Nizhyn Post.

ЮНІОРИ У ЗАХВАТІ ВІД ПОЇЗДКИ В АМЕРИКУ

Юніори ракетомодельного спорту з Ніжина Іван Кирієнко, Андрій Примушко та Михайло Дубровний від поїздки в Америку у захваті. Незважаючи на те, що туди довелося добиратися три доби та у зворотному напрямку - понад дві, бо прямої дороги немає - через війну небо над Україною закрито.

Змагання проводили у приватному аеропорту, розташованому у м. Остін штату Техас. Місце було вибрано ретельно, щоб дотриматись норм безпеки та забезпечити комфорт для учасників змагання. Під час змагань проживали в університетському містечку - кампусі - з усією необхідною інфраструктурою. Зазвичай тут перебувають до 30 тисяч людей.

До складу збірної України хлопці увійшли не випадково - цьому передувала багаторічна кропітка праця під керівництвом досвідчених тренерів. Так, Іван Кирієнко, який на Чемпіонаті світу в США здобув золоту медаль в класі моделей S5 B, моделей копій на висоту польоту, відвідує гурток ракетомоділістів Ніжинської Станції юних техників 7 років. Раніше пробував себе у баскетболі, але згодом зробив інший вибір. І ані трохи не шкодує.

Переможницею в цьому ж класі моделей на Чемпіонаті світу стала команда, в яку, крім Івана Кирієнка, увійшли Андрій Примушко та Михайло Дубровний. Андрій відвідує гурток ракетомоделістів Ніжинської СЮТ вже 9 років, Михайло - 8.

Зазвичай гуртківці займаються двічі на тиждень по три години, але перед Чемпіонатом світу працювали по вісім годин на день.

На зустрічі юніори розповіли журналісту про класи моделей.

Виявляється, тут не все так просто. Це - ціла наука!

Існує 9 класів моделей: вільно літаючі (більш легкі) - S1, S3, S4, S6, S9; класи копії (це моделі, які мають історичний прототип ракети; задача спортсменів - зробити якомога точнішу копію, яка б здіснювала політ за такою ж програмою, що й справжня ракета) - S5, S7; радіокеровані ракетоплани - S8 та останній - клас S2 - з вантажем на борті має злетіти та сісти за чітко визначений час.

Кожен з ніжинських юніорів брав "за океан" свої моделі: Іван Кирієнко - 5, Андрій Примушко - 4, Михайло Дубровний - 8. Чим менша кількість моделей, тим більше часу підготуватися до наступного етапу змагань.

На рідній Ніжинській землі юнаків зустріли радісними обіймами, тепло привітали рідні та друзі, представники місцевої влади, освіти.

"НЕ ЗАБАВКИ, А СПРАВЖНЄ ЗАХОПЛЕННЯ!"

Дорослу команду на Чемпіонаті світу в США представляли троє спортсменів з Ніжина: Антон Петрух, Сергій Труш, Олександр Радченко.

За результатами змагань Сергій Труш став срібним призером в класі моделей-копій S7 на реалізм польоту; українська команда, куди увійшли ракетомоделісти з Ніжина, посіла третє місце.

Олександр Радченко виборов золоту медаль в особистому заліку в "американському класі" S2|P- моделі ракет на висоту польоту зі стандартним вантажем FAI".

У відповідь на запитання журналіста, де займаються дорослі ракетомоделісти, Сергій Труш посміхнувся: "Тут, в СЮТі, разом з юніорами. Ракетомоделювання - це не просто хобі та забавки, а справжнє захоплення. Тому, якщо хтось думає, що це легкий спорт, дуже помиляється".

ДОСВІДЧЕНІ ТРЕНЕРИ – ПОЛОВИНА УСПІХУ

Нині на "кафедрі" ракетомоделістів у СЮТі працюють чотири тренери. Володимир Володимирович Панахно більше 40 років викладає трудове навчання в одній з Ніжинських шкіл.

Наприкінці 80-х років відкрив гурток ракетомоделістів у Ніжині. Володимир Панахно - майстер спорту України. Його школу пройшло не одне покоління спортсменів. Його називають "гуру" ракетомодельного спорту у Ніжині.

