Ніжинський захисник Ігор Кушнєров наосліп лущить горіхи та розпускає нитки для “кікімор”

Всім нам зараз дуже важко. Живемо на “надриві”. Тому кожен шукає для себе віддушену. Хтось з головою поринає у роботу, інші знаходять цікаві захоплення, для третіх розрадою стає спілкування. З колегами, друзями, сусідами. А ще краще – якщо це буде сильний духом співрозмовник. Людина, яка на власному прикладі готова показати: попри пекучий душевний і фізичний біль треба жити і рухатися далі. Таке спілкування мотивує. Ти перестаєш скиглити і починаєш по-іншому сприймати життя…

Сьогодні ми познайомимо вас з учасником бойових дій Ігорем Олеговичем Кушнєровим, який втратив на російсько-українській війні зір. Наголошуємо: зір, але не бойовий дух.

ЛУЩИТЬ ВОЛОСЬКІ ГОРІХИ ТА РОЗПУСКАЄ НИТКИ ДЛЯ “КІКІМОР”

Без діла Ігор Кушнєров намагається не сидіти. Приміром, восени минулого року лущив квасолю, яку матір привозила з городу. Останні два місяці чистить волоські горіхи для волонтерської групи “Зграя вовченят”. Горіхи входять до складу смаколиків, які ніжинські волонтери готують для наших захисників.

“Ігор Олегович – справжній воїн. Намагається бути корисним в суспільстві. Робить те, що може. Ми маємо пишатися такими людьми. Це вкотре доводить: Україна непереможна!” – зазначає волонтерка Наталія Забіла.

Останні два тижні Ігор займається ще одним корисним заняттям – в одній з ніжинських церков розпускає нитки для майбутніх “кікімор”. Погодився, каже, на ту роботу, яку запропонували. Аби вдома не сидіти.

До місця призначення і додому Ігоря підвозить друг Юрій Єхно. Чоловіки разом з дитсадочка. Живуть у сусідніх під’їздах. “Це найменше, що я можу для нього зробити – кудись підвезти, чимось допомогти”, – зауважує Юрій.

Підтримує захисника і колишній начальник Сергій Халаш – до повномасштабного вторгнення Ігор Кушнєров працював токарем в Чорнобильському лісовому господарстві.

Закінчив у Ніжині 35-те училище. Після армії влаштувався на науково-виробничий комплекс “Прогрес”, де здобув навички токаря. Працював з 2004 по 2018 рік. Під час лісових займань на території Чорнобиля в 2020-2021 роках неодноразово разом з колегами допомагав пожежникам.

Певний час Ігорю надавали підтримку бойові побратими. Це було для нього надто важливо.

“ЧОРНИЙ ДЕНЬ” ПІД СОЛЕДАРОМ

24 лютого 2022 року Ігор був на роботі у Чорнобилі. І раптом, як грім серед ясного неба – напад росіян!

Ближче до вечора дістався Ніжина. А вже 25 лютого записався добровольцем в тероборону. Охороняли з хлопцями блокпости у Ніжині, Чернігові. Пізніше, у складі 163-го батальону, старший стрілець на псевдо “Тунгуз” воював на Донецькому напрямку: у Бахмуті, під Соледаром.

3 січня 2023 року Ігор Кушнєров отримав мінно-вибухову травму. Сталося це так.

Разом з побратимами розвантажували машину з боєприпасами. Коли в автівку потрапила ракета, снаряди здетонували.

“Я осліп відразу. Хлопці кричали від болю. Почув, як підскочила допомога. Нас перенесли в машину і повезли. Спочатку – в Краматорськ, Дніпро, потім – до Києва, в Олександрівську клінічну лікарню. Згодом перевели в Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В. П. Філатова в Одесі. Той день – 3 січня – став “чорним” для нас і для наших родин”, – ділиться спогадами герой нашої оповіді.

ДУХОМ НЕ ВПАВ, АЛЕ ПОТРЕБУЄ ПІДТРИМКИ

Три години нашого спілкування пролетіли, як одна мить…

Ігор дуже тактовний співрозмовник і скромна людина. На життя не ображений. Намагається триматися. Налаштований позитивно. Каже, якби йому повернули зір, то знову майнув би на передову. Героєм себе не вважає. Він – громадянин своєї країни, який, не замислюючись, став на її захист.

Що його тримає на плаву? Надія, яку досі надавали столичні лікарі. Зроблено вже кілька операцій. Наразі одне око реагує лише на світло й тіні. У квітні – чергова поїздка до Одеси. Переживає: що вона принесе? Чи доброю буде звістка від лікарів?

Батьки Катерина Володимирівна та Олег Григорович всіляко сина підтримують. Після повернення з війни коло його знайомих помітно зменшилося. Ігор припускає, що люди бояться порушувати тему війни, тому й не хочуть спілкуватися. Безмежна подяка тим, хто залишився.

А увага йому, навпаки, зараз дуже потрібна. Він залюбки ходить з товаришем займатися на вуличних тренажерах, розташованих біля рідної 15-ої школи. А нещодавно, як ми вже знаємо, долучився до волонтерського кола, за що незламному воїну низький уклін.

Дякую тобі, Боже, за цю зустріч! Переможемо!

Автор: журналіст Nizhyn Post Валентина Савчук

Фото автора і з сімейного архіву Ігоря Кушнєрова

 

___________________________________________________________________

Сьогоднішня гостя рубрики #Обличчя_громади_Ніжина все життя присвятила допомозі людям👩‍⚕️‍. Висококваліфікована медична сестра, яка має великий досвід роботи і випромінює щиру любов до людей - саме такою бачать і знають колеги й відвідувачі Світлану ПЕТРИК, медичну сестру сімейної амбулаторії № 2.
Пропонуємо Вашій увазі нашу розмову про зміни в медичній сфері, роботу в амбулаторії та сучасну молодь.
Ви працюєте у цій сімейній амбулаторії з першого дня відкриття (а це вже 20 років).

Які Ваші спогади про початковий період її роботи?
Історія нашої амбулаторії розпочалася у 2003 році, саме тоді була реалізована ідея відкриття амбулаторії сімейної медицини, щоб полегшити доступ населення до медичних послуг. Цей мікрорайон густонаселений, багато молоді, відповідно й діток, тому така ідея його мешканцями була сприйнята із захопленням. Було знайдене порожнє приміщення колишнього клубу при ЖЕКу. В ньому зробили ремонт, поставили необхідне обладнання, і ми розпочали роботу.
Як гарно нас тут прийняли! Вам не передати це словами. Напередодні відкриття (а це був жовтень) бабусі нашого району перед приміщенням амбулаторії навіть висаджували квіти, викопані з їхніх клумб. Вони раділи з того, що медичний заклад буде поблизу них, і намагалися зробити це місце затишним та красивим. Звичайно, наші пацієнти були задоволені, адже їх тут не лише оглядали і призначали лікування, а й проводили певні процедури, у нас був маніпуляційний кабінет. І це все майже біля будинку!

Хто входить до складу вашого колективу?
Із дня відкриття в амбулаторії працюють лікарі Ковалевська Віра Іллівна і Бурнусус Ігор Борисович, а також дві медичні сестри: Чурікова Ірина Миколаївна і я. Коли розпочалася медична реформа, до нас доєднався ще один сімейний лікар Мархай Віктор Якович. На сьогодні наша команда складається з трьох лікарів, шести медичних сестер, реєстратора та прибиральниці. Наш колектив – це маленька професійна сім’я, адже знаємо одне одного багато років й упевнені у підтримці своїх колег. Тому і йдемо на роботу з радістю, адже відчуваємо там себе однією маленькою сім’єю.

Яка кількість задекларованих пацієнтів амбулаторії?
Ця цифра постійно змінюється. У Ігоря Борисовича і Віри Іллівни ця цифра коливається у межах 2200-2300, Віктор Якович на сьогодні має 2020 пацієнтів. Загалом наша амбулаторія обслуговує майже 6 з половиною тисяч людей.
Ми дуже гарно пам’ятаємо, який був аншлаг на початку медичної реформи, коли потрібно було оформити договір з кожним декларантом і внести всі дані у загальну базу. Охочі записатися до наших лікарів займали черги з 2-3 години ночі. Базу пацієнтів Ковалевської Віри Іллівни ми заповнили за два тижні. Їй навіть телефонували із НСЗУ і цікавилися, як це вдалося. Швиденько за нею набрав декларантів й Ігор Борисович. До нас ішли люди, які вже й так були нашими пацієнтами, вони не мали бажання змінювати лікаря, тому й прагнули записатися до нас у перших лавах.

Усе своє життя Ви працюєте у медицині. На Ваших очах і за Вашої безпосередньої участі відбувалося реформування медичної галузі. Як Ви можете оцінити ці зміни?
Так, змін сталося дуже багато. Але я можу сказати, що всі вони у підсумку покращили якість надання наших послуг. Поясню, чому думаю саме так. Усі ми пам’ятаємо період пандемії COVІD-19. Це був надзвичайно складний час, коли наше досить невелике приміщення було вщент заповнене людьми, котрі кашляли, чихали, мали високу температуру тощо, але змушені стояти годинами і чекати своєї черги до лікаря адже іншого шляху не було.

На сьогодні ми всі користуємося попереднім записом до електронної черги. Звичайно, вона впроваджувалася поступово, не всі наші пацієнти були готові до цього і намагалися за звичкою приходити на прийом, коли заманеться. Особливо це стосувалося стареньких. І вони мали залізний аргумент: «Я не знаю, що це. Я не вмію це робити». З часом вони пристосувалися до необхідності записуватися, просять своїх рідних це зробити або самі телефонують до нас у реєстратуру. І поступово наші пацієнти побачили, що так діяти набагато зручніше, ніж приходити зранку й сидіти у черзі до кінця прийому. До всіх прийшло розуміння: попередній запис гарантує прийом у лікаря без черг і зайвих витрат часу.

Раніше нам цього приміщення не вистачало через велику кількість відвідувачів, але завдяки упровадженню електронної черги ми розвантажили потік пацієнтів і позбавилися черг. Завжди приймаємо всіх, хто прийшов і за записом, і без нього, працюємо до останнього пацієнта.
Матеріальне забезпечення амбулаторії – важлива складова надання якісних послуг.

Як це питання вирішене у Вашій амбулаторії?
Я не знаю, як це вдається нашій керівниці Оксані Андріївні Калініченко, але ми повністю забезпечені усім необхідним. Нічого не бракує, кабінети оснащені усім необхідним для роботи, маємо сучасні електрокардіографи, гематологічний аналізатор, експрес-тести, пульсоксиметри, глюкометри, переносний набір для паліативної допомоги, усю потрібну комп’ютерну техніку і багато чого іншого. У коридорі стоїть великий телевізор, наші дітки знають, що можна його увімкнути й подивитися мультфільми. Амбулаторія умебльована, у ній комфортно і відвідувачам, і співробітникам. У нас світло, затишно, дуже по-домашньому.

Ще з дитинства пам’ятаю слова героя якогось художнього фільму про те, що у житті люди повинні йти не поряд, а назустріч одне одному. Тоді буде все добре. Що я скажу про наш Центр первинної медико-санітарної допомоги? Оксана Андріївна завжди входить у нашу ситуацію, у разі звернення за допомогою робить усе можливе з того, що входить до її компетенції. Головна медична сестра Катруха Тетяна Валеріївна – теж людина на своєму місці. Керівництво зацікавлене у підвищенні якості послуг, які надає центр, і розширенні їх спектру. Ми їх поважаємо як керівників і людей. Подивіться, скільки пакетів медичних послуг із Програми медичних гарантій ми залучили! Зробити це непросто, адже потрібно провести велику підготовчу роботу, мати відповідне матеріальне забезпечення і кваліфікованих фахівців. У підсумку це розширення збільшує доступність та якість послуг, які надає наш заклад.

Які завдання покладені на сімейну медицину?
Сімейний лікар надає цілий комплекс первинної медичної допомоги: проводить огляд і ставить діагноз, спрямовує на дослідження і проводить їх аналіз, призначає медичні препарати. У разі потреби направляє пацієнта на консультації вузьких спеціалістів і стаціонарне лікування.

Украй важливе завдання первинної ланки – профілактика захворювань, і над цим ми працюємо постійно.

По-перше, слідкуємо за календарем щеплень і повідомляємо батьків про необхідність щеплень їх дітей та наявність вакцин. На щастя, спостерігаємо зростання відповідального ставлення батьків до цього питання, тому відсоток тих, хто відмовляється щепити своїх дітей, дуже невисокий. Також нагадуємо дорослим про те, що й вони мають робити певні профілактичні щеплення.

По-друге, проводимо загальну профілактику і слідкуємо за обов’язковим відвідуванням нашими пацієнтами певних лікарів. Нагадуємо про необхідність щорічного огляду вузькими спеціалістами задля попередження захворювань або виявлення їх на ранніх етапах. Чоловікам пояснюємо необхідність щороку зробити флюорографію, відвідувати проктолога й уролога, а для жінок щорічна обов’язкова процедура – зробити флюорографію і мамографію, обстежитись у гінеколога і проктолога.

По-третє, слідкуємо за регулярністю проведення аналізу крові на вміст глюкози. Завдяки цьому цукровий діабет (на жаль, надзвичайно поширене на сьогодні захворювання) виявляємо на ранніх стадіях, а це забезпечує своєчасність його лікування. У нас достатньо тестів, і ми слідкуємо, щоб ці аналізи робилися щорічно. За бажанням пацієнтів (або за пропозицією лікаря, якщо він має таку підозру) робимо аналізи на ВІЛ/СНІД.

Також у нас можна зробити кардіограму, виміряти артеріальний тиск, зробити ін’єкцію, ми важимо і визначаємо зріст пацієнтів, щоб визначити індекс маси тіла і дати відповідні поради у разі потреби, проводимо деякі фізіотерапевтичні процедури.
Як бачите, дуже важливий напрям нашої роботи – раннє виявлення прихованих форм захворювання, і на це спрямовано багато наших зусиль.

Чи є улюблена категорія пацієнтів?
Звичайно, дітки – це щось особливе, від спілкування з ними отримую задоволення й енергію, практично всіх знаю з пелюшок. І скажу Вам, що коли у коридорі плаче дитина, то вона не з нашої амбулаторії, адже боїться, що потрапила до лікарні. Наші дітки не плакали, тому що з народження ходили сюди, їм тут усе відоме і зовсім не страшне. Трапляється, бачу знайому вагітну жіночку і посміхаюся, адже знаю, що скоро вона прийде до нас із маленькою пацієнткою або пацієнтом.

Але не можу надати комусь перевагу. З кожним хочеться поговорити, допомогти йому і порадити. У нас у мікрорайоні дуже добрі люди. 20 років тому, коли амбулаторія відкрилася, тут мешкали переважно молоді люди. Ми з чоловіком стали тут жити, коли нам ще не було 40 років. А тепер та молодь, яка заселилася і жила разом зі мною, перейшла в іншу вікову категорію. Ми дорослішаємо і старіємо разом, спільно ростимо дітей та онуків. На жаль, постарів наш основний контингент, і з ним підтяглися й хвороби.

Що найважче у Вашій роботі?
Завжди важко дізнаватися, що хтось нас залишив назавжди. Але найважче зараз, коли дізнаємося про загибель молодих хлопців. Ми знали їх змалечку, вони виросли на наших очах... А потім зустрічаємо їх матерів, дружин, дітей. І не знаємо, що сказати, як утішити. Раніше молода удова або дитина-напівсирота – це було настільки рідко. А зараз через цю війну сироти і вдови стали зустрічатися часто…
На жаль, війна внесла свої корективи і в наш психічний стан. Ми стали більш напруженими, імпульсивними, різкими. Раніше легше було стримуватися, зараз інколи вже не вистачає на це сил. Кожну смерть і критичну ситуацію пропускаю через серце, яке вже подає сигнали, що цього не варто робити. Але я не можу інакше.

Чи часто родичі та знайомі звертаються за консультацією?
Номери наших телефонів даємо усім, хто просить. Телефонують і вдень, і вночі, і на вихідних для консультації або отримання якоїсь загальної інформації. Я раджу те, що може допомогти, але завжди кажу: «Приходьте завтра на прийом до лікаря для уточнення діагнозу і призначення лікування».

А коли настають дні народжень, не повірите, нас вітає не одна сотня людей! Вітають у соціальних мережах, безпосередньо телефонують. Нам усім приємно мати таку оцінку нашої роботи. Звісно, не можна бути гарними для всіх, але допомогти ми прагнемо кожному, хто до нас звертається. Навіть не можу пригадати якийсь серйозний конфлікт, який би стався тут у нас. Проблемні ситуації трапляються, без цього неможливо працювати, особливо у такій чутливій сфері, як наша, але ми усі прагнемо відразу ж ефективно «розрулювати» їх, щоб усі залишилися задоволені.
На Ваших очах виросло покоління дітей. Як змінилися діти і молодь за цей час?
Значного зростання чи спадання рівня захворюваності серед дітей не спостерігаємо. Водночас впадає у вічі те, що молодь стала більш спортивною, особливо хлопчики, більшість із них уже не можна назвати «хлюпиками». Ми видаємо довідки для занять у спортивних секціях і бачимо, що кількість охочих займатися футболом, боксом, боротьбою та іншими видами спорту постійно зростає. Ця зацікавленість спортом має позитивні наслідки, батьки і суспільство повинні це заохочувати й підтримувати.
Днями виходжу з роботи, а біля східців стоїть красень у військовій формі, з бородою, високий, міцний. Я привіталася з ним (бо ми тут вітаємося з усіма), а він мене обнімає і питає: «Світлано Іванівно, а Ви мене не впізнали?» Звісно, ні, адже у такому незвичному образі не очікувала його побачити. Це молодий хлопець, якому ще немає 30 і який ріс у нас на очах. Він розповів, що тільки-но приїхав у відпустку з фронту на кілька днів... Цьогоріч нашій амбулаторії виповнюється 21 рік. У нас уже виросло одне покоління, яким пишається вся Україна, це молодь, яка виборює наше право жити так, як хочемо ми, а не прокляті сусіди.

Хотілося б почути кілька слів про Вашу родину, захоплення.
Родом я з Носівщини. Змалку було бажання допомагати людям, тому навчання у медичному училищі – свідомий вибір, про який я ніколи не жалкувала. Перше місце роботи – Носівська районна лікарня. Після одруження переїхала до Ніжина, де влаштувалася на посаду медичної сестри міської дитячої поліклініки. Це був дуже гарний професійний досвід, від кожного лікаря я чогось навчилася. А із 2003 року моє місце роботи залишається незмінним – сімейна медицина.
Поки що я один медичний працівник у сім’ї педагогів: старша донька викладає в Ніжинському агротехнічному інституті, молодша – працює учителем математики і фізики у гімназії № 13, чоловік – викладач агротехнічного коледжу.
Моє захоплення – це спілкування з онуками й онучками. Я маю двох Софійок: Софійка маленька і Софійка велика. Старша онучка, перебуваючи з початку повномасштабного вторгнення у Польщі, дистанційно закінчила Ніжинський ліцей із відзнакою і отримала пропозицію навчатися у Люблінському католицькому університеті. Але вона хоче жити й навчатися лише в Україні, тож повернулася додому і вступила до Національного медичного університету імені О. О. Богомольця. Їй 18 років, вона продовжує мою справу, мріє стати педіатром. Наша Софійка маленька – другокласниця і дуже домашня дівчинка.
Онуки Іванко і Максим займаються боксом. Іванко вже має не одну нагороду, а молодший лише розпочинає свій спортивний шлях.

Я люблю свою велику родину, рідне місто і Батьківщину. Пишаюся, що належу до народу України, і беззаперечно вірю у нашу Перемогу, адже разом ми, українці, непереможна сила і доводимо це щодня кожен на своїй ділянці роботи.

__________________________________________________________________

Сьогоднішній наш співрозмовник – представник молодого покоління ніжинців. Він упевнений, що кожен сам творить своє майбутнє, і те, яким воно буде, залежить лише від нас. А щоб упевнено крокувати вперед, потрібно зробити правильний життєвий вибір, обрати професію до душі і цілеспрямовано йти до омріяної мети.

Знайомтеся, гість рубрики #Обличчя_громади_Ніжина – Макаренко Павло, учень математичного класу Ніжинського ліцею Ніжинської міської ради при НДУ ім. М. Гоголя.

Математика мені дуже подобалася з дитинства. Коли мені виповнилося шість років, батьки віддали мене до ЗОШ № 7. У молодших класах я її знав слабко, проте у середній ланці педагог Качанова Любов Іванівна змогла показати мені красу цього предмета і цим дала поштовх до поглибленого вивчення математики. Займався самоосвітою, подобалося вирішувати цікаві нестандартні задачі. Щороку брав участь в олімпіадах із математики і доходив до обласного рівня, також посів друге місце в області в олімпіаді з географії. Упевнений, що коли учень зацікавиться предметом і додатково поглиблюватиме свої знання, то досягне гарних результатів, якщо ж просто виконуватиме те, що кажуть, – результат буде посереднім.

Розкажіть про досвід підготовки й участі в олімпіадах з математики.

Навчаючись у 7 та 8 класах, я посів в області 2 місце, у 9 класі – 4 місце. Олімпіади – це дуже гарний досвід і можливість себе перевірити. Як нам дають найчастіше матеріал з будь-якого предмета у школі? Певний алгоритм, шаблон, його треба завчити і за ним діяти. На олімпіадах же розв’язуються задачі такого рівня, коли немає жодного відомого тобі шляху розв’язання, потрібно застосувати логічне нестандартне мислення і шукати ці шляхи, вигадати метод, який допоможе розв’язати задачі. Тут головне – додуматися. Це все робиться для того, щоб виявляти потенціал творчого мислення школярів. І саме такі нетрадиційні складні завдання розкривають усю красу математики.

Під час підготовки до олімпіад використовував матеріал попередніх років, також мені завжди допомагала і спрямовувала у правильне русло Любов Іванівна, за що я їй дуже вдячний.

Із чим пов’язане рішення вступати до ліцею?

До останнього не міг вирішити дилему: залишатися у школі, до якої звик, де все і всі знайомі, чи розпочати новий етап і вступати до ліцею. Але багато знайомих, які тут навчалися, були одностайні у порадах: вступай, не пожалкуєш, це твоє. І я радий, що дослухався до них і подав документи до цього навчального закладу.

На сьогодні Ви маєте півторарічний досвід навчання у ліцеї і можете поділитися своїми враженнями про цей заклад.

Тут дуже класно. Я жодного разу не пожалкував, що вступив до ліцею, і бачу лише «плюси» свого навчання у ньому.

По-перше, ми маємо не уроки, а пари. Завдяки цьому набагато легше готуватися до занять. Порівняно зі школою, де щодня треба готуватися до 6-7 різних предметів, 3-4 пари на день дають можливість якісніше опрацювати матеріал удома. Маємо 5,5 пар математики і 3 пари фізики на тиждень. Я дуже хотів поглиблено вивчати ці предмети, тому такий великий обсяг годин із цих предметів мене задовольняє.

По-друге, мій клас. Мої однокласники позитивні й товариські, у нас багато спільного, разом нам цікаво й весело. У моєму класі 30 учнів, з них 3 навчаються онлайн, дівчат і хлопців у нас майже порівну.

По-третє, тут дуже гарний колектив учителів і високий рівень викладання, пояснення педагогів дохідливі та зрозумілі. У нашому ліцеї кожен, хто захоче, зможе себе виявити і реалізувати, адже для цього створені всі умови. Сама атмосфера навчального закладу, у якому педагоги прагнуть дати знання, а учні спрямовані на їх отримання, дуже позитивна, а довіра і співпраця визначають характер нашої спільної діяльності. Для мене важливо, що є можливість поглибленого вивчення предметів, які я люблю, – математики, інформатики й фізики.

Чи можете розповісти про вчителів, які викладають ці предмети?

На мою думку, матеріал предметів математичного циклу потрібно не завчити, а зрозуміти, і тоді результати будуть набагато кращі. Хоча, звісно, трапляються моменти, коли потрібно щось просто зазубрити. Вважаю, що мені пощастило з учителями у ліцеї. Вони мають високий рівень знань, уміють дохідливо і зрозуміло подавати навчальний матеріал.

Фізику в нас викладає заслужений учитель України Шевчук Олександр Григорович, математику – Чорненька Олена Володимирівна, спеціаліст вищої категорії, кандидат фізико-математичних наук. Інформатики та інформаційних технологій навчає Кіндєєв Павло Вікторович, спеціаліст вищої категорії. Хочу також згадати куратора Даньшину Тетяну Михайлівну, вона нас розуміє, завжди йде назустріч, підкаже й допоможе.

Можна зробити висновок, що своє майбутнє Ви плануєте пов’язати саме з технічною спеціальністю. Про яку професію мрієте?

Хочу стати програмістом, а саме веб-розробником. Мій двоюрідний брат (він мав таку мрію, але не здійснив її) порадив мені подумати щодо цієї професії і запевнив, що у мене все вийде. Я вирішив спробувати себе у цій сфері, процес навчання і результати мені сподобалися, і у підсумку вже більше двох років самостійно опановую веб-програмування. Почав з вивчення Python, потім почав цікавитися іншими перспективними і затребуваними мовами програмування. Маю досить непогані результати. Як на мене, це дуже цікавий і перспективний напрям діяльності.

Упевнений, що, крім освіти, яку потрібно здобути у виші, обов’язкові самоосвіта і самовдосконалення. Для досягнення високих результатів у будь-якій професії важливо не зупинятися на досягнутому і постійно підвищувати свою кваліфікацію. Вважаю, що не варто покладатися на лише на викладачів і той обсяг знань, який дає навчальний заклад. Не треба сподіватися, що викладач навчить, потрібно навчатися самому, прислухаючись до його порад і отримуючи від нього знання.

Мені цікаво отримати об’єктивну незалежну оцінку рівня знань із важливих для мене дисциплін, тому постійно беру участь в онлайн-олімпіадах і конкурсах. Це допомагає готуватися до НМТ і спонукає до постійної самоосвіти.

Які захоплення у вільний час?

Дуже люблю спорт. Раніше відвідував тренажерну залу, але зараз займаюся лише вдома, тому що часу на все не вистачає. У мене є облаштований спортивний куточок, полюбляю вправи на турніку і з гантелями. Ми дуже багато часу проводимо на заняттях у ліцеї, потім займаємося вдома. А заняття спортом допомагають мені відволіктися на певний час від навчання і зробити своєрідне перезавантаження, щоб потім із новими силами продовжувати шлях до поставленої мети.

Я пишаюся тим, що ілюстрував перший за багато років «Буквар» без Леніна

Ім’я нашого співрозмовника відоме небагатьом ніжинцям. Але мистецькі й художні витвори, зроблені його руками, знає більшість із нас, адже це й дивовижної краси іконостас Собору Всіх Святих у Ніжині, і перший оновлений «Буквар» незалежної України, який проклав шлях до знань кільком поколінням школярів, а ще ілюстрації до більш ніж 100 дитячих книжок, проєкти великої колекції марок і поштових конвертів та багато чого іншого… 10 лютого цей талановитий педагог і дуже цікава людина з гарним почуттям гумору святкує свій день народження. Ми щиро вітаємо його з цим святом, бажаємо міцного здоров’я і багато щасливих моментів у житті.

Тож знайомтесь, сьогоднішній гість рубрики #Обличчя_громади_Ніжина – КОШЕЛЬ Олександр Іванович.

Хотілося поговорити про усі грані Вашої творчості. Давайте розпочнемо з проєктів іконостасів.

Це дуже відповідальна, складна і цікава робота. На розробку одного іконостасу витрачаю 3–4 роки праці, адже він твориться повністю від А до Я. Спочатку обмірковую і повністю розробляю його образ, а потім цей задум розбиваю на маленькі картини, на дрібні деталі і розпочинаю його опрацьовувати. Потрібно виготовити картони на іконостас в оригінальному розмірі 1 : 1, кожну деталь і кожний елемент. Усе робиться вручну. Потім уже майстри беруть цей макет і втілюють його у життя: ліплять, малюють, вирізають.

Робив проєкти іконостасів Собору Всіх Святих у Ніжині, Храму св. князя Михайла і Федора у Чернігові, для церков у Конотопі й Парафіївці. Вони вже втілені у життя і радують око вірян. Зараз також працюю над проєктами іконостасів: один для Михайлівської церкви у Ніжині, інший – для храму в Києві.

Така робота вимагає знання історії релігії на досить високому рівні. Ви до цього її вивчали?

Цією темою ніколи не цікавився, але коли взявся за цей вид роботи, то відразу ж почав поглиблено її досліджувати. Звичайно, для якісного результату потрібно знати багато релігійних нюансів: і що у Писанні написано, і як церковна служба відбувається тощо.

Церква – це місце віри й молитви. І я, працюючи над замовленням, пам’ятаю, що люди, заходячи до храму, перш за все підходять до іконостаса, щоб вознести свою молитву до небес, поклонитися образам святих. Тому відчуваю колосальну відповідальність і водночас гордість за те, що причетний до такого священного дійства.

Ким Ви себе бачите і як Ви себе можете назвати: художник, ілюстратор, проєктант, педагог?

Я себе називаю художником книги, адже 35 років працював у галузі ілюстрації дитячих видань. Також я викладав у коледжі, малював поштові марки, робив різноманітні проєкти, але це все – супутні професії, основною була робота з книгою. У своєму житті більш за все вдячний саме КНИЗІ.

Також є членом Київської спілки художників книги. На всю Україну в найкращі часи нас нараховувалося не більше 80. Чому так, адже випускників художніх відділень було досить багато? Ілюстратор книжок – дуже специфічна, відповідальна і складна робота. Усередині треба бути трохи літератором, трохи архітектором, поєднувати усе це зі знаннями з багатьох галузей і високим рівнем виконання роботи. Книга – це не малюночки і надрукований текст, це велика складна конструкція, а архітектура книги – це режисерський хід. І у цьому дійстві ілюстрації виконують роль акторів.

Як розпочинався Ваш шлях у цю професію?

Народився на Чернігівщині у селі Смоляж. Коли мені виповнилося 5 років, переїхав з батьками до Ніжина, навчався у ЗОШ № 10 і паралельно відвідував гурток у Будинку піонерів, де мене навчав Прокопець Михайло Антонович. Він мав безмежний талант педагога, завдяки чому багато хто з його з учнів, зокрема і я, пов’язали своє життя з мистецтвом. Навчання продовжив у Мінському художньому училищі при Національній академії мистецтв Білорусі.

Далі – строкова служба в армії. Обіцяли вислати до ведмедів, бо у військкоматах дуже не любили художників, але відправили до верблюдів – у Східний Казахстан. Восени після демобілізації повернувся до Ніжина перезимувати у батьків, а вже мав плани на весну. Але у такому молодому віці все змінюється дуже швидко, адже зустрічаєш кохання… Так і залишився у Ніжині. Працював у бюро технічної естетики при головному архітекторі заводу «Прогрес», де займався промисловим дизайном. І чекав, поки з’явиться моє, те, що потрібне саме мені. І воно сталося.

Як же Ви потрапили до дитячої ілюстрації?

Цікаво, що перший крок у цю професію я зробив не як ілюстратор, а як літератор. Написав декілька казочок, оформив їх ілюстраціями і запропонував видавництву «Веселка». Отримав відповідь, що перспективи видання казочок дуже примарні, а от мої малюнки сподобалися, і у підсумку мені запропонували співпрацю. Так я зробив свій «дитячий» вибір. У 1979 році вийшла перша ілюстрована мною книга, а останні свої дитячі книжки я оформив 2014 року. За ці 35 років із стількома гарними людьми познайомився, стільки було цікавих подій і зустрічей! Ця робота любить чистоту і виразність ліній, тому, на жаль, через проблеми із суглобами був змушений її облишити. У цій професії дивляться не на диплом, а твої роботи, адже освіта не є гарантією таланту й уміння працювати.

Яку першу книжку Ви ілюстрували? І взагалі які виникають відчуття у Вашій душі, коли бачите надруковані результати свої творчості?

Першу свою роботу, думаю, пам’ятають усі. У мене це черкеська народна казка «Син Шараджа», тоненька, 16 сторінок, видана у видавництві «Веселка». Я ніби приріс до цього видавництва, мабуть, половина моїх робіт вийшла у співпраці з ним. Також оформлював видання в інших видавництвах: «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», «Радянська школа», «Освіта», «Десна», «Дніпро» і деяких зарубіжних.

Коли робив свою третю чи четверту книжку, краєчком ока побачив у редактора на столі роздруковані проби моєї першої книги. Це було щось неймовірне – всередині все перевернулось, я був щасливий-щасливий. А пізніше почало додаватися роздратування. Чому? В ті роки досить часто якість друку була на невисокому рівні, через це кольори моїх малюнків у книжках ставали зовсім іншими. Редактори казали, що навіть подарункова (а це автоматично дорога) книга не буде більш ніж на 70 % відповідати поданому ілюстратором макету. На щастя, сучасна друкована продукція має набагато вищу якість.

Як Ви працюєте з текстами книг? Потрібно уявити кожного персонажа, кожну деталь, і щоразу Ви творите новий світ для себе і своїх читачів.

Кожен ілюстратор по-своєму бачить текст, і я пропоную читачам своє бачення твору. В цей процес потрібно зануритися повністю. Я вже знаю, якою буде книжка, відразу ж після її прочитання. На перший погляд, нічого складного, це ж просто малюнки для дітей. Але у цій роботі присутні дуже багато факторів, які потрібно досконало знати: костюми, архітектура, предмети побуту тощо. Усе це має бути абсолютно точним і відповідати національним особливостям країни, її етнографії, історичному періоду тощо. Згадую свою першу книгу, про яку ми говорили. Її переглядав старий досвідчений художній редактор Віталій Юрійович Тарнавський. Потрібно було передати колорит Кавказу, і я зобразив одного з героїв на коні. Віталій Юрійович, передивившись мої ілюстрації, зауважив, що на Кавказі коней запрягають зовсім по-іншому, ніж у нас, розповів, як саме, і я переробив малюнок.

Ілюстратори повинні знати дуже багато: особливості рис обличчя кожного народу, їх архітектуру, рослини і дерева, які ростуть у цій місцевості, предмети побуту, посуд, а особливо національний костюм. У мене дуже багато спеціальної літератури, зокрема й про костюми народів світу. Потрібно досконало вивчити матеріал, з яким працюєш, адже можна намалювати грека на українському возі, а у них вони мають зовсім інший вигляд.

Є казки, котрі повністю будуються на фантазії ілюстратора, як, наприклад, «Аліса у Країні Див». Вона інтернаціональна і не має жодної прив’язки до конкретної країни та історичного періоду, це може бути Японія, Данія, Австралія... Так само повністю абстраговані й казки Гофмана. Але таких творів дуже мало.

Наскільки часто доводилося перероблювати роботу? Які випадки Вам запам’яталися найбільше?

Колись оформлював збірку «Сонячний коровай», у якій було зібрано різноманітний матеріал про хліб: вірші, загадки, прислів’я, коротенькі оповідання. Книга була досить дорога, подарункове видання. Усі етапи вже пройшла, відправили у Держкомвидав на художню раду. І от телефонують із видавництва: щось не так, виникли проблеми. Приїхав до Києва, зайшов до редактора, цікавлюсь, у чому річ. І почув: «У тебе в книзі багато поєднання блакитного неба з жовтою пшеницею. Потрібно змінити кольори». Я відповідаю: «То давайте виростимо пшеницю, щоб була не жовта, а синя чи фіолетова». «А ти зроби небо десь фіолетовим, а десь сірим. А пшениця хай буде зелена, ще не стигла». І що ж ви думаєте, довелося перемальовувати небо! Не мало бути кольорів України, за це редактори могли дуже поплатитися, тому вони не пропускали такі малюнки.

Був ще інший цікавий випадок. Ілюстрував книгу – переклад із болгарської мови. Намалював дівчаток у садку: українка сидить на гілці на яблуньці, махає босими ніжками, а болгарка стоїть біля дерева на травичці у сандаликах. Як піднялася редакція: що нам скажуть, болгарка взута, а українка боса! Я їм у відповідь: «Але ж у взутті по деревах не лазять, тому що можна послизнутися і впасти». Ніхто й не слухав мене, переробляй – і все. Пропаганда і цензура були дуже серйозні, таких випадків було багато.

Ви самі обираєте техніку оформлення книжки чи потрібно з кимось її погоджувати?

Усе вирішує лише ілюстратор. Ніхто не може впливати, наказувати мені і впливати на концепцію оформлення. Використовую усі можливі техніки: перо, гуаш, акварель, темпура, навіть олійні фарби. Я обмірковую образи, опрацьовую їх, а потім шукаю засоби, які можуть виразно передати мій задум. Згадую, що при оформленні книги про Авіценну, арабського лікаря, використав крапкування, тобто всі зображення у ній були нанесені малесенькими крапочками. Ніколи навіть думок не було про те, щоб вибрати простішу техніку задля полегшення роботи. У голові було лише одне: як виразно передати зміст твору, щоб читач подивився і відразу ж зрозумів, про що йдеться.

А загалом це складний творчий процес, я до десяти разів міг перероблювати матеріал, поки нарешті не вважав, що він гідний бути надрукованим.

Яка частина успіху книги залежить від ілюстратора?

Дитяча книга – це перш за все яскравість та доступність образів, які викликають у дитини бажання узяти її до рук і гортати й читати. Була навіть спеціально створена редакція, фахівці якої вивчали усі питання, пов’язані з дитячою ілюстрацією, розглядали й аналізували дитячі видання з точки зору їх успішності у плані художнього оформлення тощо.

Але у мене проблем з цим ніколи не було, ілюстровані мною книги більше тижня на полицях не лежали. Пам’ятаю, видали збірку дитячих віршів Мирослава Валека, словацького поета, який до того ж обіймав посаду міністра культури Словаччини. Валентин Бичко зробив переклад, я був ілюстратором цього видання. До вечора у книгарнях Києва її вже не було.

Кожен ілюстратор має свій унікальний стиль...

Так, я відразу ж впізнаю кожного зі своїх колег за малюнками. Художні редактори – розумні люди, вони бачать і відчувають, чи має ілюстратор потенціал. Стандартні передбачувані художники нікого не цікавлять, потрібні ті, хто може творити свій власний світ, незвичний, котрий вирізняється з-поміж інших. Багато хто оформив кілька книг – і пішов із цієї професії, тому що вони були нецікаві і їм не пропонували роботу. Я ж у цій галузі протримався 35 років. Колись спробував порахувати приблизну кількість ілюстрованих мною видань, вийшло більше 100.

«БУКВАР». Це знакова книжка для кожного з нас. І Вам випала честь працювати над його оформленням…

Так, дружина каже, що на моєму «Букварі» скоро правнуки будуть навчатися. У той час я співпрацював з видавництвом «Освіта» й отримав замовлення на оформлення трилогії Анатолія Рибакова. Редакторка побачила якісь мініатюри до цієї книги і сказала, що вони дуже підходять для «Букваря». А оскільки вони саме запускали цей проєкт, то попрохала мене почати над ним працювати. Треба сказати, що «Буквар» щороку подавався на перероблення, доопрацювання і зміни. Я зробив розворотів десять, показав, їй усе сподобалося, вирішили продовжувати співпрацю. І так щороку я робив десь по десять розворотів, поки років за п’ять практично увесь «Буквар» не був оновлений. Перше оновлене видання вийшло, по-моєму, у 1993 році, і ця робота тривала до 1997 року.

Я відразу ж прибрав Леніна, піонерів, жовтенят. На їх місці зобразив наші українські символи: пшеницю, поле, небо, квіти, дівчаток і хлопчиків у національному одязі, різні дитячі мотиви, які близькі першокласникам.

Ще один важливий етап Вашого життя – викладання у Ніжинському фаховому коледжі культури і мистецтв імені Марії Заньковецької.

Коли у навчальному закладі відкрили відділення декоративно-прикладного мистецтва, їм бракувало викладачів, і мене запросили до співпраці. Надзвичайно подобався цей етап роботи, мав гарних талановитих учнів, з багатьма й досі підтримуємо стосунки. Люблю спілкуватися і працювати з дітьми, адже це зовсім інший світ і сприйняття: я навчав та окреслював перспективи їх творчості, вони вірили, що можуть це зробити, і дійсно робили талановиті речі. До речі, зараз у коледжі викладають мої учні Юра і Аня Ващенки, а майстриню Липовецьку Євгенію знає, мабуть, кожен ніжинець. 18 моїх студентів закінчили художні академії в Україні та за кордоном і продовжують найкращі традиції українського мистецтва.

Хочу сказати, що майже усі мої знайомі залишилися у Києві, адже там я працював усе життя, до Ніжина приїздив лише ночувати. Тож мало кого знаю місті, і мене теж небагато людей знають.

Також Ви розробляли макети марок і конвертів…

Так, кілька років займався цим видом діяльності, але вона мені, як кажуть, «не пішла», занадто все сухо і стандартно, не було території для креативу, творчості. Тому я облишив цю роботу.

Від кого Ви отримали свій талант?

Від матері і батька, які дуже гарно малювали-перемальовували. На жаль, війна змінила все, у тому числі і їх плани на майбутнє, але любов до малювання залишилася все життя, тому й мій професійний вибір вони сприйняли позитивно. Я малював, відколи себе пам’ятаю, і нічого іншого у мене в житті не було. Кожен, буває, замислюється над тим, чим би він займався, якби виникла потреба змінити професію. То я міг би стати лише столяром. Більше ніким себе не бачу, крім цих двох професій: малювати і бути столяром. Без творчості, створеної моїми уявою і руками, не уявляю свого життя.

Дякуємо нашому гостю за цікаву розмову і за те, що протягом усього свого творчого шляху гідно несе високе звання українського митця.

Залізниця – найефективніший інструмент логістики у нашій державі, це надійний, швидкий та екологічний вид транспорту. Перша українська залізниця була прокладена від Львова до Перемишля, Кракова і Відня 1861 року. Відтоді професія залізничника вважається відповідальною і почесною , адже логістика – це невід’ємна частина нашого життя. З ХІХ ст. змінилися технології, стала більш досконалою система перевезень, але незмінним залишається одне – робота залізничників така ж важлива, складна і варта поваги.

Сьогодні в гості до рубрики #Обличчя_громади_Ніжина завітав Пашинський Сергій – начальник залізничної станції Ніжин.

Залізнична станція Ніжин входить до складу Південно-Західної залізниці. Ця назва бере початок з часів Російської імперії і є прив’язкою до географічного розташування цієї ділянки відносно москви, адже тоді Україну вважали південно-західною частиною імперії. У березні 2023 року в Україні відбулося опитування громадян щодо зміни назви Південно-Західної залізниці. Що Ви про це розкажете?

Це пов’язано з Програмою Кабінету Міністрів щодо дерусифікації усіх назв. Також поступово змінюються радянські або зросійщені назви усіх роздільних пунктів і станцій. Я думаю, що спочатку пройде процес зміни усіх назв, а потім, коли весь цей масив роботи буде зроблено, буде все ухвалено на законодавчому рівні. Ідея правильна, і вона втілиться у життя, але, на мою думку, не так швидко, тому що це великий обсяг робіт, на який потрібно багато часу і значні кошти.

Під час опитування у «Дії» пропонувалися 4 нові назви Південно-Західної залізниці: Центральна, Київська, Столична, Північна. Найбільше голосів набрав перший варіант – Центральна.

Робота на залізничному транспорті: це свідомий вибір чи збіг обставин?

Я народився і жив у м. Коростень Житомирської області. Це велика вузлова станція, потяги і стукіт рейок були присутні у моєму житті з дитинства, відтоді мав і бажання працювати на залізниці. До того ж у моїй родині майже всі залізничники: мама, дядьки, дідусь, бабуся. Після закінчення школи я вступив до Київського технікуму залізничного транспорту, у якому на той час, до речі, вже навчалася моя сестра.

Студентом-чотирикурсником влаштувався на роботу на посаду складача поїздів. Це важка відповідальна робітнича професія. Я мав завдання своєчасно сформувати склад пасажирського поїзда згідно з ПТЕ і подати його на посадку пасажирів.

Саме такі робітничі професії дають гарну можливість зрозуміти складність роботи у цій галузі, щоб у майбутньому, обіймаючи керівні посади, знати проблеми і запити таких працівників. Тому я радий, що мав цей досвід. Після закінчення технікуму продовжив освіту в Державному економіко-технологічному університеті залізничного транспорту.

Яким був Ваш професійний шлях до переїзду в наше місто?

Отримавши диплом в університеті, влаштувався на посаду оператора при черговому по залізничній станції, а пізніше – черговим по залізничній станції. Згодом обійняв посаду керівника станції м. Ірпінь. Мені подобалося там працювати. Це невелика станція, і я був єдиним її керівником, у штаті не було ані заступників, ані інженерів. Мені довелося самостійно опановувати тонкощами цієї роботи та вивчати усі документи: і вантажні перевезення, і пасажирські. Це була моя перша керівна посада і дуже гарна школа для мене. Зазначу, що в Ірпені у 2018 році побудували пішохідний перехід через колії зі звуковою і світловою сигналізацією для маломобільних людей. Залізнична колія ділить місто на дві частини, жителі влаштували несанкційований перехід, і кількість травматичних випадків на цій дільниці була значною. Після облаштування такого переходу кількість травмованих значно зменшилася, адже звукове і світлове сповіщення попереджало про наближення потягів.

Коли у Ніжині звільнилася посада начальника залізничної станції, мені її запропонували. Я вагався, але у підсумку погодився, про що не жалкую. І з 2019 року працюю в Ніжині.

Яким Ви бачите своє завдання на цій посаді?

Залізниця створена для того, щоб забезпечувати якісне перевезення великого обсягу пасажирів та вантажів. Це джерело економічного розвитку і важлива артерія економіки держави. Наше спільне завдання – здійснення перевезень, забезпечення потреб доставки вантажів і пасажирів з точки А до точки Б. Пасажир хоче вчасно сісти у потяг і вчасно й комфортно приїхати до пункту призначення.

Паралельно ми виконуємо ще одне надважливе завдання – зробити так, щоб шлях пасажирів і вантажів був максимально безпечним для усіх учасників руху. Після кожної поїздки фахівці вагонної служби перевіряють стан технічної частини вагонів. Ті, які не відповідають нормам безпеки, забирають із состава, а на їх місце потрібно поставити технічно справні з такими ж параметрами. Якщо ж усі вагони у гарному технічному стані, то потяг стоїть і чекає своєї черги на відправлення.

Розкажіть трохи про структуру Ніжинської залізничної станції.

Укрзалізниця поділяється на 5 філій. Ніжинська залізнична станція підпорядковується Київській дирекції залізничних перевезень філії «Південно-Західна залізниця» і займає ділянку 363 га. Межі її – зупиночні платформи Ніжинське (у напрямі Києва), Приостерний (у напрямі Крут), Мигалівка (напрям на Чернігів) і Лосинівка (напрям на Прилуки).

У штаті й безпосередньому підпорядкуванні начальника станції – працівники критичної інфраструктури. Нещодавно були проведені певні реформи і структурні зміни, які вплинули на зменшення чисельності штату підпорядкованих мені працівників зі 150 до 75. Відбулося розмежування зон відповідальності.

Основне завдання Південно-Західної залізниці – забезпечення графіку руху поїздів і збереження вантажних перевезень, вона працює як організатор цього руху. Ми повинні своєчасно сформувати пасажирський і вантажний поїзди і відправити його згідно з призначенням.

А завдання створеної «Вокзальної компанії» – задоволення потреб пасажирів, які знаходяться на залізничній станції. Вони мають забезпечити цілодобову можливість поїсти, надати кімнату відпочинку, своєчасно продати квиток, надати пасажирам усю необхідну інформацію щодо їх маршрутів.

Як впливає діяльність залізничної стації на життя ніжинців?

Її наявність полегшує доступ містян у різні регіони України, адже через наше місто йде велика кількість пасажирських потягів, та й близькість до столиці має у цьому плані значні переваги. Зазначу, що шкоди довкіллю наше підприємство не завдає, оскільки ця ділянка електрифікована. До того ж залізниця платить податок на 363 га, які вона орендує, у бюджет міста, за 2023 рік – це майже 54 млн грн.

Питання, яке не можна оминути: як почався ранок 24 лютого 2022 року на залізничній станції Ніжин?