По стопах вельмишановного тренера пішов Денис Борисович Приданніков, який в 1997 році розпочинав діяльність у клубі "Планета" при заводі "Прогрес". Вже багато років Денис Борисович готує спортсменів у Ніжинській СЮТ. "Спокійний, вимогливий, мудрий", - так охарактеризували тренера юніори.

Інші два тренери - Степан Сергійович Івченко та Сергій Володимирович Шуляк - представники більш сучасного покоління.

Поєднання мудрості та молодості у тренерській команді дає чудові результати.

ВСІ РІШЕННЯ ПРИЙМАЮТЬ РАЗОМ

Успіх та невдачі ніжинські ракетомоделісти ділять на всіх. Рішення також приймають разом. У команді є студенти. Сучасне покоління має інші підходи до справи, інше мислення.

Приміром, 3D технології дозволяють полегшити ручну працю. Завдяки їм можна виготовляти більш дрібні деталі.

Сучасні моделі вимагають від вихованців не тільки звичайного спортивного азарту. Потрібні знання інженерів і програмістів.

Яскравий приклад творчого підходу до справи - студент Олександр Радченко. Він багато працює, креативно мислить. Сашко сам має особисті здобутки і чимало зробив для команди, кажуть тренери.

Виготовлення однієї моделі - дуже кропіткий процес. Він триває рік, а то і два.

"Успішний виступ на Чемпіонаті світу в Америці - це результат важкої роботи багаторічної роботи ВСІЄЇ нашої команди", - зазначає тренер Денис Приданніков.

ЯК ЗДІЙСНЮВАВСЯ ВІДБІР УЧАСНИКІВ ЗМАГАНЬ?

Збірна команда формується за результатами Чемпіонату України - по шість найкращих спортсменів у кожній категорії. Вони беруть участь у навчально-тренувальних зборах. Троє з шести спортсменів, які заявили себе найкращим чином, виступають на поточних Чемпіонатах Європи або світу.

Цьогоріч команда з Ніжина - через повномасштабну війну - формувалася за іншим принципом. На нараді тренерів під головуванням Володимира Володимировича Панахна було ухвалено список найкращих ракетомоделістів в різних категоріях. Саме тренери, як ніхто інший, добре знають здібності кожного учасника гуртка (нині його відвідують до 40 вихованців).

Корективи у список внесла поїздка до Польщі за візами. На жаль, їх отримали не всі українські спортсмени, в тому числі й ніжинські.

Тренера Дениса Приданнікова запросили бути суддею змагань в Америці, але, вибачте за каламбур, не судилося. Жодних пояснень у Посольстві не надали. Але Денис Борисович уважно стежив за підготовкою та виступами своїх вихованців і колег з Ніжина, перебував з ними на постійному зв'язку.

ЩИРА ПОДЯКА ТИМ, ХТО ПІДТРИМУЄ МОРАЛЬНО І ФІНАНСОВО

Вже 10 років спонсором української збірної виступає комерційна компанія "Ноосфера". Її власник Максим Поляков проживає в США та є затятим прихильником ракетомодельного спорту. Щира подяка йому за допомогу.

Крім того, з 2016 року, коли Федерація ракетомодельного спорту України набула статус Національної, Міністерство молоді та спорту почало частково фінансувати збірну на змагання. Приміром, два роки тому українській команді безкоштовно було надано автобус до Румунії, де відбувався Чемпіонат світу. Причому збір команди відбувався саме у Ніжині.

Окрема подяка - рідним та друзям ракетомоделістів, які з повагою та розумінням відносяться до їхнього захоплення, підтримують морально і матеріально. Така підтримка дорого вартує.

УСПІХИ НІЖИНСЬКИХ РАКЕТОМОДЕЛІСТІВ НА МІЖНАРОДНОМУ РІВНІ

Досвід міжнародних змагань ніжинських спортсменів розпочався з 2004 року, коли Сергій Труш, будучи юніором, вперше брав участь у складі української збірної на Чемпіонаті світу в Польщі.

Через два роки юнацька збірна посіла друге місце на Чемпіонаті світу в Казахстані. Змагання проходили на відомому космодромі Байконур. Були й інші змагання азіатського континенту.

Нині, через повномасштабне вторгення росіян в Україну, колишні братерські відносини зійшли нанівець. Ніжинські спортсмени, як і всі ми, з нетерпінням чекають нашої Перемоги.