Дуже не хочеться говорити на цю болючу тему. Ніжинська залізнична станція – великий транспортний вузол. Він розташований близько до адмінмежі з рф та білоруссю і був дуже ласим шматком для окупантів, адже відкривав можливості передислокації сил ворога безпосередньо від його кордону. До того ж Ніжин має пряме сполучення зі столицею. Працівники залізниці усілякими засобами перешкоджали руху ворога, вони зробили все, щоб відстояти наше місто, і зламали плани ворога. Але конкретно майно нашої залізничної станції пошкоджень не отримало.

Актуальне питання зношеності вагонів, зокрема й електричок, які їздять до Києва…

Трохи розповім про механізм оновлення пасажирських вагонів. Усі пасажири, які сідають на станціях по усьому маршруту електричок Київ – Ніжин – Київ, Ніжин – Конотоп, Ніжин – Чернігів, Ніжин – Прилуки – Гребінка, мають купувати квитки, а проїзд пасажирів пільгових категорій повинні компенсувати міські ради, до яких належать усі ці станції. Із загальної суми компенсаційних доходів формується компенсаційний фонд, і на підставі отриманих коштів складаються плани на капітальний ремонт та модернізацію електропоїздів. Чим більша сума компенсацій міських рад, тим більше можливостей для оновлення парку вагонів на цьому маршруті.

В Україні дуже багато пасажирів, які належать до пільгових категорій. Кошти за їх перевезення компенсуються міською владою, але пільговиків їздить значно більше, ніж передбачено договором, і у підсумку ми отримуємо збитки. А недофінансування вливає на оновлення, у тому числі й рухомого складу, тобто вагонів. Витрати на зарплати, обслуговування, амортизацію та електроенергію залишаються, а дохід за цей маршрут зменшується. Залізниця – це структура, у яку постійно треба вкладати кошти.

Яка тоді Ваша думка щодо оплати проїзду пільговиками?

За добу по станції Ніжин ми обслуговуємо 2 000 пасажирів, з них пільгових категорій – 700 осіб. Моє бачення – зробити так, щоб усі оплачували свій проїзд. Хай оплата для пільговиків буде дуже маленькою, але вона буде. І ці навіть невеликі кошти будуть її внеском у подальше оновлення рухомого складу.

Вартість квитка, який купують звичайні пасажири електрички, не перекриває витрати на величезну кількість пільговиків. Якщо ми бачимо, що електропоїзд, який виходить на маршрут, прибутковий, ми його будемо підтримувати. Якщо ж маршрут збитковий, непопулярний і на ньому їздять у переважній більшості пільговики, то з часом він стане залізниці невигідним та може бути скасований.

Пасажир у потязі бачить, що хтось шкодить майно: ріже сидіння, ламає двері, псує вікна. Як його дії?

У кожному вагоні є кнопка для контакту з машиністом. Якщо його поінформувати про таку ситуацію, машиніст повідомить чергового по станції, до якої доїжджає, і той викличе поліцію. Потрібно врахувати, що у разі таких дій потяг буде затримано на деякий час і він далі йтиме по маршруту із запізненням. На мою думку, звичайно ж, потрібно викликати поліцію і штрафувати порушників, щоб вони відшкодували вартість пошкодженого майна і надалі не чинили протиправних дій. А якщо не реагувати на такі неадекватні дії пасажирів – то що ж, це ваш вибір, але ж тоді не варто жалітися на погані умови. У кожен вагон не можна поставити представника ВОХР, щоб він слідкував за порядком, це питання нашої культури і відповідальності.

Концерти і торгівля в електричках. Що з цим робити?

Вважаю, що у публічних місцях ці види діяльності недоцільні, але щось зробити з цим складно. Торгівлю можна прирівняти до підприємницької діяльності і силами ВОХР намагатися щось зробити, але якщо у цих пасажирів є квиток, вони можуть сісти зі своїми речами на сидіння і їхати як звичайні пасажири з величезними сумками Тоді у межах законодавства вони не є порушниками. Також не можна притягнути до відповідальності пасажирів, які співають і грають на баяні чи гітарі у вагоні. Тому це питання до людей, котрі цим займаються. А загалом усі ці норми чітко зафіксовані у «Правилах поведінки громадян на залізничному транспорті», з якими переважна більшість пасажирів не ознайомлена.

Яка Ваша мрія у професії? Що б Ви хотіли бачити у своїй роботі, чого поки що немає?

Ми прагнемо досягти європейських стандартів і поступово рухаємося у цьому напрямі. Але на цьому шляху нас чекає багато труднощів і завдань.

Головне – наскільки якісно спрацює персонал, який у нашому штаті, адже від нього безпосередньо залежить безпека руху. Дуже хочу, щоб наші працівники отримували гідну заробітну плату. Робота, яку вони виконують, складна і відповідальна, переважна їх більшість працює на відкритому повітрі. Я кажу їм «спасибі» за те, що виконують свої обов’язки на високому рівні і працюють на оптимізмі, а хотілося б стимулювати й підтримувати їх матеріально.

Також мрію, щоб весь вагонний парк, наявний в Укрзалізниці, оновився до європейських стандартів, а у пасажирів від таких позитивних змін перехоплювало подих і виникало бажання берегти цю красу. Зони комфорту (плацкарт, купе, СВ) потрібно залишити, щоб кожен відповідно до своїх фінансових можливостей платив за комфорт, а вагонний парк оновити.

Мрію, щоб після оновлення вагонного парку й парку локомотивів інфраструктуру, якою їздять наші потяги, також модернізували й оновили до встановлених швидкостей. Як ви розумієте, рейки і шпали теж зношуються і мають граничний термін експлуатації. Коли цей термін закінчується, ми впроваджуємо обмеження за швидкістю, тому що маємо у пріоритеті безпеку руху. Внаслідок цього збільшується час перебування у дорозі.

Потрібно боротися за швидкість: будувати швидкісні магістралі, проводити капітальні ремонти пасажирських вагонів усіх категорій, оновлювати залізничне полотно. І я вважаю, що потрібно робити більше вкладень в інфраструктуру, тоді залізниця зможе надавати більш якісні та своєчасні послуги.

У матеріалі використано фотографії зі сторінки Сергій Бакута

Міжнародний літературний конкурс «Коронація слова» відомий усім. А чи багато ніжинців знають, що у нашому місті живе і творить лауреатка цього конкурсу?

Письменниця, яка розкрила свій талант у 51 рік, майстерно володіє словом і видає свої твори у найвідоміших українських видавництвах, цікава особистість, котрій є що сказати читачу, – це про нашу сьогоднішню гостю рубрики #Обличчя_громади_Ніжина Тетяну Сидоренко.

3 березня – Всесвітній день письменника. Ми хочемо привітати пані Тетяну з професійним святом, вам же пропонуємо прочитати нашу розмову, а після неї – уже твори нашої гості.

Родом Ви із Срібнянщини. Філологічну освіту отримали в НДПІ ім. М. Гоголя, а журналістську – в КВПШ (нині це Інститут міжнародних відносин). Працювали журналісткою Носівської районної газети, а потім 20 років – викладачем кафедри української літератури Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Об’єктом Вашого професійного вивчення постійно була чиясь творчість – проза, поезія, драматургія. І раптом Ви почали писати прозові твори самі. Це був одномоментний спалах відчуття «Не можу не писати» чи тривалий період роздумів про початок мистецької діяльності?

Так, мої початки в письменницькій робітні виявилися несподіваними щонайперше для мене самої. «Опорною точкою» стала зустріч однокласників, яких не бачила років із тридцять, принаймні більшість із них. Я приїхала додому, в Ніжин, після тієї зустрічі емоційно перевантаженою, почала всім підряд переповідати свої враження, спомини... Люди ввічливо кивали головами, посміхалися... Але насправді це нікого не цікавило. А мені потрібні були «вуха» – хотілося психоемоційного розвантаження. Тоді я сіла й почала «говорити з папером», навіть гадки не маючи, що в мені розворушується письменницький хист.

Насправді моя мета була простіша й одноразова: одпишусь – і все! І полегшає! Якою я була наївною, коли так думала! На місце звільнених думок, емоцій, угаптованих у першу свою книжку «Ізсередини», видану в університетському видавництві, напливло стократ більше, котрих вистачило на декілька нових книжок, тобто більше ніж на десяток.

Чи складно було наважитися і вперше винести на загал частину себе – свій текст?

Я у свій 51 рік стала письменником-початківцем. Це вже той вік, коли життєвий досвід допоміг сформувати свої, ні в кого не позичені думки, свій стиль, свою манеру викладу, тобто не орієнтуючись ні на кого відомого та ще відомішого. Це, мабуть, було моє правильне рішення – ні на кого не орієнтуватися. Життя переконало, що тільки так і слід писати, і в жодному разі не думати про те, що люди скажуть.

Чи маєте Ви редактора, людину, якій першій даєте прочитати текст і радитеся з нею, чи довіряєте лише собі?

Лише собі. А відтак усю відповідальність за написане беру лише на себе. У ніжинських видавництвах, де я повидавала більшість книжок, мною як замовником цілком задоволені. Бо набагато менше роботи у працівників видавництв над тією чи іншою моєю книжкою. Тексти «доведені до кондиційного стану», професійно мною відредаговані. Я багато чого в житті не вмію робити, але редагувати я вмію. До мене час від часу звертаються замовники, як правило, вже постійні з проханням відредагувати або художній текст, або якийсь інший. Це хороша практика, за якої моєму «внутрішньому редакторові» не вдається заснути. Це ще й мій підробіток.

Ви є авторкою багатьох творів: повістей «Чечевиця», «Балувана Галя», «Тамарка й курка», «Подвійний хронотоп», «Ольга, дружина Пікассо», збірок новел і оповідань «Гопак на могилках», «Море й старий», «Житіє Івасика Телесика», неолітопису «Ізсередини» та багатьох інших. Кожен твір – це світ, створений Вашими талантом та уявою. Наскільки відповідально творити його і пропонувати ознайомитися з ним усім охочим?

Це дуже відповідально. Але! Я письменниця – і все. Я збагнула одну важливу письменницьку істину: «Не тикай носом читача в мораль!» Жодного менторства, навіть натяку на нього я собі не дозволю. Я дуже поважаю свого читача. Він сам в усьому розбереться.

Бароковий роман «Ігри з Іваном» приніс Вам звання лауреатки Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова – 2015» у номінації «Вибір видавця». Що дав Вам цей досвід?

«Ігри з Іваном» принесли мені ще й лауреатство Чернігівської обласної премії імені Михайла Коцюбинського в 2016 році. Після цієї книжки я утвердилася як прозаїк.

Як виникають ідеї щодо написання творів? Це миттєве осяяння чи спланована робота з пошуку тем та ідей?

І теми, й ідеї, й самі персонажі знаходяться самі. Проблем із їх відсутністю в мене немає. В комп’ютерній пам’яті збережені кілька десятків розпочатих текстів, які чекають свого завершення.

Повість «Ольга, дружина Пікассо» про ніжинку Ольгу Хохлову, балетну танцівницю і дружину одного з найвідоміших художників світу, читається на одному диханні. Як виник задум написати про цю маловідому сторінку нашої історії?

Я випадково побачила на фасаді Хресто-Воздвиженської церкви меморіальну дошку із зображенням красивого жіночого обличчя. Прочитавши, хто це, подумала: «Чому я про неї нічого не знаю?» Довго вивчала доступний із різних соцмереж матеріал, багато в чому неправдоподібний, навіть пасквільний. І подумалось мені, що Ольга Хохлова й за життя була оббрехана всілякою «пишучою братією», що обслуговувала Пікассо, й після її смерті вже не Ольгу, а її образ продовжують оброщувати всілякими нісенітницями. Книжка писалася дуже швидко. Бо дуже довго виношувалася... Я пишаюся своєю достойною персонажницею, в якої було все: талант, краса, розум, материнство... Все, крім щастя.

Я прочитала більшість Ваших творів і відзначила для себе дуже легку й цікаву манеру викладу, котра дає відчуття насолоди від читання. Як формувався Ваш авторський стиль?

Я вгадала свій стиль сама. Ні на кого не орієнтувалася, нікого не наслідувала. Інакше це було б насилля над самою собою. Багато класиків і сучасників пишуть прекрасно. Ну й хай собі пишуть! Я говорила й говоритиму своїм власним голосом.

Ви пишете за планом чи під час роботи герої починають Вас вести своїм шляхом?

Ой, яке чудове запитання! Коли ВОНИ мене ведуть, виходить усе за найвищим розрядом. Я ЇМ вдячна за це. Не ЇМ, звісно, а своїй уяві й письменницьким фантазіям, які почуваються вільно й легко.

Оцінка твору – це дуже суб'єктивне мірило, неможливо і не потрібно подобатися всім. Як ставитеся до критики й похвали? Чого було більше?

Спокійно ставлюся й до критики, й до похвали, бо не пишу заради якогось ефекту, заради чиєїсь реакції. Найвідоміші (точніше розкручені) письменники мають своїх літературних агентів, які організовують їм рецензії, відгуки, презентації тощо. Це не безкоштовно. Я не маю жодного агента, не знаю, скільки коштує оте «не безкоштовно». Тому й критика, й похвала на мою адресу чисті й безневинні, як сльоза немовляти. Критику шаную. Чесно. Якщо це критика. Якщо ж критика замінюється пасквілянством, то це не привід для мене впасти в розпач або хоч дати якусь відповідь. Пасквілянтам – повний ігнор. Та все ж більше було похвали, і я дякую людям за добрі слова. Обіцяю, що зіркової хвороби не зазнаю. Бо це неконструктивно.

Яке почуття домінує у Вашій душі після завершення роботи? Чи завжди Ви задоволені результатами своєї творчості?

І знову чудове питання! Дописую кожну книжку з відчуттям, що наближається час розлуки з рідною дитиною. Дитина виросла, і її треба відпустити в люди, в самостійне життя. Трохи сумую. І обов’язково молюся після останньої крапки. Буває, що дуже довго ще редагую. Хоч вірте, хоч ні, повість «Ольга, дружина Пікассо» я редагувала 112 (сто дванадцять!) разів. Коли текст уже «як ляля в льолі білій», тоді пропоную видавцеві.

Чи є у Вас табу в житті і творчості?

Та я взагалі табуйована людина. Ці табу вже мене замучили... А втім, може, це й на краще. Річ у тім, що я чітко розрізняю свободу і свавілля. Ось і вся причина мого табу і в житті, і в творчості.

Від початку повномасштабного вторгнення Ви не залишали Ніжин і Україну, живете в цій атмосфері війни й надії. З того, що Ви бачите і відчуваєте, як ці два роки змінили українців, ніжинців і особисто Вас?

Так збіглося, що незадовго до війни я перенесла тяжкий інсульт. Реабілітуватися так, як треба, просто не встигла. Мене забирали і в Тернопіль, і далі переждати цю лиху годину. Але я не хотіла нікого підводити, адже була ще не дуже транспортабельна. Та й куди втечеш од війни? Забороняю собі згадувати страхіття й жахіття, бо вірю в силу думки, в те, що думка – матеріальна, і, не дай Господь, щось із пережитого повернеться. Згадую лише хороше, висмикуючи його з контексту пам’яті про перший місяць війни.

Так, у тому страшному подієвому контексті мені зустрілося багато світлих і добрих людей, які простягли мені руку допомоги. Простіть мене великодушно, але я не вірила, що буде війна. Тому не було хоч трохи в запасі чогось їстівного. Не було в запасі й ліків... Екстрим! Не було чого їсти, не було готівкових грошей, а термінали не працювали, а якби й працювали, то в торгових точках купувати було нічого, бо продавати не було чого. Вишкірила свої зуби спекуляція. Словом, як усім тут було, хто нікуди не поїхав, так і мені. І в такі безрадісні дні зателефонував мені пастир Церкви Голгофи Вадим Котеленець і сказав: «Я стою під вашим під’їздом. Вийдіть швиденько сюди, бо в мене часу мало». Вадим тоді привіз нам великий пакет з їжею. Так у нас з’явився хліб, фрукти, молоко... Наступного дня Вадим із дружиною Тетянкою знову привезли нам продукти й запропонували перейти в безпечніше місце – в приміщення церковки (якраз під нашою п’ятиповерхівкою стояв блокпост. Було страшно. З будинку майже всі мешканці вже повиїжджали хто куди)...

Ой... Обіцяла ж нічого такого не згадувати... Але як не згадати невідому мені жінку, яка під кіоском «Свіжий хліб» втиснула мені в руку 50 гривень, а я на ті гроші купила кішці їсти. Вийшло аж(!) п’ять сосисок. Коли несла той скарб додому, мене покликали. Обернулась – а то Алла Вікторівна Новгородська з чоловіком. Вони обдарували мене бананами й печивом. З Аллою ми гарно співпрацювали в університетському видавництві, де я свого часу видала аж чотири книжки... Це одночасно й болісні, й дорогоцінні для мене спомини... І я б їх хотіла спроєктувати на своїх персонажів у потрібний час і в потрібних епізодах...

Крім літературної творчості, Ви захоплюєтеся фотографією. Це лише хобі чи маєте інші плани щодо своїх світлин?

Так, виявилося, щоправда, років 7–8 тому, що фотографувати – для мене цікаво. Я бачу композицію, а також (як я її називаю) геометрію. Колись, коли в нас тут буде тихо й мирно, я пройдуся знайомими місцями й оцифрую Ніжин по-новому. Це входить у мої перспективні плани.

Чи є питання, на яке Ви б хотіли відповісти, але Вам його не ставлять?

Якби Ви мене запитали, що таке щастя, я б відповіла: «Щастя – це забути про себе».

Багато гуртків різноманітного спрямування, які допомагають дітям реалізувати свій потенціал, творчі викладачі , орієнтовані на розвиток особистості й потенціалу вихованців, просторе приміщення, у якому кожен відчуває себе комфортно, – все це про Станцію юних техніків.

Що Ви знаєте про Ніжинську СЮТ? Сьогодні ми ознайомимо вас із роботою цього позашкільного закладу, який розпочав свою діяльність ще до Другої світової війни.

Про цікаві сторінки його історії та сучасні реалії в рубриці #Обличчя_громади_Ніжина розповість Валерій Щекотіхін, директор Станції юних техніків.

Давайте почнемо з коротенького екскурсу в історію очолюваного Вами закладу.

Історія СЮТ розпочалася до Другої світової війни, потім на період воєнних дій була призупинена, а у 1945 році робота закладу була відновлена. Архів довоєнного періоду не зберігся, але маємо документи з 1945 року, у яких ідеться про роботу Дитячої технічної станції з такими гуртками: музичний, авіамодельний, юних фізиків і юних натуралістів тощо.

Цей заклад за період своєї роботи часто змінював місце розташування: 1945 рік – вул. Воздвиженська, після цього її перенесли на вул. Овдіївську, звідти – у необлаштоване приміщення на території ЗОШ № 15, потім – на вул. Братів Зосим. Рік тому ми переїхали у приміщення колишньої школи №12 по вул. Івана Франка. Чомусь серед ніжинців існує думка, що ми знаходимося дуже далеко від центру і ходити до нас дітям буде проблемно. Ми запрошуємо вас у гості, прийдіть хоч один раз – і ви побачите, що це зовсім не так. Також зазначу, що сьогоднішня будівля СЮТ набагато більша за попередню, а приміщення теплі, світлі й затишні.

До початку повномасштабного вторгнення наші гуртки паралельно працювали у школах, це було дуже зручно батькам і дітям. Сучасні реалії поки що не дають можливості відновити цю практику.

Знаю, що Ви маєте тривалий стаж роботи у СЮТ, зокрема й на посаді керівника.

Так, після закінчення у 1989 році фізико-математичного факультету НДПІ ім. М. Гоголя відразу ж став працювати на СЮТ керівником гуртка початкового технічного моделювання, потім – радіоконструкторського гуртка, а з 2003 року очолюю цей заклад. Початок 2000-х років був важким в усіх сферах життя, не вистачало коштів навіть на освіту, а про фінансування позашкілля навіть не йшлося. Тому, обійнявши цю посаду, визначив для себе кілька пріоритетних напрямів діяльності. По-перше, я прагнув утримати наявний педагогічний колектив і доповнити його новими яскравими особистостями. Наші керівники гуртків – творчі й ініціативні, вони знають, що робити, тому моє головне завдання – не заважати їм. Я бережу і ціную наш колектив, де кожен є майстром своєї справи, талановитим педагогом і гарною людиною. По-друге, працюю над зміцненням матеріальної бази нашого закладу, завдяки підтримці міста нам це вдається. По-третє, постійно розширюємо мережу і змістову наповненість гуртків, адже прагнемо давати нашим вихованцям цікаві й потрібні знання та вміння.

На сьогодні СЮТ відвідують 707 дітей. Вік вихованців – від 5 до 21 року, навчання у нас безкоштовне, випускники отримують свідоцтво, і у деяких навчальних закладах творчого спрямування воно дає пільги при вступі.

В очолюваному Вами закладі велика кількість гуртків різноманітного спрямування. Хотілося б ознайомити наших читачів з їх діяльністю, щоб вони разом зі своїми дітьми зробили вибір і завітали до вас.

Давайте почну з гуртка картингу, який нам просто пощастило відновити. Після смерті досвідченого керівника гуртка картингу Опанасенка Віктора Івановича ми тривалий час не могли знайти заміну. Потрібен був фахівець, який був би висококваліфікованим автомеханіком і водночас мав бажання присвятити себе роботі з дітьми, а ще паралельно треба вести паперову роботу... Я обходив автомайстерні й автомагазини, передавав цю інформацію через знайомих на СТО, адже шукати його потрібно було в цій спільноті мотоциклістів та автомобілістів. І це просто диво, що ми знайшли молодого хлопчину, який відродив цей гурток. Дмитро Кохановський захоплюється технікою, має досвід роботи з машинами і бажання працювати з дітьми. Коли він почав працювати, трохи ознайомився зі своєю роботою, то сказав: «Я мріяв про таке».

Буквально перед повномасштабним вторгненням росіян ми виграли грант і втілили проєкт громадського бюджету (400 тис. грн) на облаштування траси для картингу на території ЗОШ № 15. У шкільному підвалі з самого моменту відкриття школи знаходиться база для занять картингістів. Там встановлено багато станків та іншого обладнання, призначеного для обслуговування і ремонту картів. У цьому районі живе багато дітей, тепер вони там збираються, і ми задоволені, що хлопці не марнують свій час хтозна-де, а займаються у цьому гуртку або приходять подивитися на заняття, поспілкуватися і знайти однодумців. Навіть дівчата підтягнулися за хлопцями і почали займатися картингом.

Хочу наголосити, що картингісти отримують гарну технічну підготовку, адже вчаться самостійно ремонтувати ці транспортні засоби. Картинг – це не просто їзда на машині, це повноцінне поєднання роботи водія і механіка, який займається її обслуговуванням. У країні бракує інженерів і технічних спеціалістів, а гуртки такого спрямування сприяють підготовці потрібних кадрів – виховують хлопців із золотими руками і сильним характером.

Зранку в СЮТ відбуваються заняття з дошкільнятами. Згадую, який у нас тут був аншлаг минулого року, коли садочки не працювали! Батьки хотіли зайняти чимось дітей, які потребували спілкування з однолітками. Нам доводилося проводити зранку три хвилі гуртка, який став своєрідною заміною садочка і задовольняв потреби малюків у спілкуванні і творчих заняттях.

Фотогурток більше приваблює старшокласників і ліцеїстів. Його веде досвідчений фотограф, член Національної спілки фотохудожників України. Він навчає своїх вихованців усіх таємниць вдалого кадру: постановка кадру, правильний ракурс, фон, освітлення, значення і вибір кольорової палітри, мікро- і макрозйомка, цифрова обробка фотографій тощо.

Керівниця гуртка «Паперопластика» навчає дітей конструювати об’ємні, напівоб’ємні або пласкі вироби з паперу шляхом його скручування, згинання, вирізування, складання, склеювання, гофрування тощо. Ці заняття розвивають фантазію, творчі здібності, терпіння й акуратність. У підсумку змоделювати можна будь-що: паперові скульптури, квіти, фрукти, опудала птахів та інші поробки.

Вихованці гуртка «Екоательє» для своїх робіт використовують усе розмаїття природних матеріалів. Багато діток відвідують гурток «Виготовлення сувенірів», де своїми руками роблять приємні сюрпризи для рідних і друзів: картини, колажі, різноманітні композиції та аплікації тощо.

На заняттях гуртка «Журавлик» вихованці вивчають мистецтво оригамі. Вони можуть подарувати друге життя аркушу паперу і створити неповторні речі, виявляючи при цьому творчі здібності, фантазію, розвиваючи дрібну моторику рук і посидючість.

Гурток «ТехноСіті» розкриває творчий потенціал і можливості дітей, адже вони займаються моделюванням з різноманітних матеріалів, яке обмежується лише їхньою фантазією.

Вихованці гуртка LEGO і робототехніки ознайомлюються з основами технічного конструювання та моделювання роботів, програмують їх і створюють власні проєкти. Коли у них усе все вдається, вони від радості й емоцій навіть танцюють і співають. Протягом першого року навчання діти мають більше ознайомлювальних теоретичних занять, потім починається практична реалізація проєктів різного рівня складності.

Технічне оснащення для STEM-класу було закуплене 2021 року в межах проєкту громадського бюджету, який нам також вдалося реалізувати. Обладнання розраховане на різні вікові категорії і різний рівень підготовки.

Приваблює дітей і гурток «Народні ремесла». Його керівниця Старостенко Світлана, народна майстриня міста Ніжин, приєдналася до нашої розмови і розповіла про заняття з вихованцями.

Наш народ талановитий і багатий на різноманітні ремесла. Я намагаюся їх осучаснити, взяти з них усе найкраще і ознайомити з цим безцінним спадком своїх вихованців. Наприклад, вивчаючи лозоплетіння, ми створюємо сучасні цікаві речі, які можна використати в інтер’єрі власної оселі або ж подарувати. Ознайомившись із петриківським і самчиківським розписами, власноруч прикрашаємо ними одяг, який потім носимо самі або також даруємо дорогим нам людям. Вивчаємо гончарство, але у вигляді художнього ліплення; лялькарство від мотанки до в’язаних виробів і ляльки для лялькового театру; ручне ткацтво гобелена; валяння із шерсті і багато чого іншого. Робимо сувенірну продукцію й різноманітні обереги, для оформлення яких використовуємо уже зроблені нами вироби.

Прагну, щоб діти бачили і знали минувшину, але водночас уміли її осучаснити і зробити частиною свого життя. Я завжди наводжу як приклад себе, адже так само усі ці навики отримала на гуртках і потім уже їх поглиблювала та вдосконалювала. Пояснюю діткам, що зараз hand made дуже затребуваний. І якщо далі розвиватися у напрямі підвищення своєї кваліфікації, то це може стати хобі, яке приноситиме, крім естетичного задоволення, ще й фінансові надходження.

Гуртки авіамоделювання й ракетомоделювання мають тривалу історію і перемоги своїх вихованців на усіх рівнях змагань аж до чемпіонатів світу. Завдяки чому в Ніжині утримується і на такий високий рівень піднялася ця галузь?

Нашому місту пощастило, що у нас є такі ентузіасти – керівники цих гуртків. Вони фанати своєї справи і живуть цим, а ми бачимо чудові результати їх роботи і підтримуємо їх у всьому.

Керівники гуртків авіа- і ракетомоделювання – знані й авторитетні фахівці у своїй галузі, учасники збірних команд України, переможці численних змагань, судді чемпіонатів Європи і тренери збірної України з цих видів спорту.

Про гуртки ракетомоделювання й авіамоделювання розмовляємо з Приданніковим Денисом Борисовичем, одним із керівників гуртка ракетомоделювання.

Наші вихованці – чемпіони світу, основа юнацької і дорослої збірних України з ракетомодельного спорту. Багато наших випускників зараз займаються ним професійно, досі приїжджають до нас і роблять тут свої моделі для змагань. А паралельно вони допомагають і навчають наших сьогоднішніх вихованців, і ця співпраця є своєрідною базою підготовки й обміну досвідом. До того ж наша молодь завдяки цій комунікації бачить, що цей гурток у рідному Ніжині може бути стартом на шляху до чемпіонату світу. Це спілкування – дуже гарний стимул і яскравий приклад того, як завдяки праці й наполегливості можна досягти мрій і вершин майстерності. Особисто я почав займатися у цьому гуртку з 6-го класу, і ракетомоделювання стало справою мого життя.

На жаль, повномасштабне вторгнення негативно вплинуло на поширеність цього виду спорту. До 2022 року мінімум команди мінімум з 10 областей з’їжджалися на всеукраїнські змагання у Дніпрі – космічній столиці нашої держави. Зараз таких осередків залишилося небагато: Ніжин, Шостка Дніпро, деякі міста на Заході України.

Нами опікується і надає потужну підтримку Федерація ракетомодельного спорту України. Деякі вихованці Ніжинської СЮТ навчаються в авіаційних вишах, адже наші гуртки дають гарну технічну підготовку, і випускники, обираючи майбутню професію, хочуть своїми знаннями сприяти розвитку держави у тих сферах, де вони можуть себе виявити на повну.

Гурток авіамоделювання дає можливість навчитися конструювати, проєктувати і самостійно виготовляти кордові й радіокеровані моделі. Звичайно, починається все зі склеювання простого планера з пінопласту, головне завдання на цей момент – щоб він полетів. А потім завдання поступово ускладнюються. У підсумку учні виготовляють високоякісні моделі-копії літаків – повномасштабні (об’ємні) або контурні (пласкі), які повинні відповідати заявленим характеристикам оригіналів.

Деякі складні моделі будуються протягом року-двох. Звичайно, побудова таких моделей літаків і ракет неможлива без відповідного матеріального оснащення і технічної бази. У нас є майстерні зі станками, 3D-принтерами і 3D-лазерами, сучасним фрезером, купленим за кошти міського бюджету, який вирішив багато технічних задач і завдяки якому ми вийшли на новий якісний рівень виготовлених нами моделей.

У цих гуртках займаються дуже ініціативні хлопці. У них виникла ідея облаштувати сучасну малярну, і з маленької комірчини вони зробили своїми руками сучасну майстерню з 3D-принтером, сушкою і мийкою. Фарбування моделей – заключний і дуже відповідальний етап роботи, адже їх покриття повинне відтворювати високу якість фарбування і текстуру поверхні реального літака чи ракети. Перед початком цього процесу вони навіть миють у цій майстерні підлогу, аби потім жодна смітинка чи пилинка не потрапила на поверхню виробу й не зіпсувала його, вмикають витяжку і вже потім фарбують моделі. Для цього вони застосовують аеограф. Зрозуміло, що такий вид роботи неможливо проводити у класі, адже все навколо буде у фарбі, до того ж запах завдаватиме шкоди усім навколо.

Хочу зазначити, що мої учні набагато випередили мене. Я вже не вмію робити деякі речі так, як це роблять вони, адже у мене ще аналогове мислення, а у них уже цифрове. Наші діти зовсім по-іншому бачать і вирішують технічні завдання, які стоять перед ними.

Ви усе життя працюєте з молоддю. Як змінилася вона за роки Вашої роботи?

Найбільше зміна полягає у тому, що діти стали більш відкритими, вони не затиснуті у якісь межі, вільно відчувають себе у житті і творчості, самореалізації. Вони не бояться й не соромляться виявляти себе і свій потенціал.

Які плани на майбутнє має колектив СЮТ?

Увесь ремонт тут ми робили своїми руками. Зараз тут охайно, чисто, але ми прагнемо покращувати умови. Тож працюємо над написанням проєкту, хочемо виграти гранд для подальшого облаштування нашого приміщення.

Також постійно триває активна участь вихованців у різноманітних конкурсах. Наші діти це дуже люблять й активно підтримують усі ідеї. Тому керівники гуртків шукають майданчики і проєкти, на яких презентують наші юні таланти.

-------------------------------

Наш сьогоднішній гість, обравши шлях захисту Батьківщини від російської агресії, чітко усвідомлює, за кого він воює і заради чого наражається на небезпеку.

Він і його побратими поставили на паузу своє буденне життя і вирушили на фронт, тому що переконані: на перемогу повинні працювати всі, інакше ми її не здобудемо.

Знайомтеся, до рубрики #Обличчя_громади_Ніжина завітав учитель фізичного виховання НВК № 16 «Престиж», капітан ЗСУ, учасник АТО, командир стрілецької роти ТРО Желєзний Юрій Михайлович.

Навчався я у ЗОШ № 9 і ПТУ № 2. Після закінчення училища був призваний на строкову службу, яку проходив в Афганістані. Демобілізувавшись, вступив до Чернігівського державного педагогічного інституту на спеціальність «ДПЮ. Фізичне виховання». Працював за спеціальністю у школах № 16 і 10, ПТУ № 2, агротехнічному інституті.

Спортом я захоплювався з дитинства, тож і усім своїм вихованцям прагнув передати це усвідомлення важливості спортивних занять. Працював інструктором у Центрі туризму і краєзнавства, маю кваліфікацію спортивного судді з туризму. А коли у школі № 16 був побудований басейн, опанував новий напрям – інструктор з плавання. Заняття у басейні ми намагалися проводити на високому рівні: комплексно займалися питанням оздоровлення дітей, вели записи, запрошували на огляд лікарів. У підсумку спостерігалася дуже гарна статистика щодо виліковування сколіозу в молодших школярів. Цією ділянкою роботи я займався спільно із медичною сестрою Катериною. Ми з нею навчалися в одній школі, потім нас поєднав активний відпочинок, піші походи в гори Криму та Карпати, невдовзі ми стали колегами по роботі зі школярами у басейні, а через деякий час одружилися. Маємо сина і двох онуків.

На деякий час я облишив вчительську професію. Але коли 2018 році мені запропонували повернутися на посаду вчителя фізкультури та інструктора з плавання НВК № 16 «Престиж», я погодився, відтоді знову працюю з дітьми. Паралельно отримав кваліфікацію спортивного судді з плавання.

2014 рік. Ви учасник АТО. Що Ви скажете про той початковий період військової агресії росії?

Коли мене мобілізували, я був командиром мотострілецького взводу. Потрапив у Гончарівськ у 1-шу танкову бригаду, де перекваліфікувався на командира танка. Нас направили в зону бойових дій. Отримавши наказ, батальйон рушив на підтримку оборонців аеропорту. До них змогла прорватися лише половина колони, решті, в тому числі і нашому взводу, це не вдалося. Нас перекинули на інші позиції, тримали оборону в районі Щастя, Оріхового, Веселої Гори, Олександрівки. Воював рік, після чого мене демобілізували.

Дружина Катерина також поділилася своїми спогадами про той період.

Відсутність звֹ’язку та інформації – це найважче для рідних тих військових, котрі знаходяться у зоні бойових дій. Якщо тривалий час не чуєш рідний голос, притуплюються всі емоції, а у голові одне питання: «Де він? Що з ним?» Додатковий стрес – телефонні дзвінки з чужих номерів. У такі моменти ти застигаєш і не розумієш, як відповідати. «Алло, це Катерина? Я від Вашого чоловіка. З ним усе нормально». Повільний видих, життя потроху повертається назад... Але це ненадовго, тому що розумієш, що ця зустріч була вчора, а після того вже пройшла доба. І знову починається етап очікування дзвінка.

24 лютого 2024 року, повномасштабне вторгнення. Яким став цей день для Вашої родини?

Катерина: «Зранку Юрій пішов на прогулянку із собакою, я ще спала. Коли повернувся, ми мовчки подивилися один на одного, і він почав збиратися. Я розуміла, що він не залишиться вдома і обов’язково буде захищати країну, але ж знову все це переживати… Коли я йому пізніше сказала: «Я вже не можу це витримати, ну чому ти пішов на війну?», то він відповів: «А тому, щоб вони сюди не прийшли».

25 лютого у Юрія день народження. І у наших планах була зустріч з друзями. Тому я не розумію людей, які кажуть мені: «Він же сам захотів іти воювати». Ні, він також хотів би сидіти у родинному колі і бавитися з онуками. Але сучасні реалії не дають можливості цього робити. Мій чоловік нікого не хоче вбивати, він навіть мисливцем не був, але росіяни не залишили вибору. І якби кожен усвідомив це, то проблем із мобілізацією не було б».

Юрій: «У мене навіть не виникала думка, що у такий складний для країни час можна залишитися вдома і спостерігати за війною збоку. Я зібрав речі і пішов до військкомату. Черги були величезні, багатьох чоловіків поважного віку відразу ж відсіяли. Нас записали до лав тероборони і автобусами повезли на захист Чернігова. Не було елементарного – касок, бронежилетів, військової форми, хто у чому прийшов, так і воював. Спочатку ми вели оборону в Зеленому Гаю, потім для підсилення нас перекидали на інші ділянки – ремзавод, Новосьоловка тощо. Пишаюся тим, що ми змогли спільними зусиллями відстояти Чернігів. Неоціненний внесок у цю справу зробила 1-ша танкова бригада. Також активно допомагали місцеві мисливці, які підловлювали росіян у неочікуваних місцях і знищували їх. До літа 2022 року ми були у Чернігові, а потім на нас поклали завдання підсилення кордону Чернігівської області. І зараз на посаді командира роти я забезпечую виконання цього завдання».

Катерина: «Я дуже хочу, щоб усі військовослужбовці, а серед них мій син і чоловік, якомога швидше повернулися додому, але наблизити цей момент може лише наша спільна боротьба проти ворога. Ми просто не можемо здатися чи продатися, бо тоді зникнемо як нація і держава. Тому я не розумію чоловіків, які ховаються від мобілізації і хочуть, щоб їхні сім’ї захищав хтось інший, аби тільки не вони. Навпаки, чоловікам потрібно згуртовуватися й навчатися, як вижити і знищувати ворога.

У нас вдома часто збираються хлопці, які воювали разом з Юрієм ще у 2014 році, і у них свій світ, свої розмови. Ми не зможемо зрозуміти їх, а вони багато чого не можуть і не хочуть пояснювати нам. Це важка тема, ви самі бачите, як важко їх розговорити. Серед них багато героїв, але вони про це не хочуть говорити. Розповім лише про один факт. Під час боїв на Прилуччині навесні 2022 року екіпаж танку, командиром якого у 2014 році був Юрій, відбив у росіян танк, і зараз цей трофей виконує бойові завдання на лінії зіткнення. Юрій досі підтримує зв’язок зі своїми побратимами, і для нас дуже показово, що цьому трофейному танку вони дали його позивний «Желєзо».

На сьогодні ви обіймаєте посаду командира роти, паралельно готуєте особовий склад за стандартами НАТО. Що можете розповісти про свою роботу у цьому напрямі?

У Збройних силах України відбувається активна відмова від радянського підходу і здійснюється перехід на стандарти армії НАТО. І це не лише розмови про якісь певні наміри чи документи, особисто для мене це нова практика бою, яка дозволяє більш ефективно застосовувати свої підрозділи та більш якісно виконувати бойові завдання.

Головне завдання, яке ставиться перед командирами, – збереження боєготовності підрозділу. Цього можна досягти у разі зміни психології військових, котрі повинні навчитися мислити й ухвалювати рішення самостійно залежно від ситуації. А це скасовує відомий і найпоширеніший принцип радянської армії «Командир завжди правий».

У старій радянській армії головними є офіцери, а в оновленому українському війську ставку роблять на сержантську ланку і вчать їх бути лідерами. І це логічно, адже вони більше контактують з особовим складом і безпосередньо виконують бойові завдання. За стандартами НАТО, командир не вимагає від підлеглого лише виконання поставленої задачі. Підлеглий повинен розуміти, як саме він буде виконувати цю задачу. Тому ми прагнемо розвивати ініціативність, рішучість, уміння виконувати певні нестандартні дії, які реально застосовуються у боях. В умовах активних бойових дій бійці повинні миттєво орієнтуватися і самостійно визначати, як діяти у кожному конкретному випадку, а не чекати вказівки згори.

Усі бойові дії мають бути доведені до автоматизму багаторазовими повтореннями і тренуваннями. Тому коли в бою виникає ситуація, котра пророблялася на навчаннях, боєць не витрачає час на роздуми і діє вже автоматично за виробленими алгоритмами. Руки не повинні думати, як натискати курок і стріляти, очі мають постійно перевіряти весь сектор навколо себе на 360 градусів. І такі нібито дрібні автоматизовані навички рятують життя хлопців на передовій. У нас служать військові, які перебували у зоні бойових дій тривалий час, і вони діляться з нами своїм великим досвідом.

Згадаймо ще один відомий усім принцип: «Сам загинь, але товариша врятуй». Життя кожного воїна безцінне, і його треба берегти. Саме тому маємо іншу концепцію дій у таких ситуаціях: потрібно обмірковано підходити до порятунку товариша, щоб під час цього не загинути самому і не отримати поранення, адже такий сценарій лише зменшить шанси допомоги. Ви знаєте, як часто діють російські снайпери? Вони навмисне завдають сильних поранень нашим бійцям, а після того просто чекають на його товаришів, які прийдуть на допомогу, щоб поранити і їх. Виникає ланцюгова реакція. Тому не варто недооцінювати ворога і потрібно виважено обмірковувати свої дії на кілька кроків наперед.

Як ви розумієте, я розповів лише про незначні деталі загальних масштабних змін, які впроваджуються у ЗСУ. Це тривалий, але необхідний шлях до створення армії найвищого класу.

Наскільки складно впроваджуються такі зміни?

Змінюватися завжди важко, особливо непрофесійним військовим, які служили в армії дуже давно і мають лише радянський військовий досвід. Молодшим легше перейти на ці стандарти. Також кадрові офіцери, які вже були на пенсії, але повернулися і служать у нас, це сприймають нормально, адже це їх професія і вони готові до змін.

Мої підлеглі – військовослужбовці ТРО – пішли за покликом душі боронити рідну землю, вони не втекли углиб країни чи за кордон. Ці люди жили цивільним життям. І зараз вони повинні усвідомити: потрібно проходити навчання, щоб готуватися до безпосередніх бойових зіткнень, треба робити це якісно, адже це допоможе зберегти життя і виконати поставлене завдання.

У цьому процесі багато що залежить від командира, але ж не варто скидати відповідальність із самих підлеглих. Трапляються різні ситуації, і не дуже приємно, коли потрібно пояснювати елементарні речі чоловікам, яким уже під 50. Звісно, складно жити у постійному напруженні, у декого вже починає ламатися психіка. Але варто пам’ятати: нам не можна втрачати стійкість і надію, адже іншого виходу, крім перемоги, в нас немає.

Ви безпосередньо брали участь у трьох великих етапах війн. Як протягом життя змінювалося Ваше сприймання війни?

Перша війна – в Афганістані – пройшла наче повз мене. Я був молодий, у мене було все життя попереду, і тоді я навіть не уявляв і не думав, що мене можуть убити. «Зі мною такого просто не може статися», – такими були мої думки у 19 років.

Участь в АТО 2014 року сприймалася вже по-іншому. Я став більш виваженим, обмірковував наші дії і їх наслідки, адже усвідомлював покладену на мене відповідальність за людей і техніку. Траплялося, що вирішував сам виконувати певні завдання, аніж віддавати комусь наказ і відчувати тягар провини у разі невдачі. Стрес був постійним супутником, почав палити.

Третій етап, який розпочався 24 лютого 2022 року, – найскладніший. Спостерігаємо надзвичайно великі масштаби воєнних дій, також ворог застосовує підлі й підступні методи ведення війни. На сьогодні маю у підпорядкуванні велику кількість особового складу, усвідомлюю, що кожен має сім’ю, родичів, тому відповідаю за всіх і за все.

Хочу під кінець зауважити, що ми взяли до рук зброю, тому що не могли залишатися осторонь і дивитися, як ворог знищує рідну країну. Так, це все страшно, важкі емоції, але ж іншого шляху немає. Справжня людина понад усе ставить захист своєї Вітчизни, своє майбутнє щастя і щастя своїх дітей та онуків. Саме тому ми тут, і ми вже не відступимо, поки не здобудемо перемогу.

Желєзний Юрій Михайлович нагороджений:

Почесним знаком від командувача військового оперативного командування «Північ» Сухопутних військ України генерал-майора Віктора Ніколюка;

медаллю «За сумлінну працю»;

нагрудним знаком «Срібний хрест».

____________________________________________________________________

Головне у творчості дітей – безпосередність

Наша сьогоднішня гостя в усьому знаходить можливість для саморозвитку й творчості, а в кожному учневі й учениці бачить ще не реалізований талант.

Умілі руки цієї дівчини можуть перетворити листочки і пелюсточки на талановитий мистецький витвір або вишукану прикрасу, які мають унікальний національний колорит і високий рівень виконання, а її педагогічний хист створює сприятливу атмосферу для розвитку творчого мислення в дітей👩‍👧‍👩‍👧‍👦.

Сьогодні до нашої рубрики #Обличчя_громади_Ніжина завітала мисткиня і викладачка Катерина Борисова.

Маю дві рідні ніжинські школи. Перша – ЗОШ № 7, де я отримала повну середню освіту. А друга – школа мистецтв, де я навчалася на художньому відділенні, адже з дитинства дуже любила малювати фарбами, хотіла удосконалювати це уміння й отримувати нові знання. Тетяна Іванова, Оксана Бародуліна, Юлія Петренко, Ірина Лисенко – ці викладачки навчили мене творчо сприймати світ і передавати це у своїх творах.

Яким був Ваш шлях від учениці до викладачки школи мистецтв?

Після закінчення школи вступила до НДУ ім. М. Гоголя на спеціальність «Дошкільне виховання та практична психологія». На 5 курсі університету ми проходили педагогічну практику, яка передбачала безпосередню роботу з дошкільнятами. У школі мистецтв на той час навчалися дітки з п’ятирічного віку, тому я вирішила проходити практику саме з ними. Уже під час практики мені запропонували продовжити роботу у цьому закладі вже на посаді викладача. Я перейшла на індивідуальний графік навчання в університеті і розпочала заняття з чотирма групами дітей (приблизно 60 вихованців). Перший час, поки я набувала досвіду, було дуже складно, а років через три почала готувати учнів до участі в конкурсах.

Дитячі художні конкурси надають юним талантам можливість висловитися через творчість, порівняти свій рівень майстерності з іншими учасниками, а також відчути дух здорової творчої конкуренції. Відомо, що ваші вихованці є учасниками, призерами і переможцями багатьох всеукраїнських і міжнародних конкурсів. Розкажіть про цей аспект Вашої роботи.

Роботу в школі мистецтв розпочала на підготовчому відділенні, навчання там триває 4 роки. Я мала задум, щоб усі дітки за цей період уже мали солідне портфоліо, тому постійно залучала їх до участі у конкурсах і виставках. У підсумку підготувала своєрідний звіт для вихованців та батьків із фотографіями дітей і їх робіт та переліком досягнень.

Маленькі діти працюють набагато швидше за старших, більш продуктивні й завзяті, вони ще не перфекціоністи, не переймаються, що криво щось намалюють або вийдуть за лінію. Молодші класи навчаються малювати гуашевою фарбою, тому що нею можна перекрити зверху свої помилки, а з аквареллю так не зробиш, тому з нею працюють старші класи. Вивчаємо багато технік: гратаж з олійною пастеллю, живописна та графічна стилізація на білому й тонованому папері, працюємо і в декоративних техніках.

Мій стаж на посаді викладача у школі мистецтв – 15 років. За цей період, крім численних перемог у всеукраїнських конкурсах, мої вихованці отримували призові місця у Литві, Польщі, Китаї, Латвії, Болгарії, Словаччині.

Я пишаюся своїми учнями – учасниками, призерами і переможцями багатьох всеукраїнських та міжнародних конкурсів. Згадаю лише про деякі з них, адже розповісти про всі не вистачить часу.

Беремо участь у щорічному міжнародному інтернет-конкурсі малюнка «Марка дружби». Моя учениця Бабко Анастасія намалювала стилізований портрет своєї мами і стала його переможницею. Фотографії робіт учасників оцінює міжнародне журі, а малюнки переможців друкуються на поштових марках.

Учениця Анастасія Олександренко отримала гран-прі на цьому ж конкурсі за рисунок «Молимось за Україну». Він проходив задовго до початку війни, але почуття, передані на малюнку, тотожні із сьогоднішніми. На ньому зображені ніжинські церкви і люди в українському вбранні, які моляться за Батьківщину.