Щоб перерахувати успіхи ніжинських ракетомоделістів, потрібно чимало часу. А його у спортсменів обмаль. Тільки-но повернулись з Америки, а вже будують нові плани - обговорюють підготовку до змагань у Чехії, Словенії та Хорватії.

"ВІДБУДУЄМО І НАШІ МОДЕЛІ, І НАШУ УКРАЇНУ!"

Під час розмови з журналістом тренер Денис Приданніков відкрив один з ящиків, де знаходилася модель, яка зазнала аварії в Америці. Загалом ящиків, в яких моделі курсували за спортсменами на інший континент, чотири.

Зі слів юніорів, на двох митницях - на шляху до Америки - було влаштовано жорстку перевірку. Хлопці дуже переживали, щоб митники не нашкодили моделям. Але, на щастя, все обійшлося.

"Чимало українських моделей на Чемпіонаті світу в США зазнали аварій, бо двигуни, які надали американські колеги, не пристосовані до таких польотів. На жаль, аналогічна участь спіткала й одну з наших моделей дорослої команди. Але ми не засмутилися. Помилки проаналізуємо. Висновки зробимо. І відбудуємо. І наші моделі, і всю Україну. Хай тільки найшвидше закінчиться війна!" - наголосив Денис Приданніков.

Автор: журналіст Nizhyn Post Вероніка Грицова

Фото автора

_____________________________________________________

"ДОЗВОЛИЛИ росіян, А ХУСТИНУ – НІ". НІЖИНСЬКА ДЗЮДОЇСТКА НАТАЛІЯ ЧИСТЯКОВА ПРО ХІДЖАБ І ЗАВЕРШЕННЯ КАРʼЄРИ В ДЗЮДО

Чому правила дзюдо обмежують права мусульманок та як віра змінила спортивне життя Наталії Чистякової у рубриці #Обличчя_громади_Ніжина

"Спорт поза релігією" – з такою позицією світового дзюдо віч-на-віч стикнулася українка Наталія Чистякова у 2022 році. Саме тоді спортсменка почала носити хіджаб – те, що є несумісним із дзюдо в очах його керівництва.

Згідно з правилами Міжнародної федерації дзюдо (IJF), спортсменам заборонено виступати на змаганнях із будь-яким покриттям голови, окрім медичних пов'язок. Ця вимога перетворила найуспішніший рік у кар'єрі Чистякової – що разом з тим припав на повномасштабну війну й тимчасову окупацію її рідної Чернігівщини – на один із найважчих.

У 2022-му Наталія, яка раніше вже ставала чемпіонкою Європи серед юніорок, додала до цього досягнення "бронзу" молодіжного Євро та дебютну медаль на рівні ґрендслемів у ваговій категорії до 70 кг. Останню нагороду Чистякова здобула на European Open у Софії в лютому 2023 року, посівши там третє місце. Українка не виходила на татамі з березневого ґрендслему в Ташкенті, де стала п'ятою.

Про суперечливі почуття, які викликали ці змагання, непоступливість федерації у ставленні до мусульманок і співіснування релігії та спорту 22-річна дзюдоїстка розповіла Суспільне Спорт.

"Розповім – тоді й покриюся повністю": шлях до хіджабу

"Я завжди шукала істину, – розповідає Наталія про те, як прийшла до ісламу. – Було цікаво, як світ створювався". Сама спортсменка ніколи не сповідувала християнство: каже, що просто слідувала "сімейним традиціям". Про іслам почала дізнаватися від знайомих: "Запитувала, що і як вивчити. Спочатку в інтернеті читала, але мені сказали, що там багато омани".

Хіджаб Наталія вдягнула не одразу.

"Спочатку я не хотіла, щоб багато хто знав, – пояснює дзюдоїстка. – Я собі сказала: "Коли розповім, тоді й покриюся повністю". Дуже хотілося відразу, але суспільство трішки впливає".

"По-іншому" Чистякова почала вбиратися поступово й наважилася вдягнути хустину, коли приїхала зі збірною до Туреччини наприкінці березня 2022-го. Побоювання, за її словами, викликала не сама реакція оточення. Наталія радше переживала, що створить хибне уявлення про її віру та "заплутає" людей, адже за шаріатом публічно люди мають закривати "аврат": для жінки це все тіло, крім обличчя, кистей та, за деякими тлумаченнями, стоп, а для чоловіків – зона від пупка до колін. Не всі мусульманки покривають голову, проте, якщо вони вже починають це робити, то намагаються бути послідовними в тому, як представляють себе на публіці.

"Я більше боялася, як сприймуть, що я вдягаю й знімаю [хіджаб], що почнуться запитання: "А як це?" Не хотіла, щоб хтось думав, що так можна. Кожен крок [без хіджабу] – гріх. Вирішила, що розповідатиму про те, що в кожної людини є свої слабкості, і ми намагаємося ставати кращими".

"Люди насправді не дуже добре сприйняли, навіть близькі, – згадує Чистякова. – На вулиці так дивляться... Але мені все одно: чому я маю думати про те, що про мене подумають".

Нерідко Наталія стикається зі стереотипними реакціями, як-от запитаннями про те, чи не вийшла вона заміж за мусульманина.

"Таке буває, але дівчина це робить не для хлопця, а для себе, – вважає спортсменка. – У мене такого не було".

Утім, Чистякова стверджує, що їй не було важко й навіть подобалося розповідати людям про свій досвід.

"Просто не завжди було розуміння, – додає дзюдоїстка. – Багато хто казав: "Ти ж раніше так не вдягалася". Але люди змінюються, пізнають нове".

Водночас разом із новою релігією Наталія віднайшла й нову спільноту, що полегшила її перехід.

"Усі віряни – як брати й сестри. Це велика підтримка, коли з людиною вперше бачишся, а вона тобі може багато чим допомогти, тому що розуміє: це – сестра. Навіть якщо не знаємо ім'я одна одної".

"Мрія – придумати хіджаб, який би не спадав": нові звички у спорті

Команда рішення Чистякової прийняла "спокійно", а тренери не забороняли їй займатися спортом у хіджабі. Щоправда, з останнім спершу виникли труднощі: хоч нині вже існують різні версії спортивних хіджабів, жодна з них не підходить саме для дзюдо. Через специфіку цього виду спорту, що передбачає контактну боротьбу, покриття часто сповзає з голови. Тож Наталії довелося вигадувати власний лайфгак: клеїти пластир.

"Була мрія придумати хіджаб, який би не спадав. У дзюдо багато в партері торкаються руками голови. У нас і волосся спадає іноді, а як тканина має триматися? Я просто на хіджаб намотувала пластир, і не потрібно було його постійно поправляти. Це не дуже зручно, але звикаєш до всього".

Наталія каже, що не бачила, аби хтось робив так само. Єдиний спосіб носити хіджаб у дзюдо поки що не утвердився, тож кожна спортсменка обирає свій підхід.

"Узбекистанки вдягали хустину – я так намагалася, але вона також спадає”, – каже Чистякова.

Та загалом до нового одягу Наталія звикла швидко.

"Мені завжди було жарко тренуватися. Те, що стало спекотніше, це нічого", – усміхається дзюдоїстка. "Навпаки, коли вже потрібно було його на змаганнях знімати, було дуже дивно: як морально, так і фізично. "У мене ж нічого немає на голові! Як це взагалі?!" Ось це було важко. А до хіджабу [звикати] – ні. Я цього дуже хотіла, я знаю, навіщо це роблю".

А от із тим, щоб підібрати халяльну їжу під час поїздок на збори й змагання, інколи виникали проблеми.

"Це вже важче, – визнає Наталія. – Коли їздили до європейських країн, то м'яса я не їла. Якось намагалася замінювати іншим білком. І під час Рамадану важко було тренуватися, але ми знаємо, що нам це потрібно, й терпимо".

Легше було з тим, щоб знайти час для молитви. "У нас один із головних тренерів [Кеджау Ньябалі] – мусульманин. Тому всі завжди розуміли, що потрібно помолитися, навіть на змаганнях, – розповідає Чистякова. – Могла вийти після сутички й сказати: "Я побігла. У мене час спливає". І всі нормально сприймали".

"Яка різниця: на татамі бачити мусульманку чи поза ним?": що кажуть правила

У деяких видах єдиноборств для людей, які покривають голову через релігійні переконання, виступи на міжнародному рівні стали доступними лише впродовж останніх 15 років.