Викладала свій предмет не лише у художників, а й у хореографів та музикантів. Вони теж мають хист до малювання, тому я прагнула допомогти їм розкритися і стимулювала до участі в конкурсах. У мене навчалася дівчинка з вокально-хорового відділу, яка дуже наполегливо працювала і за рік надіслала роботи на п’ять конкурсів. За перемогу в одному з них – у Польщі – отримала медаль.

До 2022 року школа мистецтв дуже активно співпрацювала з Херсоном (зараз ця активність зменшилася). Це місто славиться високим рівнем викладання образотворчого мистецтва і має потужну триступеневу навчальну базу з цього напряму: навчально-естетичний комплекс художня школа, дизайн-ліцей, Інститут дизайну. На жаль, повномасштабне вторгнення повністю змінило життя Херсона, і на сьогодні такий рівень мистецької активності вже неможливий. Останній конкурс у 2023 році, який вони організували, – «Херсонський кавун», і наші вихованці теж узяли в ньому участь.

Як діти готуються до участі у творчих конкурсах?

Перший етап – пошук майданчиків, де наші дітки зможуть показати свої творчі роботи. На жаль, повномасштабне вторгнення суттєво обмежило кількість заходів у межах міста, потрібно знаходити інші можливості презентації наших талантів. Ми разом із завідувачкою художнього відділення Іриною Лисенко шукаємо інформацію про конкурси, які б сприяли реалізації творчого потенціалу дітей. Зокрема, після початку повномасштабного вторгнення ми взяли участь у 4-х міжнародних конкурсах для українців та українців за кордоном, які проводив Національний музей декоративного мистецтва України разом з UA. Heritage. Конкурси мали патріотичне спрямування, і я разом зі своїми учнями-фіналістами їздила на нагородження.

Наступний крок – обговорення з учнями умов конкурсу, визначених тем і технік виконання творчих робіт тощо. Своїм вихованцям я можу допомогти лише в одному – запропонувати та обговорити ідеї малюнків. Але остаточне рішення залишається за ними. Далі все залежить від дитини, адже вона будь-яку ідею сприймає і реалізує по-своєму. Викладачі у цей процес не втручаються.

Цікаво почути, за якими критеріями оцінюються роботи і визначаються переможці конкурсів дитячих малюнків.

Перш за все члени журі звертають увагу на нестандартне бачення дітьми оточуючого світу і як воно відображається у роботі, а потім уже – на техніку виконання. Саме викладач пропонує учням правильно підібрати і застосувати технічні прийоми. Головний критерій оцінювання малюнків дітей цього віку – їх власне сприйняття світу, емоційна і правдива дитяча безпосередність. Вимоги до робіт теж відповідні: вони мають бути намальовані не реалістично, як це роблять дорослі, а по-дитячому, без прикрас, так, як вони його бачать.

Інша обов’язкова умова участі у конкурсі – невтручання викладача у дитячу роботу. Зазначу, що найменше втручання дорослого у дитячий малюнок дуже помітне, адже воно вносить правильність і передбачуваність, чого не буває у дітей. Нестандартні змінені пропорції, оригінальний і цікавий ракурс, неочікуваний підбір фарб, розкутість у творчості – ці ознаки самостійної дитячої творчості професіонал бачить відразу й оцінює дуже високо. Тож не варто допомагати дітям малювати і якось впливати на цей процес, залиште їм право виявляти себе через кольори й образи.

Члени журі розкладають і розглядають конкурсні роботи. Яка з них із першого погляду впала у вічі, ту й відкладають. Саме серед цих відібраних робіт вибирають переможців за місцями та номінаціями. Перше враження від малюнка – це основне. Художники-професіонали завжди покладаються на нього, воно безпомилкове. Подальше обговорення може стосуватися лише певних нехудожніх нюансів: підбору кольорів, використання технічних прийомів, розкриття образу та заданої теми.

Ошибана (пресована флористика) – картини з пласких фрагментів засушених рослин, а ікебана – об’ємні твори з цього ж матеріалу. У Японії та Кореї це надзвичайно популярний вид мистецтва, який практикується замість олійного живопису. Ви захоплюєтесь і популяризуєте ошибану. Як цей вид східного мистецтва з’явився у Вашому житті?

Ніжин багатий на талановитих майстрів, які є професіоналами у різних техніках. Мені дуже хотілося знайти себе у ще не відомому, незвичному і цікавому виді творчості. І врешті-решт ошибана сама прийшла у моє життя.

Після закінчення Ніжинського університету вступила до Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв на спеціальність «Дизайн середовища». Ми вивчали дендрологію, і збирання гербарію було цікавим обов’язковим елементом вивчення цього предмету. Через деякий час вирішила із зібраного мною матеріалу зробити картину. Це заняття мене захопило, стала шукати інформацію про цю техніку і людей, які нею займаються.

Пані Катерина є членом Київського клубу флористів. Оскільки Ніжин знаходиться недалеко від столиці і є змога співпрацювати й брати участь у виставках, її прийняли до цього колективу. Його учасники – неперевершені майстри ошибани, які діляться своїм досвідом створення реалістичних картин із засушених рослин. Також до початку повномасштабного вторгнення потужно діяла Краматорська школа флористики, вони працювали з берестом – засушеною корою дерев. Як Вам працюється у цій сфері?

Виготовлення однієї картини займає від двох тижнів до місяця. У мене є картини, яким більше 5 років, і вони зовні майже не змінилися. Зазначу, що фарба не може передати ті відчуття, які дають засушені квіти. Дуже люблю у композиціях півонію, її пелюстки дуже схожі на атлас, пелюстки тюльпану нагадують шовк, стахіс шерстистий - наче оксамит, осіннє листя в’язу та вишні фактурне й більш жорстке на дотик.

Темні й світлі, тонкі й товсті, матові й блискучі – усі ці пелюстки та квітки унікальні й неповторні, до того майже всі вони надзвичайно крихкі, тому вимагають філігранної роботи з ними.

Неодноразово брала участь у конкурсах робіт у Кореї та Японії. На міжнародному конкурсі у м. Гурі (Південна Корея) моя робота «В майстерні художника» була високо оцінена, і я посіла 2 місце.

Надзвичайно важливий і складний етап моєї роботи – збір, сушіння та зберігання квітів – супроводжується багатьма нюансами, без дотримання яких зібраний матеріал стане непридатним для творчості. З ранньої весни до пізньої осені вишукую і сушу квіточки й пелюсточки, маю вже декілька шаф цієї краси.

Зазначу, що надіслана на конкурс робота повинна супроводжуватися переліком назв квіток, використаних у картині. Можливий варіант, що кілька з них будуть безіменними, але більшість треба прописати, а кожна картина – це мінімум 10 видів квіток.

Де Ви берете таку велику кількість матеріалу для роботи?

Почала вирощувати квіти біля будинку, і це чергове моє захоплення. Я живу у квартирі, на щастя, умови нашої прибудинкової території дозволяють це робити. Вже облаштувала три клумби, доглядаю за ними і радію з того, що маю і красу біля будинка, і матеріал для своїх картин. Я виступаю за озеленення, за те, щоб творити красу, а не засмічувати довкілля. І хоча зриваю квіти для роботи, але багато залишаю на стеблі, щоб вони милували наш погляд.

Я себе обмежила лише квітами, але й з ними можна зробити багато цікавого: і декоративні речі, і прикраси. Також вивчаю інші можливості для розвитку у цьому напрямі.

Нове Ваше захоплення – графічний дизайн – це віртуальність. Чи не складно Вам, людині, яка могла відчути на дотик свій твір і взяти його у руки, працювати з цифровим матеріалом?

У коледжі відкрили спеціальність «Графічний дизайн», потрібні були фахівці з цього профілю. Я зацікавилася, пройшла курси з графічного дизайну, а потім вступила на магістратуру на цю спеціальність. І з вересня 2023 року стала паралельно з викладанням у школі мистецтв працювати у коледжі культури.

Не думала, що ця діяльність настільки мене захопить. Коли я вже вивчила програми на пристойному рівні і зробила портфоліо, то була дуже задоволена результатом. Переді мною відкрилися інші можливості для вияву творчості, адже ця спеціальність об'єднує мистецтво і технічні навички. Також завдяки навчанню з’явилися нові захоплення: анімація і фотографування. Любов до фотографування квітів спонукає мене до підвищення майстерності, тому майже рік відвідую фотоклуб при Молодіжному центрі, де навчають робити високоякісні фотографії і професійно їх обробляти. Творча людина не має права зупинятися у своєму розвитку, цього я навчаю і своїх учнів.

Упевнені, що закоханість пані Катерини у мистецтво і надалі допомагатиме їй створювати мистецькі твори, які зможуть зачарувати наші погляди й серця. Чекаємо на подальші творчі успіхи нашої гості та її вихованців.  

__________________________________________________________________

Навчаю дітей, що неможливе можна зробити можливим

Наш сьогоднішній гість точно знає: не можна зупинятися у розвитку.

Він звик до викликів, сам ставить собі цілі і прямує до їх здійснення.

А головне – цього він навчає своїх учнів👨‍👨‍👧‍👧‍👨‍👧‍👧, адже упевнений: складні часи народжують сильних людей, тому наша молодь – сильна.

Тож знайомимося з гостями сьогоднішньої рубрики #Обличчя_громади_Ніжина – це учитель інформатики Ніжинського міського ліцею Ніжинської міської ради при НДУ ім. М. Гоголя Павло КІНДЄЄВ і його талановиті учні, активні члени команди творців підводного дрона Станіслав ШУГАЙОВ і Михайло ДУБРОВНИЙ.

Я син військового, мій батько займався технічним обслуговуванням літаків. Часто приходив до нього на аеродром, сидів у кабіні пілота і безпосередньо бачив усі етапи підготовки літаків до польоту, що дало мені гарну технічну базу. Моя мрія стати пілотом винищувача зростала разом зі мною. Але доля розпорядилася по-іншому: переважило педагогічне коріння, але з батьківським технічним нахилом.

Наша родина жила у Прилуках, тож вступив до Прилуцького педагогічного коледжу, потім навчався у Глухівському національному педагогічному та Чернігівському національному педагогічному університетах. Вивчав інформатику і технології – дві суміжні науки, призначені для розробки та впровадження у життя потрібних суспільству проєктів, чим ми зараз з учнями і займаємося.

Після закінчення Глухівського педуніверситету Павло 5 років працював на Ніжинському механічному заводі. Набутий там досвід 3D-конструювання і технічного креслення суттєво допоміг йому в подальшій роботі над підводним дроном. Через деякий час Павло вирішив змінити професійну стежину і перейшов на посаду вчителя інформатики у ЗОШ № 1. А невдовзі талановитого педагога запросили у міський ліцей, де він працює уже 8 років.

Вважаю, що запорука успіху педагога – любов до свого предмета й учнів. Він не має права зупинятися у розвитку, якщо йому небайдужа доля учнів і країни. Наш ліцей є підґрунтям для розвитку обдарованих дітей, це потужний генератор ідей і постійний рух уперед.

Упевнений, що потрібно працювати над ідеями та їх втіленням у життя, навіть якщо немає фінансування й ресурсів. Потрібно показувати високі результати у навчанні, як це роблять наші ліцеїсти, перемагаючи на олімпіадах і конкурсах. У підсумку наші бажання й можливості, наше завзяття будуть гідно оцінені і підтримка з’явиться. Так сталося у нас: мрія мати в ліцеї потужну платформу, яка б давала можливість для подальших кроків у розвитку умінь дітей в ІТ-сфері, здійснилася, і ми отримали STEM-лабораторію. Наша лабораторія – не музей. У ній багато приладів, і всі вони використовуються на заняттях з хімії, біології, фізики. Це інструменти для розвитку дітей, які дають змогу творити і були корисними суспільству. Саме така потужна технічна база, поєднана з підтримкою міської влади та небайдужих підприємців, допомогла нам реалізувати, здавалося б, неможливе – створити підводний дрон.

Чому з великого масиву ідей для впровадження ваша група узялася реалізовувати саме такий задум – виготовлення підводного дрона?

Ця ідея виникла у мене, я її запропонував учням, і вони підхопили. Чому? Для нас Ніжин – рідне місто. І коли ми проходимо понад Остром, то нам боляче дивитися на його забруднену воду. Ми вирішили допомогти місту і суспільству зрозуміти, у чому проблема річки, й допомогти її очистити. Так склалася команда, яка зацікавлена зробити щось гарне для очищення екосистеми річки у Ніжині.

Які етапи роботи над дроном можна виокремити? Наскільки складно було реалізувати Ваш задум?

Ми усім учням ліцею надали інформацію про те, що є такий проєкт і усі охочі можуть долучитися до нього. У підсумку сформувалася команда – два потужних генератора й виконавця Станіслав Шугайов і Михайло Дубровний, а також ще 6 учасників: Даніїл Костенко, Вероніка Рашко, Ростислав Гусєв, Тімур Гордієнко, Олександр Пушенко, Влад Носилевський. Збиралися на перервах, працювали до пізнього вечора, але мали основне правило: ця діяльність не повинна заважати основному навчальному процесу.

Ніхто з нас не знав, як робити дрони: ані я, ані учні. Розпочали роботу зі збору різноманітної інформації щодо них: схем, моделей, характеристик, а також вибору з цього масиву того, що підходить саме нам. Перш за все виходили зі своїх можливостей. У нашій лабораторії є 3D-принтер, почали створювати 3D-моделі для друку, однак для їх виготовлення потрібні кошти. У нас не було іншого шляху, крім пошуку спонсорів для реалізації нашого задуму. 25 листопада 2022 року в ліцеї відбулася важлива подія – презентація STEM-лабораторії. На заході був представлений і новий план учнів та учителів ліцею: українсько-американський STEM-проєкт із виготовлення підводного дрона.

У підсумку наша ідея тримала підтримку з боку міської влади і підприємців Ніжина. Також згадали, що маємо знайомого ніжинця Павла Антоненка, професора університету у штаті Флорида, який теж займається STEM-освітою. Почали з ним спілкуватися, влаштували онлайн-зустріч наших ліцеїстів і американських школярів. Ми показали свій підводний дрон на тому етапі, на якому він був тоді розроблений, вони презентували свої проєкти і надали нам фінансову підтримку, за що ми їм дуже вдячні. Спілкування із закордонними друзями продовжується, ми ділимося ідеями і здобутками, завдяки цьому ліцеїсти покращують свій рівень володіння англійською мовою.

Апробація першого варіанту дрона відбулася у басейні навчально-виховного комплексу № 16 «Престиж», і він виявився невдалим. Ми зробили аналіз помилок, виправили недоліки, тому під час наступного випробування він уже плив під водою та знімав відео. Представлення дрона міській владі й усім, хто фінансово долучився до його створення, викликало захват, нашій команді аплодували стоячи. Швидкість дорона – 2-3 м за секунду, він обертається у різні боки, може зупинятися й обходити перешкоди, а відеоспостереження здійснюється в онлайн-режимі.

Завдяки тому, що ми показали результат і прозвітували за кожну витрачену гривню, нам пообіцяли фінансову підтримку на наступні проєкти. Загалом лише на дослідження дрона з урахуванням виготовлення усіх його модифікацій з різними двигунами і деталями ми витратили 33 тис. грн.

Ядро, мозок і руки роботи над підводним дроном – це Станіслав Шугайов і Михайло Дубровний, які займалися його інженерною й технологічною розробкою та виготовленням. Долучаємо до розмови хлопців.

Станіслав Шугайов, ліцеїст, член команди з розробки дрона.

Робота над дроном тривала півтора року. Попередні випускники, яких ми вже не застали, працювали над ідеєю, ми ж підхопили естафету і втілили її у життя. Це був складний період: воєнний стан, постійні повітряні тривоги, вимкнення світла. Попри всі труднощі ми змогли реалізувати задум і цього літа разом із науковцями НДУ ім. М. Гоголя вже кілька разів запускали дрон в Остер. Їх висновок такий: це гарний інструмент для дослідження річки, який допоможе виявити джерела і масштаби проблеми забруднення. Щоб завершити цей проєкт, я як один із його розробників пишу роботу на конкурс МАН. Дуже радий, що долучився до створення дрона. Змалку люблю майструвати і робити своїми руками, до того ж батько дав мені гарні знання з інженерії, 3D-моделювання, які я застосував і покращив під час роботи над цим проєктом.

Наступний етап його застосування – це вже робота біологів, хіміків і екологів, пов’язана безпосередньо з очищенням Остра. Також маємо ідеї щодо його удосконалення. Можливо, у подальшому він навіть зможе допомагати знаходити снаряди і їх уламки на дні водойм.

Коли ми представляли дрон у басейні, було залучене лише міське телебачення, потім зняли матеріал журналісти з Чернігова, далі вже – Єдині новини з каналу 1 + 1. Дуже раді, що інформація про нашу розробку вийшла на всеукраїнський рівень, адже ми змогли показати важливе: навіть у складних умовах війни, вимкнення світла, тривог та обстрілів діти демонструють свою незламність і потенціал розвивати країну в мирному майбутньому.

Своїми думками і враженнями поділився інший учасник команди – ліцеїст, чемпіон світу з ракетомоделювання Михайло Дубровний.

Я 9 років займаюся ракетомоделюванням, інженерна сфера – це моє друге життя. Захотілося долучитися до розробки дрона і внести свої ідеї до його створення, адже я гарно знаю 3D-моделювання, конструюю та збираю ракети. На початку роботи дрон мав зовсім інший вигляд, і загалом у нього багато проміжних моделей. У результаті апробацій ми зрозуміли, що нам треба зробити більш потужну систему і двигун, додати ваги, щоб він краще занурювався, одним словом, знайти золоту середину, щоб його використання було комфортним, ефективним і надійним.

Деякі деталі для нього ми купували, але 80% надруковано у нашій лабораторії на 3D-принтері. Це був мій перший досвід роботи з такою технікою, і спочатку я навіть відчував тремор у руках. Страшно було починати експериментувати, але з часом всього навчилися. У період вимикання світла виникали труднощі, адже якщо це ставалося під час роботи принтера – все, деталь іде у брак, потрібно друкувати наново, а це дуже тривалий процес. Зазначу, що ми зберігаємо всі деталі, які не знадобилися для виготовлення дрона, щоб використати їх у наступних проєктах.

Ми поцікавилися у Стаса і Михайла, як члени їхньої великої групи примудрялися домовлятися й доходити спільної думки щодо бачення і вирішення питань у процесі виготовлення дрона.

Ми створили групу «Проєкт», у якій обговорювали поточні питання, також збиралися у лабораторії на перервах – це було 20 хвилин мозкового штурму, коли могли висловитися і навести свої аргументи. Кожен із нас має певні здібності, сильні й слабкі сторони, тому й відповідав за певну ділянку роботи: дизайн, електроніка, пошук деталей в інтернеті тощо.

Коли ми почали його робити, то зрозуміли, що це своєрідна підводна машина, яка повинна плавати, не пропускати воду та ще й вести онлайн-трансляцію. Навіть виникала думка: на що ми замахнулися? Цікаво працювали над герметизацією, думали, як провести проводку: вести по корпусу чи вивести зсередини. Відкинули задум свердлити капсулу, адже це збільшить можливість потрапляння води, натомість зробили перехідники і провели провід у спеціальному водонепроникному кожусі.

Музою і перлиною команди розробників підводного дрона стала єдина дівчина у їх колективі – Вероніка Рашко.

Вона допомагає нам у дизайні та розповсюдженні інформації щодо дрона. Вероніка як фотограф і відеооператор зафіксувала й зафільмувала весь процес його створення, завдяки чому він залишився в історії. Зауважимо, що якби представлення дрона ми робили самі, без неї, усе було б не так гарно і видовищно. Ми стовідсотково довіряємо її жіночому смаку. «Вероніка, красиво?» – питали ми у неї, і вона нас спрямовувала у правильному напрямі. Для нас, хлопців, головне – щоб працювало, а дівчата вже додають цьому процесу краси. І Вероніка чудово впоралася зі своїм завданням.

Ми поцікавилися думкою Павла щодо результатів цієї роботи і його планами на майбутнє.

У нашій команді панує дружня атмосфера, ми друзі, разом святкуємо успіхи, переживаємо невдачі і шукаємо шляхи усунення виявлених недоліків. Упевнений: те, що діти реалізували себе у такій незвичній для школярів діяльності, стало для них гарним досвідом, виявило їх можливості і показало шляхи можливого застосування отриманих знань.

Реалізація такого складного проєкту з виготовлення підводного дрона – результат злагодженої роботи усієї команди. Ми чітко поставили мету і йдемо до її реалізації. А рухатися у правильному напрямі допомагають активна співпраця, відсутність у колективі конкуренції і врахування думки та можливостей кожного.

Отриманий досвід надав нам сил, і ми зрозуміли, що не будемо зупинятися і йтимемо далі. Зараз працюємо над новим проєктом для набуття досвіду роботи в небезпечних ситуаціях.

_________________________________________________________________

Знаю історію кожного парку і скверу

Сьогоднішній наш співрозмовник безпосередньо залучений до «індустрії благоустрою» Ніжина і поділиться з нами досвідом роботи у цій сфері.

Він точно знає: шлях до сучасного привабливого вигляду нашого міста непростий, але спільні зусилля громади і фахівців у цій галузі вже показують гарні результати.

Гість рубрики #Обличчя_громади_Ніжина – начальник підрозділу утримання парків і скверів та озеленення територій КП «ВУКГ» Ярослав Білан.

- Розкажіть коротко про себе.

Родом я із села Шняківка Ніжинського району. Після закінчення 9 класу навчався у ліцеї при НДУ ім. М. Гоголя, а потім вступив до цього ж університету на природничо-географічний факультет. Маю кваліфікацію вчителя хімії та біології. Після закінчення вишу за розподілом поїхав у Сумську область, де три роки викладав хімію і біологію у місцевому аграрному ліцеї. Після цього повернувся до Ніжина і працював у різних сферах діяльності.

- Як Ви потрапили на роботу в комунальну галузь Ніжина?

Мій одногрупник, який працював у цій сфері, запросив мене на посаду майстра дільниці утримання парків і скверів. Із 4 квітня 2017 року розпочався відлік моєї роботи на цьому підприємстві. Перше завдання на новому місці роботи – ремонт лавочок в парку на вулиці Незалежності. Хочу зазначити, що на той час у місті спостерігалася негативна тенденція – у всіх місцях відпочинку майже всі лавочки потребували ремонту. За літній період ми впорядкували всі зони відпочинку ніжинців: парки, сквери та бульвар.

Від початку роботи моя дільниця утримання парків і сквері складалася із 4 працівників і мене, майстра. На сьогодні штат збільшився до 11 чоловік. Згодом начальник КП «ВУКГ» Володимир Шпак виокремив новий структурний підрозділ утримання парків і скверів та озеленення і запропонував мені його очолити.

Цей підрозділ поділяється на дві дільниці: перша – утримання парків і скверів (відповідає за благоустрій рекреаційних зон цих об’єктів), друга – зеленого будівництва (займається озелененням міста).

Кожен господар і господиня знають: без постійного догляду усе дуже швидко зношується і псується. Тому поточний догляд і ремонт усіх об’єктів, які входять до нашої сфери, – це обов’язкова ділянка нашої роботи.

Події весни 2022 року, коли ворог стояв під Ніжином, додали багато роботи: ми долучилися до прибирання міста, адже майже два місяці облоги призупинили роботу у цьому напрямі. Не всі працівники знаходилися на той час у місті, робочих рук не вистачало. Прибирали вручну, адже величезний дефіцит пального не дозволяв використовувати техніку. Рік працював у трьох напрямках: прибирання міста, парків і скверів та озеленення.

Тож скільки у Ніжині скверів, парків, газонів? Ви, як ніхто, можете дати нам точну відповідь.

У Ніжині три парки: імені Тараса Шевченка, який призначений для відпочинку та розваг, також на вулиці Незалежності, більш затишний та сімейний. На початку свого формування він мав назву «Ветеран», і під час навчання в НДУ нас, студентів, залучали до робіт з його облаштування. Графський парк – мальовнича рекреаційна зона із власними водоймами.

Тепер щодо скверів: Героїв, Театральний, Юрія Лисянського, Миколи Гоголя, Богдана Хмельницького, Марії Заньковецької, Чорнобильців, Кониського (розарій) та Вічного полум’я.