У тхеквондо подібний одяг дозволили на Олімпійських іграх-2008 (а повноцінно – з 2009 року), у карате – з 2013-го, а в боксі – з 2019-го. Заборона на хіджаб та інше покриття досі існує в боротьбі та якраз-таки в дзюдо.

У правилах IJF про це йдеться в розділі "Гігієна". Згідно з політикою міжнародної федерації, з'являтися в хіджабі заборонено не лише на татамі й у змагальній зоні, а навіть під час церемоній нагородження. Це стосується що спортсменів, що офіційних осіб і тренерів.

На Олімпійських іграх-2012 виключення зробили для Водждан Шахерхані – однієї з перших жінок, яка отримала право представляти Саудівську Аравію на такому рівні. Утім, спортсменці все одно не дозволили вдягнути повноцінний хіджаб – лишень коротку шапочку.

Наталія Чистякова розповідає, що виступи без хіджабу давалися їй "дуже важко", і це "відволікало від змагань".

"Я знала, що обираю це, але в мене була надія, що дозволять, намагалася розмовляти [з керівництвом], – ділиться дзюдоїстка. – З кожним змаганням ставало дедалі гірше. Я переймалася через це, звичайно, тому що мені важливі що хіджаб, що дзюдо. Тож психологічно це дуже впливало. Думала, що сама себе обманюю. Але знала, що це краще, ніж узагалі не вдягати".

Українка мала намір написати листа до IJF, але щоразу, коли порушувала це питання серед тренерів різних збірних, їй казали, що багато людей зверталися з цього приводу й раніше, зокрема серед туркень і арабок. Безрезультатно.

"Збиралися, страйкували, казали, що не вийдуть [на татамі], поки їм не дозволять, але це "зупинили", – розповідали Наталії. – Не знала, що ще їм написати. Я була б одна, і ніхто б мені не відповів. То я вже не бачила сенсу в цьому".

Міжнародна федерація дзюдо має два головні аргументи для хіджаб-бану.

Перший – заборона релігійних символів. Це стосується не лише ісламу. Приміром, під час змагань дзюдоїсти мають заклеювати татуювання із зображенням хрестів. Проте для сповідування християнства подібні прояви не є обов'язковими, тоді як в ісламі хустина є сакральним елементом поклоніння.

Друга причина – питання безпеки. В IJF вважають, що покрита шия під час сутички – це ризик удушення.

"Я так тренувалася пів року, і нічого, все нормально, – описує свій досвід занять у хіджабі Чистякова. – Навіть улітку свідомість не втрачала. Не знаю, що вони видумали".

Попри таку позицію міжнародної федерації, її дотримуються не в усіх країнах, тож на деяких внутрішніх турнірах дзюдоїстки можуть безперешкодно виступати в хіджабі. Зокрема, це дозволено в Індонезії, яка у 2018-му приймала Азійські ігри, Туреччині, де проходили Ісламські ігри солідарності-2021, а також і в таких країнах як Велика Британія та Канада. Тим часом Федерація дзюдо України на національних змаганнях послуговується нормами IJF.

"Справді дивно, – реагує на правила Наталія. – Це була б велика можливість для мусульманок спокійно займатися спортом і дотримуватися законів своєї віри. Немає логічної відповіді, чому не можна. Це ж просто хустка на голові, як і кімоно на тілі".

"Вони кажуть, що спорт поза політикою, поза релігією. Якщо так, дозвольте свободу спортсменам, щоб вони могли робити те, що їм важливо. Людина поза татамі виходить, і всі бачать, що вона мусульманка. То яка різниця: на татамі це бачити чи поза ним? Вони дозволили росіянам змагатися. А тут не дозволяють дівчатам просто хустину вдягати. Роблять те, що в їхніх інтересах".

Як наслідок, мусульманки, які носять хіджаб, вимушені або поступатися своїми цінностями заради спорту, або взагалі відмовлятися від потенційної кар'єри в дзюдо.

"І так, і так погано, – підсумовує Наталія. – Їм просто не дають займатися тим, що вони люблять. Це велика проблема, бо мусульманок багато. У мене є подруги, які колись займалися, але не продовжили, бо знають правила".

Сама Чистякова свою кар'єру в дзюдо також завершила. За її словами – через травми.

"Після 16 років у дзюдо тілу хочеться вже відпочити фізично й морально, – каже Наталія. – Зараз пробую себе в чомусь новому". Нині спортсменка працює фітнестренеркою та міркує над тим, аби пов'язати свою діяльність з англійською мовою.

_________________________________________________________________________________

Найзавзятіші просять: «Давайте ще!» І це найголовніший результат моєї роботи, – інтерв'ю з вчителькою початкових класів про мотивацію учнів і про те, як навчити дитину гідно переживати невдачі.

Педагогам дуже важливо бути з дітьми на одній хвилі. Про те, що вчителю не варто увірувати в те, що він неперевершений, потрібно вміти вибачитися перед учнем і змінювати свої закостенілі погляди, для рубрики #Обличчя_громади_Ніжина розповіла заслужений вчитель України, вчитель початкових класів Ніжинської ЗОШ № 15 Лариса Петренко.

Про роботу вчителя
ЧОМУ ВИ ВИРІШИЛИ СТАТИ ВИКЛАДАЧЕМ?
Скільки себе пам'ятаю, завжди мріяла працювати з дітьми. Мешкала в приватному секторі: там збирала навколо себе однолітків (а пізніше й малечу) з сусідніх будинків, проводила з ними якісь ігри, квести, вистави. Сама писала сценарії, вигадувала умови для ігор.
Згодом почала допомагати своїй першій вчительці, створила там дитячий ляльковий театр. І кожного дня набиралася від цієї неперевершеної наставниці зернин людяності, мудрості, тактовності, креативності, нових знань і психолого-педагогічних прийомів, які ще й нині інколи стають у нагоді.
Закінчивши школу з золотою медаллю, я отримала можливість вступити в будь-який вищий навчальний заклад. Але вибрала факультет початкових класів Чернігівського педінституту. І досі жодного разу про це не пошкодувала.
ЩО НАЙБІЛЬШ ЗАПАМ’ЯТАЛИ ІЗ ШКІЛЬНИХ РОКІВ?
Назавжди запам'яталося, як ми, вивчаючи історію, зачаровано споглядали за фігурками козацьких чайок, котрі "самі" пливли по площині "моря" (дошки), вражаючи ворогів української землі... Як пливли? Вчителька здогадалася прикріпити до фігурок шматочки магнітиків, а "морем" слугував пофарбований шматок металевої покрівлі. І це в середині 1960-их років! Ну, як можна було залишитися байдужим до такого навчання? Тому моє захоплення вчительською професією лише підсилювалося.
РОЗКАЖІТЬ ПРО СВОЇХ БАТЬКІВ ТА ВАШЕ ДИТИНСТВО?
Дуже вдячна своїм батькам за те, що виховали в мені любов до України. Тато - Петренко Борис Лаврентійович - обіймав керівну посаду в районній будівельній установі. Мама - Петренко Софія Григорівна - працювала завідувачкою бібліотеки. Саме вони (діти репресованих "куркулів") зародили в мені шанобливе ставлення до свого родоводу й до всього українського, непримиримість до ворогів рідної землі.
Змалечку пам'ятаю всі колядки, гаївки, щедрівки, Великодні, Різдвяні й народні свята, які тихцем святкувалися в нашому домі з перевіреними родичами та друзями. Чарівні звуки фортепіано, голосистий переспів народних пісень... Мама взялася впроваджувати подібні вечірки серед студентів технікуму, започаткувавши "Українські вечорниці". Була й організатором, і дизайнером, і ведучою, і кулінаром... Звісно ж, я не пропустила жодного з тих дійств (від репетицій до виступів).
Дуже радію, що їх встигла побачити ще й моя донька Юлія і її також зачепило таке наше сімейне народне виховання. Сподіваюся, що воно торкнеться й моїх онучок.
ЧИ БУВ У ВАС МОМЕНТ, КОЛИ ХОТІЛИ КИНУТИ РОБОТУ?