На території садиби М. Заньковецької, у якій вона певний час проживала, росте віковий дуб. Він має статус ботанічної пам’ятки місцевого значення, і ми за ним доглядаємо. Також здійснюємо щотижневе прибирання урочища Чирвине у районі Кручі.

Кілька слів про газони. На сьогодні їх площа – приблизно 15 соток, цьогоріч засіяли майже 60 соток. У майбутньому загальна їх площа складатиме 75 соток.

- Ви пройшли шлях від майстра до керівника. Як це допомагає організувати роботу?

Вважаю, що потрібно підібрати такі кадри, на які можна покластися, а далі дозволити їм реалізовувати свій потенціал і особливо не втручатися у їх роботу, якщо вона виконується якісно. Мені пощастило створити саме такий колектив, і я радію за успіхи підлеглих.

Упевнений, що не можна брати всі обов’язки на себе, потрібно довіряти колегам, радитися з ними і перерозподіляти роботу відповідно до їх умінь і компетенцій. У мене ж багато часу йде обрахунки для планування і виконання робіт, паперову роботу та інше.

Майстри нашого колективу самостійні й активні, я задоволений, що у деяких професійних питаннях вони виявляють навіть більшу компетентність, ніж у мене. Моя голова не болить за весь обсяг робіт, адже я упевнений у високому рівні кваліфікації своїх підлеглих. Працівники, які обіймають посади майстрів, мають вищу освіту.

Важливе правило керівника – не можна ставити себе вище за підлеглих і зверхньо дивитися на них. Я бережу людей, ніколи не змушу працювати під дощем, під час сильних морозів вони мають можливість грітися. У нашому колективі була велика плинність кадрів, усі проходили відбір роботою. Мій принцип у цьому питанні такий: людині завжди треба давати шанс. Тому в разі зауважень по роботі я давав працівникам можливість змінити ставлення до своїх обов’язків і лише після кількох значних порушень звільняв. Залишилися лише перевірені та професійні, в основному це жінки. У штаті – три працівника з інвалідністю.

Протягом останніх років ніжинці і гості міста помічають зміни на краще у плані дизайну та озеленення.

- Яка Ваша робота у цьому напрямі?

Ми усі хочемо, щоб Ніжин милував наш погляд, тому й підхід до озеленення міста змінився. Виникла потреба у ландшафтному дизайнері, адже без професійного погляду на це питання не можна обійтися. Після оголошення конкурсу на заміщення цієї вакантної посади відгукнулася Наталія Довгаль. Я дуже задоволений її роботою. Це професіонал високого рівня, вона має концепцію розвитку міста у своїй сфері і послідовно втілює її у життя. До того ж Наталія активна, самостійна та успішно виконує покладені на неї обов’язки ландшафтного дизайнера Ніжина.

Багато нових локацій засаджено, великий обсяг робіт заплановано на найближчий період. Ніжинцям потрібно усвідомлювати, що це робота на перспективу, адже багаторічні рослини покажуть себе у всій красі лише через кілька років.

- Де Ви берете посадковий матеріал?

Ми його закуповуємо із дотриманням певної процедури: оголошуємо тендер, отримуємо пропозиції і т. д. Це набагато дешевше, аніж витрачатися на ремонт і опалення теплиць, утримувати додаткових працівників для їх обслуговування, закуповувати ґрунт, добрива, засоби для обробки і захисту…

Хочу зазначити, що найважчий період в облаштуванні клумб – посадка рослин. Далі розпочинається постійний процес догляду за ними і підтримки чистоти. Кожен із нас знає: якщо не запускати цей процес, то буде легше, для цього ми складаємо графік догляду за насадженнями і працюємо згідно з ним.

- Чи забезпечений Ваш підрозділ технікою?

Поступово протягом кількох років ми отримали все необхідне. Маємо культиватор, який допомагає розпушувати землю для посадки. Це значна допомога для наших працівників, які вже не копають землю вручну. Було закуплено аератор, який використовується для догляду за газонами. Є велика професійна газонокосарка, повітродувки, кущорізи.

- Прогулянки містом – це для Вас робота чи відпочинок?

Два в одному… Коли мене запрошують прогулятися містом, я не відмовляюся, але йду, наче на роботу. Автоматично звертаю увагу на стан моїх «підопічних», фіксую дефекти і планую їх усунення. Більшість лавочок і стовпів у Ніжині я знаю особисто. І це не просто слова, адже з 2017 року я їх робив і ремонтував. Дерев’яні лавочки на площі – також справа моїх рук. Тож знаю історію кожної лавочки, урни і стовпа.

- Змолоду Ви захоплюєтеся фотографуванням. Що Ви коротко можете про це розповісти?

Це хобі з дитинства. Перший фотоапарат – китайський «SKINA» –подарувала бабуся, потім був «POLAROID». Прийшла ера цифрових фотоапаратів, і ми з сестрою на подаровані гроші купили саме такий. Я трохи погрався ним і облишив це заняття. Коли ж викладав у аграрному ліцеї, довелося робити відеопрезентацію для реклами училища, я почав працювати з відео і знову повернувся до фотографування. Крок за кроком підвищував свою майстерність, починав з аматорського фото, навчався на власних помилках і роликах із YouTube. Попит на мої послуги зростав, і невдовзі я купив професійну апаратуру. Найбільше подобалося фотографувати весілля – з нареченими працювати легко, навколо позитивні емоції, щасливі і красиві люди…

На сьогодні це захоплення знову відійшло на другий план. Моя робота забирає багато часу і зусиль, можливості займатися паралельно іншим поки що немає. До того ж цього року я одружився, і вільний час хочеться проводити у родинному колі.

- На Вашу думку, чи доцільно у складний воєнний час займатися благоустроєм?

Працювати доцільно завжди. Ми працюємо, платимо податки, у тому числі й військовий збір, усе це підтримує нашу обороноздатність. Фірми, з якими ми співпрацюємо, теж мають працівників, котрі сплачують податки, а підприємства з отриманих коштів роблять відрахування у бюджет і спрямовують частину прибутку на ЗСУ. До того ж ми усі завдяки наявності зарплати постійно донатимо на Сили Оборони. Кожен із нас – ланка у великому ланцюгу забезпечення життєдіяльності нашої держави. Потрібно працювати, щоб утримувати свої сім’ї і допомагати Україні. Якщо ж говорити про мою ділянку роботи, то економічно доцільніше підтримувати наявний стан обладнання, адже без постійного догляду воно вийде з ладу і доведеться закуповувати нове. А це значно більші суми, ніж витрачаються зараз.

Усі ніжинці хочуть бачити місто ще кращим. Досягти цього можна лише нашими спільними зусиллями. Працівники комунальної сфери підтримують порядок, а мешканці своєю чергою мають розуміти, що псувати й ламати майно своєї громади – це нищити свій рідний будинок.

Робота з людьми, а особливо хворими, виснажує та потребує титанічних зусиль. Для того щоб залишатися чуйною та терплячою в таких умовах треба вишукувати в собі великий емоційний ресурс та постійно працювати над собою! Саме такими якостями наділена сьогоднішня героїня рубрики Обличчя_громади_Ніжина реанімаційна медсестра Ніжинського пологового будинку Маргарита Ковтун.

Пані Маргарита дуже скромна та сором’язлива, вона відверто ніяковіє від інтересу до її персони, але, як кожна гідна особистість, що чесно, якісно та з душею виконує свою роботу, заслуговує на вдячність та визнання.

- Пані Маргарито, що для Вас означає Ваша робота?

Це моє життя. Працюючи в реанімаційному відділенні Ніжинського пологового будинку викладаюся повністю, бо розумію, що пацієнтам необхідна максимальна турбота та увага медичного працівника

- Якими якостями передусім має володіти медичний працівник?

Чуйність, уміння співпереживати, доброта - це найголовніше.

- Скажіть, будь ласка, скільки Ви вже працюєте у реанімації?

Загалом більше 20 років. Працюю з 1994 по 2011. Потім перерва 9 років і тоді з 2020.

- Ви працювали лише у Ніжинському пологовому будинку?

Так. До того, як піти на медичну пенсію виконувала обов’язки старшої медсестри.

- Як Ви обрали цю професію?

Батьки допомогли. Мама дуже хотіла, щоб я була медсестрою. А у 15 років куди батьки скажуть, туди й підеш.

- Ви ніколи не жалкували про цей вибір?

Ніколи. Абсолютно ніколи. Завжди дякувала своїм батькам, що вони допомогли обрати професію.

- Що Ви закінчили? Який медичний заклад?

Ніжинський медичне училище.

- А яка вища освіта є?

Ніжинський педагогічний університет.

- Ви віддаєте всю свою любов пацієнтам, я правильно розумію?

Як Вам сказати, 50 на 50. Пацієнти і сім’я - це обов’язково.

- Які у Вас були найцікавіші епізоди у роботі, що закарбувалися у пам'ять?

Я навіть не знаю, як відповісти на це запитання. Усі пацієнти по-своєму особливі. Є спокійні, є більш вимогливі. Всі вони абсолютно різні. Однакових не буває.

- Ви завжди із душею підходите до своїх пацієнтів?

Це мій обов’язок. (У цей час пані Маргарита ніяковіє, пояснює, що не публічна людина і не звикла говорити про себе. У такі моменти розумієш справжнє призначення медичних працівників – бути скромним героєм, що рятує людські життя без очікування на славу).

- У будь-якій професії, як би ви її не любили, все одно буде вигорання. Як Ви рятуєтеся від вигорання на роботі?

Книги та квіти. Своїх різнобарвних улюбленців вирощую на подвір’ї дачі.

Я не люблю відпочивати в лісі, на озері. Мені таке не подобається. А от квіти на дачі – це кайф.

- Який період вирощування квітів подобається найбільше?

Травень, коли квітнуть тюльпани, нарциси, півніки, потім півонії, потім лілії, потім троянди.

- Ви завжди були такою доброю і чуйною до людей?

Моя перша наставниця, на жаль, уже покійна, Сохацька Віра Анатоліївна завжди казала: «Стався до людей так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе».

- Що хотілося побажати всім ніжинцям?

Щоб якнайшвидше закінчилась війна.

Пані Маргарита - тендітна жінка з добрим, трішки втомленим поглядом ходить від ліжка до ліжка перевіряючи стан пацієнтів реанімаційного відділення. Вона стримана, але в рухах, жестах та інтонації відчувається щира доброта та турбота про людей. Це заслуговує на повагу!

Ця вродлива усміхнена дівчина здобула юридичну освіту, має досить значний професійний стаж у правоохоронних органах, а зараз допомагає переселенцям облаштовувати життя у Ніжині.

Знайомтесь, #Обличчя_громади_Ніжина – Іценко Тетяна Борисівна, завідувач сектора по роботі з внутрішньо переміщеними особами Управління соціального захисту Ніжинської міської ради.

Тетяна народилася у Ніжині. Після закінчення школи вступила до Державного податкового університету в Ірпені, потім продовжила навчання в Академії внутрішніх справ. 9 років працювала на посаді експерта Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при ГУМВС України в Київській області.

«Проводила я в основному дактилоскопічні експертизи, хоча мала багато допусків на проведення інших видів експертиз. Коли прийшла на роботу молодим спеціалістом, експертиза ДНК лише тільки-но починала впроваджуватися і була дороговартісною. Всі надії покладали на дактилоскопію. Саме цей метод допомагав оперативним працівникам рухатися у правильному напрямку і давав поштовх до розкриття злочину. Вже у 20 років я зрозуміла, що не маю жодного права на помилку. Мій висновок міг допомогти розкрити злочин або ж зруйнувати чиюсь долю. «Так» або «ні» – іншого висновку не могло бути. Це мене дисциплінувало і навчило усвідомлювати колосальну відповідальність за результати своєї роботи», – розповідає пані Тетяна.

За сімейними обставинами повернулася назад до Ніжина. В цей час відбувалося реформування міліції в Національну поліцію, у рідному місті посади експерта-криміналіста вже не було. Звернулася до Центру зайнятості. Тетяні запропонували звернутися в Управління соціального захисту, адже їм потрібен спеціаліст із таким рівнем досвіду. Відтоді Тетяна Борисівна працює в цій установі.

Наскільки складно було працювати з отримувачами субсидій? Адже відвідувачам потрібно пояснити, що від працівника установи не залежить призначення субсидії, також кожному донести інформацію про надання необхідних документів, строки подачі, а також причини відмови у наданні цієї допомоги.

«Я займалася прийомом документів від громадян на оформлення субсидій. Мушу зазначити, що слово «субсидія» я вперше почула лише тут. Юридична освіта допомогла набагато легше і швидше зрозуміти специфіку роботи. Зазначу, що порівняно з попереднім досвідом криміналіста працювати мені було набагато легше. По-перше, лише тут я зрозуміла, що на роботі є святкові і вихідні дні, по-друге, я працювала з одним нормативно-правовим документом, а не масою актів, інструкцій, положень… Як юрист я завжди могла надати відвідувачам пояснення усіх кроків і етапів призначення субсидій. Ця програма у той період набирала обертів. Перед початком опалювального сезону черги були шалені, обсяг документів неймовірний, ми працювали до пізнього вечора і у вихідні», – згадує пані Тетяна.

Події 24 лютого 2022 року кардинально змінили діяльність Управління соціального захисту.

«Події після повномасштабного вторгнення поставили своєрідний виклик працівникам нашої сфери. На мене поклали реалізацію нової сфери послуг, яка тільки-тільки з’явилася: компенсація власникам житлових приміщень за розміщення внутрішньо переміщених осіб. Це був абсолютно новий проєкт. Потрібно було вивчати законодавчу базу (зміни в неї вносилися практично щомісяця, адже тривало доопрацювання), читати багато спеціальної літератури. брати участь у семінарах, круглих столах… Навчалася не лише я – навчалася вся Україна. До січня 2022 року на обліку у Ніжині знаходилося близько 500 ВПО, ними займався один працівник, але тоді практикувався зовсім інший підхід до роботи з ними, були інші нормативно-правові акти», – розповідає Тетяна Борисівна.

У кінці березня, коли розпочалося звільнення Ніжинського району і в цілому області, коридори Управління соціального захисту були переповнені відвідувачами.

«Пік звернень припав на кінець березня – початок травня 2022 року. Звичайно ж, один працівник не міг упоратися з таким обсягом роботи, тому допомагали всі: приймали документи, ставили на облік, відразу ж спрямовували, де можна отримати гуманітарну допомогу, співпрацювали з церквами і благодійними організаціями, – згадує пані Тетяна. – Маломобільних людей відвідували вдома, адже обов’язковою умовою отримання статусу ВПО є особиста зустріч із кожною людиною і власноруч підписана нею заява. Наш керівник Кулініч Валентина Михайлівна мала чітку позицію: «Якщо людна не може прийти до вас, ви повинні йти до неї».

Після аналізу проведеної роботи у березні цього року було створено новий структурний підрозділ Управління соціального захисту населення – сектор по роботі з ВПО.

«Це зумовлено бажанням створити один центр, у якому ВПО у разі звернення отримають усе необхідне: постановку на облік, оформлення документів для отримання соціальної допомоги, контакти благодійних організацій, інформацію про школи, садочки і сімейні амбулаторії. Я і мої колеги Олефір Оксана Володимирівна та Варивода Інна Миколаївна усім охочим даємо особисті номери телефонів, аби вони у разі потреби зверталися безпосередньо до нас і зайвий раз не витрачали час і кошти на дорогу.

Доля цих людей мені близька й тому, що моя бабуся, яка все життя мешкала у Чернігові, також втратила житло. На місці її хати – величезна вирва. Снаряд пройшов через будинок від даху до фундаменту, будівля просто склалася і упала у цю вирву. Бабусю ми забрали жити до себе, але ж вона дуже часто просила відвезти її додому. Я їй казала: «Твоєї хати вже немає», але бабуся не вірила. Війна навчила нас не бути байдужими до інших людей, адже ми не знаємо, хто і що пережив за своє життя», – ділиться власними думками Тетяна Борисівна.

Більшість ВПО живуть у родичів, друзів або знайомих. Але ж це все одно не рідна домівка. Потрібно допомогти їм реалізуватись у новому оточенні, щоб вони відчували себе потрібними і отримали впевненість у завтрашньому дні.

«Маємо усвідомлювати, що цим людям дуже складно. Ситуація, у якій вони опинилися, дестабілізує. Дехто виїхав обмірковано, мав час і можливість підготуватися, а деяких страшні обставини привели до Ніжина з порожніми руками і травмованими душами, ці люди не знають, що робити далі… На прийомі відразу бачимо, хто сприймає Ніжин як тимчасовий прихисток, а хто вирішив залишитись у місті надовго. Прагнемо усіляко їм допомогти, співпрацюємо з Центром зайнятості, підприємцями, які готові брати на роботу ВПО, Товариством Червоного Хреста, БФ «Карітас», Галиною Б’янкою. Вони мають можливість отримати ваучери на курси перекваліфікації, а також гранти на відкриття власної справи, маємо приклади реалізації таких проєктів. Багато ВПО скористалися ваучером на здобуття ступеню магістра в НДУ ім. Миколи Гоголя. Людям важлива матеріальна незалежність, яка додає упевненості. 2 тисячі гривень на дорослого і 3 тисячі на дитину – це дуже мало, складно комфортно себе відчувати із таким доходом», – пояснює пані Тетяна.

У кінці серпня 2023 року потік ВПО значно зріс. Це пов’язано з евакуацією сімей із дітьми з прикордонних територій Чернігівської і Сумської областей, де, на жаль, щодня здійснюються обстріли з території рф. Батьки хочуть дати своїм діткам можливість жити і навчатися у безпечних умовах. Абсолютно усі ці діти забезпечені безкоштовним харчуванням, дошкільнята відвідують садочки, а школярі зараховані до навчальних закладів.

«Коли минулого року була перша хвиля ВПО, вони були мовчазні, не проговорювали свої проблеми, трималися відсторонено від інших. Зараз ситуація вже інша, наша психіка більш-менш адаптувалася до реалій війни, люди проговорюють свої проблеми і більш відкриті», – ділиться думками Тетяна Борисівна.

Ми запитали у пані Тетяни, яке захоплення допомагає їй підтримувати життєвий баланс і знаходити у своєму житті час для себе?

«Під час навчання у виші спеціальна фізична підготовка була одним із найважливіших предметів. Відтоді звикла до фізичного навантаження і полюбила спорт, він допомагає активно жити й відчувати себе у тонусі. А моє хобі – заняття на пілоні. Захопилася цим у Києві, переїхавши до Ніжина, продовжила заняття. Також полюбляю займатися у тренажерній залі», – розповіла пані Тетяна.

На завершення зустрічі ми поцікавилися, що ж бажають працівникам сектора по роботі з ВПО їх відвідувачі. На це Тетяна Борисівна відповіла:

«Нам часто дякують і бажають гарних відвідувачів. Але у нас усі відвідувачі гарні, не було проблем чи конфліктів з ними. Ці люди вдячні за допомогу і дружнє спілкування, а ми повинні їм допомагати й підтримувати».

___________________________________________________________________

У рубриці #обличчя_громади_Ніжина ВИХОВАТЕЛЬ НІЖИНСЬКОГО ДИТЯЧОГО БУДИНКУ-ІНТЕРНАТУ НАТАЛІЯ КОСТЕРОВА ПРО УЛЮБЛЕНУ РОБОТУ, МАЛЮВАННЯ І ПРОСТІР "ВІЛЬНА"

Наталія Костерова працює вихователем в Ніжинському дитячому будинку-інтернаті вже майже 28 років. В цьому закладі проживають молодь та діти з інвалідністю.

Протягом всього часу пані Наталія працювала з дітьми різної категорії захворювання та різного діагнозу. До кожного зі своїх вихованців вона ставиться з великою повагою та любов'ю.

Наталія Валеріївна - вихователь вищої категорії, що говорить про її професіоналізм та людяність.

ПРО УЛЮБЛЕНУ РОБОТУ

Декілька років тому під опікою Наталії Валеріївни перебувала група дівчат, віком від 6 до 18 років, які переїхали до Ніжина з іншого інтернату. Дівчата, завдяки команді спеціалістів, педагогів та вихователів, стали справжніми принцесами – яскравими, ввічливими та сонячними. Юні леді навчалися поводитися, як панянки: вчилися самообслуговуванню, допомагати одна одній, танцювати та співати. В групі був створений світлий, гарний та позитивний простір.

На даний час пані Наталія працює з групою хлопців віком від 6 до 18 років. До кожного з них вона знаходить індивідуальний підхід і шукає їхню унікальність.

Вихователь не відмовилася від формальних методів навчання дітей. Вона додала до них ще арттерапевтичні практики разом з методикою Монтессорі та творчою діяльністю. Це дозволяє вихованцям розвиватися природно у власному темпі.

"Я полюбляю з дітками малювати, клеїти, ліпити, викладати чудові картини із серветок, створювати мандали з природніх матеріалів. А особливо мені подобається з вихованцями ставити веселі, сучасні, українські танці, співати пісні. Це кропітка щоденна праця. Крок за кроком. На кожні свята ми готуємо театральні постанови, музичні казки, мініатюри чи лялькові спектаклі", - зазначає Н. Костерова.

Разом з іншими вихователями створили театральний гурток, в якому беруть участь не тільки підопічні, а й всі працівники закладу.

На всі свята вони залюбки показують гостям театральні постанови, де діти є героями улюблених казок. Вже поставили театральні казки «По сторінках Діснея», «Дюймовочка», «Колобок». До дня працівника соціальної сфери, який відзначається 5 листопада, готують театральну постанову казки "Ріпка" на новий лад.

В цих постановах беруть участь діти, які мають різні вади. Чимало вихованців не можуть розмовляти і пересуваються тільки на візочках, але вони і є головними героями постанов. Дуже важко навчити таких дітей все робити в унісон.

Розучувати рухи, вчити слова тексту, співати разом - справа не з легких. Дітки, які не розмовляють, використовують міміку та рухи.

"З вихованцями на візочках ми танцюємо, тримаючи їх за руки або підтримуючи за плечі. А ще ми вчимо та танцюємо флешмоби. Останній виконували під патріотичну пісню «Стефанія». З цими дітками чудово показувати свої емоції: яку енергію ти їм передаєш, таку вони і покажуть. Позитив і душевне тепло завжди притягують добро" - із захопленням розповідає пані Наталія.

ПРО СЕБЕ

Народилася героїня нашої оповіді в Ніжині. Закінчила школу №7. Трудову діяльність розпочала в 1988 році на посаді помічника вихователя в дитсадку №6 "Сонечко". Вчитель Алла Михайлівна Козлова та вихователь Лілія Борисівна Яковлева вчили працювати з дітьми-шестирічками, шукати в кожній дитині індивідуальність, унікальність, допомагати їм вчитися та зростати. А це, дійсно, велика наука!

Багато із учнів того класу зараз зустрічаються з пані Наталією та згадують минулий час в садочку.

За фахом Н. Костерова - педагог-філолог, закінчила Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя. Завжди дуже любила читати. Особливо - класику. І вже з 1996 року працює в Ніжинському дитячому будинку-інтернаті.

ПРО ТВОРЧУ РОДИНУ

Всі родичі пані Наталії - дуже талановиті та творчі люди. В її роду були письменники і співаки, музиканти і художники, а також швачки і вишивальниці, інженери і конструктори.

Тітка - Кириченко Світлана Петрівна (на жаль, вона померла в травні цього року) - складала цікаві оповідання та романи про любов та стосунки, а для діток писала мудрі казки. Пані Наталії пощастило з нею попрацювати: Світлана писала, а вона ілюструвала ці книги. У такому тандемі жінки випустили декілька книг казок. Ці казки тепер пані Наталія залюбки читає своїй онуці Емілії.

ПРО ПРОСТІР "ВІЛЬНА"

У житті кожної людини трапляються не тільки світлі смуги. Були важкі часи й у пані Наталії. Але любов до життя, віра в майбутнє дали змогу змінитися самій та змінити все навколо. Чотири роки вона відвідувала жіночий клуб "Барви життя". Згодом закінчила курси за напрямком "Позитивна психотерапія" та стала консультантом. Намагалася якомога більше спілкуватися з позитивними людьми, навчалася та розвивалася. Брала участь у багатьох тренінгах та фестивалях. Займалася спортом.

А коли навесні поточного року Наталія Валеріївна прочитала оголошення про те, що у Ніжині відкривається простір для жінок "Вільна", дуже зраділа. Хоча спочатку не повірила, що це - безкоштовно. Адже гарні речі у житті так просто не даються! Згодом пані Наталія все ж таки зважилася відвідати "Вільну". І не пошкодувала.

Потім на прохання кураторки проєкту Ганни Б'янки спробувала провести зайняття з мандалатерапії. Спочатку послухати нову експертку прийшло шість жінок, а наступного разу - вже 16.

Зараз вона проводить з відвідувачками простору «Вільна» заняття з мандалатерапії, нейрографіки та правопівкульного малювання.

А ще і сама займається різними практиками арттерапії та бере участь в різних тренінгах. Нещодавно стала учасницею проєкту «Дозволь собі світити».

Пані Наталія щиро вдячна організаторам за створення у Ніжині простору "Вільна", за можливість пізнати себе та свою внутрішню силу, за здорове та цікаве спілкування в просторі.

ПРО МАЛЮВАННЯ

Вдома у пані Наталі картинами увішана вся кімната. Чимало вже подарувала друзям, знайомим. Частина прикрашає стіни рідного закладу. Декілька робіт віддала на благодійність, кошти пішли на потреби ЗСУ.

Наталія Валеріївна полюбляє малювати квіти, природу, обличчя, янголів - з великими очима. Бо очі - це дзеркало душі. Останнім часом працює в українському стилі акриловими фарбами.

Ще пані Наталія навчається на курсах нейрографіки. Щоб отримати сертифікат «Користувача», потрібно намалювати багато робіт. Це кропітка, але це дуже цікава праця. А найголовніше те, що вона може змінити і вже змінює відношення до життя, почуттів, Всесвіту.

ПРО ЩАСТЯ

Кожен з нас сам визначає межу, де розпочинається щастя. Пані Наталія - попри всі життєві негаразди - вважає себе щасливою людиною. Вона - кохана дружина, мама і бабуся.

Має улюблену роботу та хобі, які приносять справжнє задоволення. Спілкується з гарними людьми. Вміє підмічати такі грані характеру, які відкриваються далеко не всім. Відшукує позитив у всьому, що її оточує. І намагається відповідати Всесвіту добром, душевним теплом і радістю за все, що має.

Автор: журналіст Nizhyn Post Вероніка Грицова

Фото надано Наталією Костеровою

_____________________________________________________________________

МІСІЯ УКРАЇНСЬКИХ МИТЦІВ – ЗБЕРЕГТИ НАЦІОНАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО ДЛЯ ПРИЙДЕШНІХ ПОКОЛІНЬ

Ледь помітний рух руки диригента – і хоровий колектив зачаровує нас неймовірним сплетінням і красою голосів, майстерністю виконання творів. Ця вдавана легкість залишає глибоке враження у слухача, адже всі розуміємо, що за умінням організувати хор і гідно презентувати його стоять роки кропіткої праці.

Хорова диригентка, організаторка хору «Світич», завідувачка кафедри вокально-хорової майстерності НДУ ім. М. Гоголя, професорка кафедри оркестрового диригування та інструментознавства Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, заслужений діяч мистецтв України… Повний перелік творчих і професійних здобутків нашої сьогоднішньої героїні займе ще кілька рядків тексту. Знайомтесь, #обличчя_громади_Ніжина

– Шумська Людмила Юріївна.

– Музика – мій шлях у житті, вона мене обрала і веде за собою. Хист до музичної творчості у мене вроджений, тому я навіть не уявляла себе поза мистецтвом. Моя мама не мала музичної освіти, але була обдарована академічним голосом і на слух віртуозно відтворювала почуті по радіо оперні арії. Також пам’ятаю, як я, п’ятирічна дівчинка, диригувала хором, який складався з ляльок, зайчика і ведмедика, – із посмішкою згадує Людмила Юріївна.

Мала батьківщина пані Людмили – Черкащина, край давніх культурних традицій, оповитий славою козаків і духом Кобзаря. Дуже рано почала навчатися гри на скрипці.

– Наша родина мала талановитого сусіда-скрипаля, який погодився давати мені уроки. Цей інструмент розвиває абсолютний слух, що є обов’язковою умовою професійної кар’єри хорового диригента. Тож я ще й скрипалька, – розповідає Людмила Юріївна.

У 13 років у пані Людмили відкрився академічний голос, розкішне лірико-драматичне сопрано. Вона мріяла про кар’єру співачки та навчання в Черкаському музичному училищі. Але в училищі не було вокального відділу, тому вступила на диригентсько-хоровий.

– Навчатися мені було легко. Складалося враження, що все, чого нас навчають, я знаю і вмію від народження. Вокал – жодних проблем, гра на фортепіано – я сіла і відразу почала грати, з теоретичними предметами не було жодних труднощів. Не полишала мрію про вокальну освіту та їздила до Києва на консультації з вокалу до легендарної співачки – народної артистки України Діани Петриненко. Але доля розпорядилася по-іншому, коли до нашого училища завітала делегація професорів Київської консерваторії. Її очолював завідувач кафедри хорового диригування, професор Левко Венедиктов, на той час – головний хормейстер Національної опери України. Комісія, до складу якої також входив славетний диригент, професор Михайло Канерштейн, шукала таланти по всій Україні, і я, тоді ще студентка третього курсу, була єдиною претенденткою на прослуховування, – згадує Людмила Юріївна.

Члени комісії одностайно рекомендували обдаровану студентку до вступу до їх закладу.

– Через рік, закінчивши з відзнакою училище, я поїхала до Києва. На той час абітурієнти консерваторії мали скласти дев’ять екзаменів! Якщо сім оцінювалися на «відмінно», решта скасовувалися. Ані на мить не сумніваючись у собі, я всі сім екзаменів склала на «відмінно» і стала студенткою диригентського факультету Київської консерваторії – найпрестижнішого музичного вишу України, – розповідає пані Людмила.

– Роки навчання у класі народного артиста України, академіка Академії мистецтв України, професора О. С. Тимошенка, який створив авторську диригентську школу, заклали підвалини мого наступного творчого життя. Саме він сформував мене як професіонала, як майстра, допоміг визначитися у професійному виборі, підтримував мене усе життя, був порадником і колегою, – з теплотою говорить про свого наставника Людмила Юріївна.

Закінчивши консерваторію (звичайно ж, із відзнакою), місцем роботи обрала Ніжинський педагогічний інститут імені Миколи Гоголя. Викладання у виші, навчання в аспірантурі, зустріч із майбутнім чоловіком… До Києва вже не хотілося повертатися.

– У Ніжині я відчуваю творчу свободу і сили працювати. Наше місто дійсно покрите Божою благодаттю, адже для такої невеликої території кількість церков і соборів захмарна. Ця атмосфера духовності сприяє розквіту культури й мистецьких талантів. Тому не випадково наше місто стало стартовим професійним майданчиком для багатьох видатних митців, народних та заслужених артистів, професорів, які прославили його своєю творчістю, – це Микола Кондратюк, Микола Давидов, Віктор Іконник, Марія Бровченко, Микола Шумський, Володимир Дорохін, Людмила Костенко, Микола Буравський, Алла Хоменко, Любов Дорохіна, Микола Борщ, Сергій Голуб та багато інших. А скільки у нас танцювальних і хорових колективів, навчальних закладів мистецького спрямування, шкіл, гуртків, – ділиться думками пані Людмила.

Вона пройшла тривалий шлях фахового становлення і нині посідає чільне місце в когорті знаних хормейстерів України. Починала з дівочого хору «Ave vіta», далі – жіноча капела «Калинонька». Але постійно відчувала обмеженість можливостей лише жіночого співу у засобах, у тембровій палітрі. Обмірковуючи подальші дії і плани, пані Людмила звернула увагу на хор своєї колеги – нині заслуженого діяча мистецтв України, професорки Людмили Костенко. Її стиль роботи і творчий неспокій подобалися пані Людмилі, і вона запропонувала об’єднати їхні хорові колективи в один мішаний хор. Це доленосне рішення вони ухвалили 1993 року. Багаторічний тандем двох Людмил – справжній життєвий і мистецький феномен, який завжди привертав увагу як колег по диригентському цеху, так і поціновувачів хорового мистецтва своєю успішною творчістю. Їхнє дітище – це унікальна хорова майстерня «Світич», на чолі якого вони багато років поспіль прославляють Ніжин, рідний Гоголівський університет, зберігають глибинні музичні традиції Сіверщини та національні духовні цінності.

Цього року створений ними Молодіжний хор «Світич» святкує своє 30-річчя. Він лауреат понад 90 міжнародних конкурсів, має у своєму доробку понад 80 записів у фонд Українського радіо і за кількістю творчих перемог по праву вважається абсолютним лідером у царині університетського хорового руху України. Цей колектив міжнародного рівня гідно представляє місто Ніжин й український культурний продукт вітчизняній та іноземній публіці.

Студенти класу професорки Людмили Юріївни Шумської неодноразово ставали переможцями багатьох конкурсів диригентського мистецтва. Також пані Людмила займається активною музично-просвітницькою діяльністю, є автором двох потужних мистецьких проєктів: «НІЖИН-МУЗ-ФЕСТ» і Всеукраїнського юніорського конкурсу музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка.

– Я пишаюся своїми студентами, маю багато творчих ідей і сил для їх реалізації. Колись дуже давно мій учитель, ректор Київської консерваторії академік О. С. Тимошенко допоміг мені усвідомити себе саме як українського митця, українського диригента. Тому мій обов’язок як митця – гідно презентувати наше національне мистецтво в Україні і за її межами. Намагаюся донести це усвідомлення і своїм студентам. Упевнена, що важливою складовою нашої загальної перемоги над ворогом є перемога на культурному фронті. І тут ми у перших лавах. Наші захисники й захисниці самовіддано боронять нашу незалежність, свободу, територіальну цілісність, а ми, митці, маємо щоденною працею зберігати для прийдешніх поколінь нашу культуру, мову, мистецтво, бо саме вони є показниками нашої національної ідентичності й самобутності українського народу, – резюмує наша гостя.

Цьогоріч Шумська Людмила Юріївна відзначає 40-річчя музично-виконавської та педагогічної діяльності у Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя. Вона посідає почесне місце у плеяді видатних митців нашої держави, тож бажаємо нашій видатній мисткині й надалі нових ідей, втілення неординарних творчих задумів у мирній Україні.

_______________________________________________________________

“Без гарного настрою робота не залагодиться”, – каже маляр Ніжинського КП “СЄЗ” Людмила Ходакевич

Маляра-штукатура комунального підприємства “Служба Єдиного Замовника” Людмилу Ходакевич важко застати на одному місці – вона перебуває у постійному русі. Якщо зранку працювала на вул. Шевченка, то через кілька годин її можна побачити вже на вул. Геологів.

Приміром, сьогодні, 6 жовтня, Л. Ходакевич фарбує газову трубу в багатоповерхівці на вул. Шевченка, 12. Пофарбує – і “полетить” далі. Справа у тому, що пані Людмила дуже швидко виконує поставлені перед нею завдання.

Але “швидко” – не значить, “погано”. Навпаки, зі слів керівництва, роботу Л. Ходакевич завжди виконує якісно. Принаймні, за десять років, а саме стільки жінка працює на підприємстві, нарікань з боку мешканців будинків, які обслуговує КП “СЄЗ”, не було. Кажуть, руки у неї дійсно “золоті”: за що б не взялася, а вміє вона шпаклювати, штукатурити, білити, фарбувати, клеїти шпалери – все виходить гарно.

В її трудовий книжці – лише один запис: на цьому ж комунальному підприємстві.

Нині пані Людмила вже досвідчений фахівець. Але спочатку її не хотіли працевлаштовувати без стажу роботи, бо вона тільки-но закінчила Ніжинське училище №35, де придбала спеціальність маляра-штукатура та плиточника-облицювальника. Хоча певний досвід на той час у неї вже був: у вільний час дівчина підробляла – клеїла шпалери знайомим і сусідам.

Тодішній керівник прийняв Людмилу на роботу під свою відповідальність. І не пошкодував. Вже через короткий проміжок часу дівчина довела, що хоче і вміє працювати. Що вона старанно та якісно виконує свою роботу. З часом прийшов і досвід.

“Головне правило, коли беретеся клеїти шпалери, – рівно викласти перший лист. Далі вже піде, як по маслу. Можете взяти лазерний рівень у допомогу”, – дає цінні поради пані Людмила.

Її робочий день розпочинається о 8-й, закінчується – о 17-й.

“Зранку встала, зібралася, відвела донечку Вікторію в дитсадок. Після трудового дня забрала малечу з дитсадочка і – додому. І все це слід робити з гарним настроєм. Інакше робота не залагодиться”, – зазначає героїня нашої оповіді.

Щоранку Л. Холодкевич отримує від майстра завдання.

“Приміром, нещодавно ми вдвох з колегою “чаклували” над двірними відкосами, а кілька днів тому вже закінчили роботи у під’їзді на вул. Шевченка, МПС –1. Займалися побілкою, фарбували. До цього разом з іншими працівниками КП “СЄЗ” робили ремонт в укритті на вул. Захисників України, 5″, – зазначає Л. Ходакевич.

Чи замислювалась колись пані Людмила над тим, щоб змінити професію, продовжити навчання? Може, каже, колись, і замислювалася, а зараз – вже ні. Бо і ту роботу, що вона виконує, теж потрібно комусь робити. Всі ж не можуть бути педагогами, лікарями та юристами. Суспільству необхідні й люди робочих професій.

Найбільше у житті Л. Ходакевич хоче, щоб її 4-річна донечка виросла щасливою і під мирним небом. Задля цього вона працює. Задля мирного майбутнього наших дітей працюємо всі ми. І кожен наближає Перемогу на своєму фронті.

Автор: журналіст сайту Nizhyn Post Вероніка Грицова

Фото автора

_______________________________________________________________

Якими фарбами розмалюєш життя – таким воно і буде. #Обличчя_громади_Ніжина - вихователька Оксана Федько

Усі ми родом із дитинства. Це чарівний час. І майбутнє кожного з нас часто залежить від того, як пройшли ці роки, яких людей ми тоді зустріли і чого вони нас навчили.

Одним із важливих етапів становлення дитини є відвідування садочка.

Пощастило тим дітлахам, у яких цей період асоціюється з веселими святами, усмішками вихователів і цікавими заняттями. На щастя, наша громада багата на талановитих і працьовитих людей, які можуть перетворити заклади дошкільної освіти на оазиси творчості, дитячих усмішок і пізнавальних ігор.

Знайомтесь, сьогодні у рубриці #Обличчя_громади_Ніжина – вихователька ЗДО № 4 «Казочка» Федько Оксана Григорівна.

«Коли після закінчення університету запропонували посаду вихователя у садочку № 9 «Лілея», погодилася, почала працювати з малюками і відразу ж зрозуміла, що це моє, – згадує пані Оксана. – Я почуваюся щасливою, адже знайшла улюблену справу, відчуваю любов дітей і можу свою любов віддати їм».

Педагогічний талант допомагав їй знаходити шлях до дитячих сердець, а невичерпна енергія і постійна самоосвіта сприяли реалізації усіх методичних і творчих задумів.

«Хочу наголосити, що весь наш колектив відповідально і добросовісно ставиться до своєї роботи. Кожен – від вихователів до допоміжного персоналу – є незамінною людиною у садочку і розділяє турботу про діток», – наголошує Оксана Григорівна.

Молодій перспективній виховательці запропонували посаду методиста.

«Це складна і водночас цікава робота, яка дає можливість ще більше реалізувати себе. Почався період навчання: курси підвищення кваліфікації, тренінги, семінари, пошук нового і цікавого. А взагалі, ким тільки не доводиться бути працівникам дитсадків, – сміється пані Оксана. – Діапазон ролей – від Баби Яги до квіточки і метелика. Моя сором’язливість дуже швидко десь ділася».

Повномасштабне вторгнення різко змінило життя кожного з нас, а особливо дітей.

«Мій педагогічний стаж – 16 років. І можу сказати, що війна змусила наших діток подорослішати. Вони стали більш відповідальними, серйозними, дуже часто доводиться чути від них недитячі питання. Завдання наше і батьків – не посилювати їх тривожність, допомогти якомога довше залишатися у чарівному світі дитинства», – підкреслює педагог.

На її думку, важливе завдання вихователів – навчити дітей не боятися відходити від стандартів і діяти по-своєму. Вони повинні вміти ухвалювати самостійні рішення і адаптуватися до сучасних мінливих реалій сьогодення.

«Важливо дати нашим діткам відчуття значущості їх дій. Під час проведення свят кожна дитина має бути залучена до них хоча б у найменшій ролі. І водночас вона повинна усвідомлювати, що її роль є головною і без неї свята не буде», – ділиться досвідом вихователька.

Діти, як відомо, відчувають позитивну енергію і любов, спрямовані на них. Саме тому дітлахи, які вже подорослішали і перейшли до інших груп, просяться у своїх батьків повернутися назад до улюбленої виховательки.

Упевнені, що яскраві фарби, якими пані Оксана наповнює життя своїх вихованців, розмалюють їх майбутнє лише у світлі кольори!

#Обличчя_громади_Ніжина - МИТЕЦЬ З ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ СЕРГІЙ СВЯТНИЙ

«Золоті руки, харизма та досвід» – такими словами характеризують ніжинського майстра різьбярства, члена національної спілки народних майстрів України Сергія Святного, якому сьогодні ми адресуємо щирі слова привітання з нагоди ювілею.

Сергій Олексійович – яскравий приклад того, як улюблена справа стала стилем життя, адже він серйозно займається різьбленням понад сорок років та при цьому не перестає дивувати поціновувачів неймовірними виробами.

Мала батьківщина майстра – с. Селище (Носівщина), де ще хлопчиком захоплювався виготовленням дерев’яних іграшок. Спеціальність столяра отримав під час навчання у Чернігові, продовжив освіту за творчою спеціальністю в Ніжинському училищі культури і мистецтв, яке закінчив з відзнакою.

Протягом багатьох років плідної праці Сергій Олексійович брав участь у численних фестивалях, ярмарках, виставках, що продовжує робити і досі. Свідченням його майстерності є незліченна кількість нагород, подяк, дипломів, а його дерев’яні шедеври експонувались у музеях України, Швейцарії, Франції, Австралії, США.

Воєнний стан не змусив Сергія Святного скласти вмілі руки – яскравим підтвердженням цьому є його участь цьогоріч в одному з найбільших фестивалів Туреччини – Міжнародному фестивалі культури та мистецтв, де ніжинський майстер достойно представив Україну.

«Від своєї роботи я кайфую… Навіщо жити в сірому світі?» – життєве кредо, завдяки якому Сергій Олексійович зробив такий вагомий внесок у розвиток народних ремесел Чернігівщини. Ще раз пересвідчуємось, що, маючи таких майстрів, Україна обов’язково переможе і відродиться!

Ніжинський краєзнавчий музей ім. Івана Спаського

---------------------------------------------------------

  Наше завдання – виховати слухача. Якщо наші учні будуть розуміти високе мистецтво, вони підуть у театр, на балет, в оперу, будуть їх підтримувати і розвивати

У червні 2023 року Разон Ірину Вікторівну було призначено новою керівницею Ніжинської музичної школи. Ця активна жінка, відкрита для всього нового, пропонує і втілює у життя своє бачення розвитку Ніжинської музичної школи, у якій, до речі, свого часу отримала початкову музичну освіту.

Ми продовжуємо рубрику #Обличчя_громади_Ніжина з непересічними особистостями нашого міста.

«Головне у навчанні музики – індивідуалізація навчання. Наш колектив усвідомлює, що кожен наш учень своєрідний і унікальний. Одним до вподоби класичні твори, інші мають схильність до більш модернових творів. А навчатися і творити можна лише за покликом душі, без примусу», – зазначає керівниця.

Саме тому освітній заклад із нового навчального року переходить на нові освітні програми. Ірина Вікторівна була у складі робочої групи з їх розробки й обговорення.

«Ми писали ці програми, спираючись на можливості і потреби наших учнів. Програми дають більше свободи дітям і викладачам, а головне, спрямовані на розвиток і врахування індивідуальних особливостей кожної дитини, її смаків, уподобань і можливостей», – ділиться враженнями про цю роботу.

До слова, Міжнародна рейтингова Академія соціології та сучасних технологій відзначила професійний і громадський внесок Ірини Вікторівни медаллю «Трудова слава».

Ще один пріоритет діяльності – сприяння розвитку творчих колективів. Усім відомі дитячий зразковий хор «Сяйво» (керівник Сергій Голуб) і зразковий дитячий духовий оркестр «Ніжинські сурми» (керівник Віталій Карпенко).

Але час генерує нові ідеї, і у закладі виникають нові творчі осередки. Нещодавно молодий перспективний викладач запропонував ідею і створив ансамбль народних інструментів. Діти активно долучаються до участі у ньому. Наступний задум, який уже втілюється у життя, – створення дівочого вокального ансамблю народної пісні. Також обговорюються ідеї створення джаз-бенду і хору хлопчиків…

Не оминають увагою у навчальному закладі і дітей з особливими освітніми потребами, для яких створено відповідні умови.

Колектив музичної школи – 360 талановитих активних учнів і 45 викладачів, які є професіоналами своєї справи. І саме вони спільно пропонують і реалізують нові стратегії розвитку закладу.

Для успішного навчання і реалізації нових ідей потрібне матеріальне підґрунтя. На жаль, війна не сприяє вирішенню цього питання. На допомогу прийшла міська влада на чолі з міським головою Олександром Кодолою.

«Ми надзвичайно вдячні міському голові за особисту зацікавленість питанням забезпечення нашого закладу. Складний час не став йому на заваді, і ми отримали значну матеріально-технічну підтримку. Зокрема, ми отримали 4 медіаклівіатури, 2 комп’ютери, багатофункціональний пристрій, офісні і мְ’які меблі, газонокосарку та інше вкрай потрібне нам обладнання», – сказала Ірина Вікторівна.

Звичайно ж, багато планів, багато потреб. Цифровізація навчання вимагає відповідного обладнання, тому є потреба у мультимедійних дошках, вебкамерах для проведення онлайн-уроків. Бажано б мати пральну машину для костюмів. А ще є мрія зробити сучасний ремонт будівлі.

«Після закінчення війни все буде обов’язково. Наша Перемога – це основне. А у мирний час спільними зусиллями нашого колективу і міської влади ми перетворимо наш освітній заклад на осередок креативності, творчості і радості для дітей», – упевнена директорка. 

-------------------------------------------------- 

Навчатися на помилках інших, щоб знов не бачити війни: як викладає історію вчитель-новатор з Ніжина

«Звичайно людина набагато краще «засвоює» урок, коли навчається на власних помилках. Мабуть, така вже наша природа, хоча ця «історія з історією» повторюється вже кілька поколінь».

Незабаром 1 вересня – початок нового навчального року. Рубрика #Обличчя_громади_Ніжина збирає історії педагогів, які, попри всі виклики, продовжують навчати дітей та виховувати гідних громадян України.

Активна, комунікабельна та справжня новаторка! Знайомтесь, це вчителька історії Ніжинської гімназії № 10 Жанна Кресан.

За 25 років роботи у школі Жанні Володимирівні вдалося розробити креативні, а головне – дієві моделі проведення уроків. Тож який він – сучасний учитель історії? Читайте у нашому матеріалі.

«Весь цей час не лише навчаю, а й навчаюся сама – у друзів, колег, дітей. Останніми роками популярним і дієвим стало проведення майстер-класів та практикумів і в нашій школі, і онлайн на всеукраїнському рівні, під час яких дізнаєшся про цілу серію новинок, адже одній людині нереально все відслідковувати. І тут навіть не важливо, який предмет викладання – математик чи біолог стануть неоціненною допомогою історику. А ще багато цікавого й корисного можна запозичити у малих вундеркіндів – їхні лайфхаки чи ідеї суттєво допомагають знайти правильне рішення чи вихід із ситуації».

«Свої» уроки має кожен учитель, із сучасними дітьми інакше не можна. Це покоління зі своїми психологічними особливостями засвоєння інформації, кліповим мисленням, воно вимагає креативності й оновлення форм викладання. Підросли НУШенята, які по-іншому сприймають і вчителя, і матеріал, мають власне бачення свого місця у цьому процесі.