Дитячі сяючі очі не дозволяють навіть подумати про те, аби полишити роботу. Вчитель – дуже відповідальна професія. Були певні сумніви, чи дійсно я хороша вчителька. Адже всі діти різні. Й до кожного з них має бути свій індивідуальний підхід. Тому питання, на кшталт "Які правильні підібрати слова, як діяти в конкретній ситуації з конкретним учнем?..." присутні завжди.
Вважаю, що вчитель, який увірував у те, що він неперевершений, який не здатен вибачитися перед малям і змінити якісь свої закостенілі погляди, автоматично перестає бути вчителем.
Про мотивацію та самоосвіту
ЯК ВИ МОТИВУЄТЕ СВОЇХ УЧНІВ?
Прийомів чимало. Інколи вистачає якоїсь цікавинки на уроці, усмішки, похвали, дискусії, інтерактивного дійства. Не забуваю й про лайфхаки своєї першої вчительки Тетяни Петрівни: у нас частенько "мандрують" по магнітній дошці рухомі фігурки, які, викликаючи в дітей захоплення, навчають тоді, коли правило з підручника безсиле. Пишу для учнів дидактичні казки й вірші, які допомагають малечі легше запам'ятати складний матеріал. Переносимо деякі правила в театральні репризи, а то й вистави.
Однак найголовнішим мотиваційним моментом вважаю участь учнів у різнорівневих конкурсах. Саме такий підхід до навчання, на мою думку, є найдієвішим, бо вчить дітей самовдосконалюватися, аналізувати й виправляти власні помилки, адекватно реагувати на невдачі, боротися й перемагати, бути конкурентноспроможними.
Підтвердженням моїх слів є нинішня серія перемог учнів 4-Б класу Ніжинської ЗОШ І-ІІІ ст. √15 у різнорівневих конкурсах (включаючи й міжнародні та всеукраїнські), де діти здобули відзнаки в мовних, літературних, природничих, математичних, мистецьких номінаціях, конкуруючи з десятками, сотнями, а то й тисячами учасників, отримуючи нагороди від професійних журі.
Впродовж останніх чотирьох років навчання, незважаючи на всі складнощі очно-дистанційної форми, в класі немає жодного учня, який би не здобув перемогу, хоча б у одному конкурсі.
Найзавзятіші просять: "Давайте ще!" І це найголовніший результат моєї роботи.
ЧИ НАВЧАЄТЬСЯ ВЧИТЕЛЬ ЧОМУСЬ ВІД СВОЇХ УЧНІВ?
Учитель має вчитися впродовж усього життя. І я не виключення. Буває, що чогось не розумію в сучасних ІТ-платформах. Тоді звертаюся до своїх старшокласників. Вони радо допомагають.
Комічними бувають ситуації, коли малий першокласник, який ще не осилив усіх букв, з легкістю підказує лайфхак для кращого використання гаджета. Щиро дякую й пропоную, навзаєм, пояснити те правило, яке для нього ще незрозуміле. Буває, що навмисно створюю такі ситуації на уроці: "Не розумію, допоможіть, будь ласка". Учням подібні прохання дуже подобаються: намагаються пояснити якомога докладніше, підбирають найзрозуміліші слова. А я радію, бо досягла своєї мети. Так виникає довіра дитини до вчителя, бажання допомогти, і, як результат, впевненість у своїх силах.
ЯК НАВЧИТИ ДИТИНУ ГІДНО ПЕРЕЖИТИ НЕВДАЧУ?
Ми разом вчимося перемагати. Інколи участь у конкурсі не приносить бажаної нагороди. Тоді разом радимося: аналізуємо, чому так трапилося, виконуємо роботу над помилками, підбираємо інші шляхи вирішення завдання... І досягаємо бажаного успіху.
ЧИ ВАЖЛИВО БУТИ З ДІТЬМИ НА ОДНІЙ ХВИЛІ?
Важливо. Такий підхід до освітнього процесу забезпечується інтегрованим навчанням, проєктною діяльністю, роботою в команді. Тоді діти розуміють учителя навіть без слів, з одного погляду.
ЧИМ НАСПРАВДІ ВЧИТЕЛІ ЗАЙМАЮТЬСЯ В УЧИТЕЛЬСЬКІЙ?
Вчителі в учительській не відпочивають. Аби не допустити професійного вигорання й перетворення в бездушного робота, вчитель повинен відпочивати. Це необхідність. Однак, перебування в учительській складно назвати відпочинком. Зазвичай там педагоги готуються до наступного уроку.
КОЛИ "ВІКОНЕЧКО", ЩО РОБИТЕ?
У вчителя НУШ "віконечок" не буває. Іде цілісний освітній процес. Змінюються лише завдання й форми діяльності: підготовка до наступного виду роботи, індивідуальні бесіди з дітьми, котрі цього потребують тощо.
ЧИ ПРАВДА, ЩО ВЧИТЕЛІ ЧЕКАЮТЬ НА КАНІКУЛИ БІЛЬШЕ, НІЖ УЧНІ?
На канікулах ми не відпочиваємо, а працюємо, але в тиші. Канікули - для учнів. Для вчителів - це зміна форми педагогічної діяльності, націлена на методичну інноваційну підготовку.
ЧОМУ ДЗВОНИК - ЛИШЕ ДЛЯ ВЧИТЕЛЯ?
Дзвоник - для всіх. А цей "крилатий вислів" з'явився ще за часів мого навчання в школі й звучав дещо інакше: "На урок - дзвоник для учнів, на перерву - для вчителя". Однак у НУШ ми проводимо цілісний освітній процес протягом усього навчального дня, тому для нас ця фраза не є актуальною.
ЧИ ДОВОДИЛОСЯ ВАМ СПИСУВАТИ В ШКОЛІ? ЧИ КОРИСТУВАЛИСЯ ШПАРГАЛКАМИ?
Шпаргалками не користувалася. Проте, під час підготовки до екзаменів (а в ті часи іспити проводилися після кожного року навчання по "білетах") занотовувала до зошита короткі відповіді на кожне питання "білета". Спрацьовувала зорова пам'ять, і на самому екзамені шпаргалки вже були зайвими.
Нині з учнями практикую "пам'ятки"-записнички, до яких занотовуємо короткі витяги з правил.
ПРО ЩО ВАМ НЕ РОЗКАЗАЛИ У ШКОЛІ, ЩО ЗАРАЗ ЗНАДОБИЛОСЯ В ЖИТТІ?
Про те, що завжди слід залишатися собою, особистістю, а не "гвинтиком" системи.
Про учнів
ЧИ Є У ВАС УЛЮБЛЕНЦІ В ШКОЛІ?
Кожен учень має свою "родзиночку", якою зачаровує. Для мене немає "гарних" чи "поганих". У будь-якій дитині бачу Особистість.
ЧИ МОЖЕ ВАМ ЦІКАВІШЕ З РОЗБИШАКАМИ, АДЖЕ ТАКІ ДІТИ АКТИВНІ?
Можливо, це для когось прозвучить непереконливо, але в нас немає "розбишак". Дітки нині, здебільшого, гіперактивні, а отже потребують окремого підходу, індивідуальних завдань, бесід, конкретних доручень тощо. У першому класі буває по-різному. Але за чотири роки учні так здружуються в процесі конкурсно-виставкової пізнавально-ігрової діяльності, що якихось великих непорозумінь не виникає. Скоріше - боротьба за лідерство. І тут для вчителя є певні виклики, тому що треба виділити й показати особистісні переваги кожного, підказати, націлити. Тоді діти дуже стараються, намагаються не підвести, довести свою спроможність, потрібність. Їхня активність із безцільної переходить в корисну. Радію, коли таке відбувається!
ЯКУ НАЙВАЖЛИВІШУ ПОРАДУ ВИ МОГЛИ Б ДАТИ БАТЬКАМ ПЕРШОКЛАСНИКІВ?
Навчити дитину слухати/чути й поважати інших. Адже, якщо маля з першого разу чутиме рідну людину, то буде уважним і на уроці. А отже, стане успішним у навчанні.

____________________________________________________________________________

Ціль в житті – допомагати людям. Про роботу фізичного терапевта в нашій традиційній рубриці #Обличчя_громади_Ніжина.

Професія фізичного терапевта сьогодні дуже актуальна. Військове сьогодення цю професію зробило досить затребуваною на ринку праці. Послуг фізичного терапевта потребують пацієнти які мають ускладнення після перенесеного інфаркту, інсульту з патологіями опорно-рухового апарату тощо. Після того як лікарі-неврологи виведуть пацієнта із гострого стану, наприклад, після порушення мозкового кровообігу та стабілізують його, до них приєднуються фахівці з реабілітації.