Тож хоча урок був і залишається основною формою навчання вже кілька століть, він зазнає багатьох нововведень. І це класно, бо цікавіше стало всім.

З іншого боку, урок – це не завжди гра і серія розваг, він вимагає зосередженості й докладання зусиль здобувачами освіти. У майбутньому, можливо, й винайдуть якісь «пігулки», які містять весь шкільний курс, але поки що дітвора має таки здобувати знання невеликими порціями».

Я зрозуміла, що хочу знати більше

Потяг до історії вчителька відчула ще у дитячі роки.

«Вдома обов’язково має бути якась старовинна чудернацька й незрозуміла «штука», яка викличе масу запитань, а далі – то вже справа часу».

Далі школа, і тут пані Жанні щастить з учителями історії.

«Він вмів зацікавити… і підтримувати цей інтерес протягом навчання у школі. Важливо, коли вчитель може допомогти вирішити різнопланові питання, які іноді навіть не пов’язані з темою уроку. А якщо він ще й є майстром своєї справи, тоді інтерес до предмету тільки зростає».

Історію треба любити і розуміти

Саме такі слова своїм учням завжди каже Жана Володимирівна. Вона і показує дітям, як звичайний матеріал із підручників можна опрацювати і отримати куди більше цікавої, а інколи й ексклюзивної інформації.

«Та інформація, що сьогодні міститься в підручниках, – неповна. Ми бачимо купу дат, незрозумілих назв та стислий опис подій. Цього замало, аби знати минуле свого народу і всі ці тортури, що він пережив. І події сьогодення показують, що, дійсно, кожен із нас має вивчати історію, більше приділяти їй часу. Бо незнання минулого відображається на майбутньому. І це зараз треба пояснювати нашим учням, бо через кілька років вони вийдуть у доросле життя і впливатимуть на події у нашій державі», – розповідає вчителька.

Історія – це не тільки факти, історія – це події, люди. Треба розуміти, завжди є певні факти, що впливають на розвиток тієї чи іншої події. Простіше вивчати історію не за фактами, а за процесами.

«В Україні чимало приватних шкіл, які мають можливості працювати у власному форматі, але з перевантаженням програми фактичним матеріалом погоджується більшість учителів. Через просте «заучування» дат чи термінів втрачаються навички аналітичного мислення. Розуміючи історичні процеси в цілому, необхідні деталі легко знайти в інтернеті. Звичайно, є ключові дати в історії кожного народу, які знати необхідно».

А ось вивченню історії Жанна Володимирівна радить приділяти час із початкових класів. Звичайно ж, інформація має викладатися у простій, а може, навіть і в ігровій формі, враховуючи, що в межах Нової української школи зараз уже все можливо.

«Діти дізнаються про важливі події та постаті ще в дитячому садочку, але їхнє сприйняття історії може суттєво відрізнятися. У початковій школі також розглядають окремі теми, проводять виховні заходи відповідного спрямування. Допомагають цьому також і створені анімаційні серіали історичного чи українознавчого характеру, вибрати є з чого, було б бажання. З іншого боку, наша історія – це постійна боротьба за створення / відстоювання української державності, і таких трагічних сторінок, як Голодомор, у ній не бракує, а вразливу дитячу психіку потрібно берегти.

Нині сама ситуація збройного протистояння на теренах України ніби підштовхує до глибшого вивчення подій минулого, і дітвора 10-11 років уже бачить різницю між «братами-слов’янами». Але тут знову постає необхідність формування навичок критичного мислення, аби не заплутатися у всесвітній інформаційній павутині», – наголошує вчитель.

Історія – це наші люди

Найважливішу роль в історії відіграють люди. Саме вони пишуть її, стають свідками визначних подій. Цікаво вивчати історію за розповідями очевидців, адже про це не напишуть у книжках. За можливості пані Жанна запрошує свідків і учасників подій.

«Усна історія (розповіді, спогади, враження від пережитого певної людини) – це не лише альтернативний, а й необхідний шлях до розуміння того, чому ми маємо те, що маємо. Збір макулатури й металобрухту після уроків чи так звані ярмарки солідарності у «Фонд миру» у 70-80-тих роках минулого століття викликають хіба що подив у дітей суспільства з ринковою економікою, аналіз радянської пропаганди як маніпуляції дозволяє краще розуміти і вчинки, і спосіб життя людей минулого. І такі розповіді з власного життя – свого чи іншої людини – дійсно краще запам’ятовуються.

Окрім людей, «заговорити» можуть і предмети: в НДУ є інтерактивний музей Homo soveticus, де екскурсоводи та зібрані експонати розповідають майже 70-річну історію вже неіснуючої держави з точки зору пересічної людини. Занурюючись у особливості побуту та дозвілля кількох поколінь, школярі можуть не лише «відчути» історію у своїх руках, а й зрозуміти ностальгію старшого покоління за, наприклад, якісним одягом радянського зразка (і чому він був саме таким) чи дізнатися про витоки синдрому «відкладеного життя», – додає вчителька.

Зараз учні вже вивчають історію 2014 року, коли росія напала на східну частину України. АТО, ООС – ці поняття не дуже зрозумілі дітям, власне як і те, що саме там відбувається. Ви запрошуєте на урок учасника АТО? Він у межах дозволеного може розповісти дітям про те, що бачив на власні очі. Діти можуть поставити питання, і після цього їм вже інформація з підручника не потрібна.

«Ці явища взаємопов’язані. Має бути певна база, основа, від якої можна відштовхнутися, тож розуміння подій 2014-го має бути (інакше ми читатимемо «інші підручники»). До нас у школу учасники АТО приходили постійно – це були як наші випускники, так і батьки дітей або просто ніжинці. Хотілося б називати конкретні прізвища, але події останнього року нас багато чому навчили. Емоційний ефект від цих зустрічей важко переоцінити, і це саме той дієвий патріотизм, завдяки якому українці залишаються українцями.

Нинішня історія пишеться просто на наших очах, як би пафосно це не звучало. Її творцями стають не лише батьки, а й самі діти, і дорослішають та мудрішають вони просто на очах. А дуже хочеться, щоб у них було спокійне й галасливе дитинство, новий навчальний рік розпочинався під мирним небом, а історичні пам’ятки й географічні об’єкти вони вивчали завдяки екскурсійним мандрівкам, а не вимушеним переміщенням».

спілкувалася Вікторія Коломійченко

У рубриці #Обличчя_громади_Ніжина Наталія Гульванська.

"СЕРЦЕ РВЕТЬСЯ НАВПІЛ": сім'я ніжинської перукарки Наталії Гульванської живе на дві країни, чоловік воює в ЗСУ

Через повномасштабну війну з України виїхало чимало професійних кадрів: медиків, педагогів, інженерів, перукарів, швачок. Хтось вже повернувся, але деякі наші співвітчизники змушені поки що залишатися за кордоном. Серед них - ніжинська перукарка, "Мати-героїня" Наталія Гульванська.

Кажуть, пані Наталія - дуже талановита майстриня, її "золоті" руки творять дива і роблять з жінок справжніх красунь.

На жаль, журналісту Nizhyn Post поки не доводилося скористатися послугами пані Наталії. А от поспілкуватися - вдалося. Попри відстань, яка нас розділяє - ось вже понад рік Н. Гульванська перебуває у Швеції й дуже сумує за Ніжином та Україною. За кордоном її тримають сімейні обставини.

Чоловік пані Наталії Віталій Вікторович боронить рідну землю від російських загарбників. Діти - розділилися, живуть у двох країнах: в Україні та Швеції.

Наталія Петрівна виявилася доброзичливою і привітною людиною. І залюбки відповіла на наші запитання.

– Пані Наталіє, як давно і з ким Ви виїхали за кордон?

– Ніжин ми покинули 18 березня 2022 року через повномасштабне вторгення. Зі мною виїхали діти: 20-річна Вікторія, 17-річний Давид, 14-річний Ілля та мій батько Петро Петрович Никитенко. Батько напередодні Нового 2022 року переніс інсульт і був прикований до ліжка. 30 березня ми зареєструвалися в міграційній службі Швеції.

І ось майже півтора роки живемо в у місті Херньосанд (Härnösand). Шведи вимовляють його як "Харносанд".

– Хтось з вашої родини залишився в Україні?

– Взагалі у нас п'ятеро дітей: чотири сина та донька. В Україні залишилися 28-річний Віталій та 19-річний Артур. До речі, сини Артур і Давид народилися в один день - 9 вересня, з різницею у два роки.

Нині Артур служить в армії, Віталій вже має свою родину. Дуже люблю своїх діток. В кожного вірю і кожним пишаюся. У 2021 році мені присвоєно звання "Мати-героїня".

Чоловік Віталій Вікторович з початку повномасштабного вторгнення перебував в теробороні Ніжина, пізніше вступив до лав ЗСУ. Воював під Бахмутом, зараз - на іншому напрямку. Душа болить за нього не менше, ніж за діток. Так вже хочеться, щоб скінчилася ця клята війна!

– Чому для переїзду обрали саме Швецію?

– Я навіть не планувала. Так сталося. Справа у тому, що вже понад 15 років ми є членами Київської Єврейської Мессіанської громади. Бог і Біблія мають ключове значення для моєї родини. Після виїзда з Ніжина навесні минулого року ми зупинилися спочатку в одного вірянина з нашої дочірньої громади, який проживає в Хмельницькому. Разом з ним прийняли рішення, в якому напрямку рухатися далі.

– Ви - ніжинка? Ким працювали до виїзду?

– Я народилася в Брянській області (РФ). Але моя мама з Ніжина, а батько - з Корюківського району. З 1980 року живу в Ніжині та вважаю його рідним містом.

Я людина творча, креативна, маю навички художника-модельєра, гримера, перукаря. Свого часу закінчила Чернігівське училище, згодом - Республіканський технологічний технікум. Гарно малюю. З 1989 року працювала перукарем.

Останнє місце роботи - перукарня "Черемшина" в районі міської лікарні. Там працює дуже чудовий колектив! Коли перебуваю в Україні, завжди відвідую свої дівчат.

– Чи скучили по Ніжину? Не плануєте повернутися найближчим часом?

– Спілкуюсь в Швеції з українцями - багато хто скучив и хоче повернутися додому. Я б теж вже повернулася, але важко перевезти батька. Потрібен спеціальний транспорт.

Справа у тому, що у Швецію з Варшави нас перевезли волонтери. А назад нам потрібно або добиратися своїм ходом, що не просто, або чекати на закінчення війни.

За цей рік я тричі приїжджала в Україну, щоб підтримати чоловіка та побачитися з дітьми, які залишилися вдома. Це так важко - жити на дві країни! Здається, серце рветься навпіл... Звичайно, дуже хочеться додому.

– Ви обмовилися, що спілкуєтеся з іншими українцями. А звідки вони приїхали?

– Тут перебувають понад 10 сімей з України. Приїхали з Хмельницького, Херсона, Маріуполя, Одеси, Києва. Зазвичай зустрічаємося у місцевій церкві - приходимо поспілкуватися, вивчаємо шведську мову, малюємо.

– Як справляєтеся з мовним бар'єром?

– За допомогою перекладача на телефоні. Самостійно вивчаю шведську. У планах - англійська.

– Місцеві жителі добре до вас ставляться?

– Так, дуже добре. В Швеції особливе ставлення до дітей і людей старшого віку. За моїм батьком тут дуже гарний нагляд.

– Діти, які перебувають поруч з Вами, десь навчаються?

– Так. Давид - учень Ніжинського фахового коледжу культури і мистецтв імені Марії Заньковецької. Наразі перебуває в академвідпустці. Ілля відвідує місцеву школу і дистанційно навчається в Україні. Хочу відзначити, що це дуже важко.

– Чи прихопили із собою в Швецію якийсь український символ?

– Так, вишиванку. Одягаю її на всі українські та шведські свята. Як й інші наші співвітчизники. Місцеві відносяться до цього з повагою і розумінням. А ми дуже пишаємося, що є представниками мужньої України, яка нині веде боротьбу за свою незалежність. Навіть тут, за кордоном, демонструємо неабияку згуртованість, підтримуємо і допомагаємо один одному. Бо ми нація нескорених і незламних!

– Пані Наталіє, щиро дякуємо за розмову. З нетерпінням чекатимемо на зустріч з Вами в Україні. А всім нам - найшвидшої Перемоги. Хай Ваш чоловік повертається додому живим і здоровим!

Автор: журналіст Nizhyn Post Вероніка Грицова

Фото надано Н. Гульванською

Ставлення до дитини — міра духовної гідності людини. Саме таким девізом керується нова героїня рубрики #Обличчя_Громади_Ніжина Тетяна Бублик.

«Директор навчально-виховного закладу – це відповідальність за освітнє та духовне виховання кожної дитини» – запевняє Бублик Тетяна Володимирівна, директор Ніжинської гімназії № 14.

Пані Тетяна розпочинала свою педагогічну кар’єру з посади педагога-організатора, потім працювала вчителем української мови та літератури, заступником з виховної роботи, а згодом титанічними зусиллями та кропіткою роботою це привело до директорської посади.

Які були ваші перші думки стосовно такої важливої місії, як директорська?

- Я навіть уявити не могла. що кар’єрні сходинки приведуть мене на посаду директора гімназії, у якій я ще дитиною навчалася, а потім працювала багато років поспіль. Звісно не завжди було легко, щось на початку не вдавалося. Можливо такі нюанси є і зараз, але доля цього закладу мені не байдужа, я прагну робити все, щоб зробити комфортним та сучасним заклад для наших дітей.

Я люблю працювати з молоддю, тому юність для мене це: енергійність, креативність, сучасність.

Які ваші погляди на виховання?

- Не традиційні методи виховання – вдале сьогодення, а позитивна та реалізована молодь - наше щасливе майбутнє..

Коли на твоїх очах з малечку росте нова особистість, більше цінується час. Зазираючи глибоко у свою душу приходить розуміння швидкоплинності часу, ти розумієш, що приділена частинка твого часу, буквально все життя для цієї малечі. Тому хотілося б розповісти про успіхи нашого дошкільного підрозділу 14 гімназії.

Цікаво послухати стосовно дошкільного підрозділу. Як вам практика відкриття подібного закладу?

- Безумовно це дуже цікава ділянка роботи. Дітки, що закінчують підрозділ потім вступають у нашу гімназію. І це приємна новина для нас, ми приділяємо увагу та цінуємо кожного, тому раді новим членам родини. Займаються нашими дітлахами найкращі вихователі, вони уважні професіонали, що весь свій педагогічний хист використовують у роботі з дошкільнятами.

Також слід зазначити. що гімназія з 2019 року здійснює перевезення дітей з сіл поблизу Ніжина, тобто забезпечує освітніми послугами всіх бажаючих, а це 22 особи.

Чи відчуваєте ви підтримку у своїй діяльності та ввіреного вам закладу?

- На жаль, повномасштабна агресія внесла свої корективи і в нашу діяльність зруйнувавши всі плани. Варто зазначити, що без підтримки місцевої влади наш дошкільний заклад припинив би свою діяльність.

Як змінилося ваше життя та взагалі буденність гімназії після початку повномасштабного вторгнення?

- Багато хто не знав, як діяти, єдине, що було мені зрозуміло, треба згуртуватися та заспокоїти кожного. Колектив бачив мою впевненість та зосередженість, це допомагало триматися на плаву всім нам.

У перший день повномасштабного вторгнення деякі діти прийшли до школи, дякуючи Богу, за допомогою кваліфікованого психолога нам вдалося їх заспокоїти. Перші пів року, коли не було дітей, у серці відчувалася порожнеча та сум. Коли вперше, за такий довгий термін, почали приходити вихованці дошкільного підрозділу, ми відчули безмежну радість. Ці посмішки надавали сил йти вперед.

Чи відрізняється мирне сьогодення від воєнного?

- До війни ми регулярно відзначали свята, так би мовити, «родинні дні», де батьки мали можливість відвідувати заняття, колективно займатися спортом, навіть ходити до їдальні з дітьми, тобто більше часу проводити разом. Міжнародний День сім’ї 15 травня ми святкували родинами. Збиралися на території закладу, проводили спортивні змагання. варили кашу, а у ввечері дружньо та смачно вечеряли. Після повномасштабного вторгнення все змінилося.

Дітям вкрай не вистачало спілкування та контакту з однолітками, тому ми влаштовували тематичні вечори.

Наприклад захід «У стилі 90-х» підняв настрій, та допоміг дітям відчути невеличку розрядку та полегшення.

Останній дзвоник пройшов «У стилі професій». Кожен демонстрував те, чого потребувала душа. Садочок, теж не полишали, там святкували більш традиційні свята. Сумно, що ювілей 50 років не вдалося відсвяткувати на належному рівні, але ми звикли, що життя вносить свої корективи.

Переглядаючи сторінку гімназії у соціальній мережі Facebook, можна зрозуміти, що відволікти дітей від тривожної буденності та нагадати дітям. що таке безтурботність у Тетяни Володимирівни та її команди успішно вдалося. Всі на деякий час відпочили від переживань та страху.

Наступним питанням, хотілося розрядити спілкування, позитивною ноткою.

Що наповнює вас енергією впевненості та дає сил цілеспрямовано йти до нових звершень?

- Дякуючи моєму дружньому колективу, однодумцям, що надають мені життєвих сил та натхнення, я відчуваю підтримку та взаєморозуміння. Вони - моя турботлива родина. Допомагають не тільки працівники закладу, батьки теж активно підтримують ідеї, реалізація найсміливіших задумів полегшилася завдяки підтримці. Не можна полишати розпочату справу й відмовитися від радісних посмішок дітей.

Чим є для вас школа?

- Школа для мене друга родина, мій затишний дім, тому я проводжу тут більше часу аніж поза його межами. Приємно розуміти, що всі працівники завжди готові до нових, творчих викликів. Для нас неабияке задоволення - активно та весело провести час з дітьми. Ми намагаємося вдосконалюватися, розвиватися, та тримати високу планку освітньо-культурного осередку. Адже все має бути, як вдома; охайно, чисто та затишно, щоб батьки та діти перебували у комфортному середовищі. Головне пам’ятати, здаватися не можна, навіть якщо здається - глухий кут, а для мотивації потрібно зберігати здорову робочу атмосферу у колективі та бути цікавим для дітей, це для мене важливо.

Сьогодні багато змін планує для нас Міністерство освіти, та попри все, ми сильні та завзяті, витримаємо напругу та продовжимо відновлювати, фарбувати, створювати затишок, пробуджуватися та активізуватися заради наших дітей. Життя швидкоплинне, тому ми знайдемо позитив де б він не ховався. Спільними зусиллями збудуємо щасливе сьогодення нашим дітям, - запевняє Тетяна Володимирівна, директор Ніжинської гімназії № 14.

Ніжинська гімназія 14 – це сім’я, що пам’ятає свої обов’язки, знає моральні правила , та дотримується своїх традиції.

Обличчя турботи до нужденних, на ім'я Тамара Бережняк

Сьогодні у рубриці #Обличчя_громади_Ніжина про людяність та професіоналізм заступника директора Ніжинського територіального центру соціального обслуговування Тамару Миколаївну Бережняк

«Добра людина творить добро, не зважаючи на відплату»

Веселін Георгієв

Ця цитата влучно описує кропітку працю, відношення до людей та в цілому діяльність Тамари Миколаївни Бережняк, заступника директора Ніжинського територіального центру соціального обслуговування. Альтруїст, що понад 20 років віддана своїй професії, людям та поклику душі. Всі свої досягнення вона розділяє зі своїми колегами, яких вважає своєю сім’єю.

Тамара Миколаївна курує чотири відділення терцентру, а її основний напрямок - відділення соціальної допомоги вдома. Отримувачі соціальних послуг: одинокі громадяни похилого віку; інклюзивні особи (віком 18+), та особи, що обмежені у своїй мобільності. Тобто люди, що потребують постійної сторонньої допомоги.

Пані Тамара організовує роботу по догляду вдома, придбанню та доставленню товарів з магазину та ринку, допомогу у прибиранні, приготуванні їжі та догляді за домівками отримувачів соціальних послуг, оформленню документів на отримання субсидій, внесенню платежів, допомогу з відвідуванням лікарів, організацію консультацій; розв'язання питань в державних органах.

Ця сильна духом особистість завжди вправно виконує свої обов’язки, не зважаючи на умови сьогодення.

Пані Тамаро, як відобразилися на роботі перші тижні повномасштабного вторгнення?

- Повінь потреб нужденних охопили наше відділення - розповідає Тамара Миколаївна.

- На той час, ніхто і не мріяв про вихідні, ми працювали щодня, ночувати доводилося в терцентрі. Не звертали увагу чи стоїть людина на обліку саме у нашому територіальному центрі, не промайнула і думка залишити нужденних у біді. Людей не полишало відчуття паніки, а ми підтримували їх не дивлячись ні на що. Соціальні працівники були найліпшими друзями, психологами, лікарями, намагалися стати промінчиком надії у скрутну хвилину.

Терцентр забезпечував людей: гуманітарною допомогою, ліками, продуктами, а соцпрацівники волонтерили на постійній основі. У центр щодня привозилися молоко та хліб, працівники на велосипедах чи пішки приносили їх людям. Транспорт, на той час, не працював, тому неосяжні відстані змушені були долати самотужки.

Лячно пригадувати, як тяжко було обслуговувати, окрім міста ще села, які входять у територіальну громаду: Кунашівка, Наумівка, Паливода, Переяслівка.

Як вдалося допомогти соціальним працівникам відновити душевний комфорт?

- Після таких непередбачуваних змін, соціальні працівники пройшли тренінг щодо психологічного розвантаження.

Адже психологічне здоров’я запорука гарної роботи на благо людей. Я за них всією душею переймалася - турботливо розповідає Тамара Миколаївна.

Ви так багато вкладаєте душевних сил у допомогу людям, чим ви «лікуєте» свою душу?

- Відрадою у тяжкі часи є моє хобі – малювання, вдома ціла колекція, але більше ніж малювати я люблю дарувати картини. Мистецтво надає мені сил рухатися вперед - розповідає пані Тамара.

«Я дуже люблю людей. Намагаюся не відмовляти взагалі ніколи, а якщо допомога поза межами моїх сил, відчуваю провину», - слова, що передають суть відношення пані Тамари до людей та описують її безмежну милосердність.

Добро – це те, чим ми прагнемо наповнити своє життя. Добрі, щирі люди випромінюють світло та тепло, які відчувають навколишні. Поруч з ними приємно та спокійно. Саме до них хочеться йти за порадою та підтримкою.

Графік роботи територіального центру:

понеділок п'ятниця: з 8-00 до 17-00;

обідня перерва: з 13-00 до 14-00.

Адреса: Шевченка, буд. 99 є  

Мистецький фронт Ніжина в ім’я Перемоги: феєрична харизма Алли Хоменко

Сьогодні у рубриці #Обличчя_громади_Ніжина про яскраву особистість, талановиту вокалістку, успішного педагога Аллу Борисівну Хоменко.

Ніжинська вокальна школа, заснована заслуженою артисткою України Марією Бровченко, дала Батьківщині багато яскравих імен: її випускники – відомі педагоги й солісти-вокалісти, артисти філармонійних центрів, театрів та професійних хорових колективів – В. Коробка, Н. Даньшина, С. Козлова, В. Курсон, А. Кудлай, О. Нестеренко, Ю. Ільчук, П. Науменко, Л. Пархоменко, В. Малиневська, О. Білошапка, А. Музика та інші. Найбільш обдаровані успішно поєднують виконавську та педагогічну діяльність, прославились в Україні та за її межами.

Нині лідерські позиції в царині вокальної творчості Ніжина впевнено займає Алла Хоменко – заслужений працівник культури України, доцент кафедри вокально-хорової майстерності факультету педагогіки, психології, соціальної роботи та мистецтв Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя.

Алла Борисівна Хоменко – всебічно обдарована харизматична особистість, з блискучою вокальною базовою освітою в Академії музики та в асистентурі-стажуванні Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Наділена від природи красивим сопрано благородного тембру, Алла Хоменко багато років поспіль вела масштабну концертну діяльність: виступала в багатьох містах України, Австрії, Італії, Франції. Великий виконавський досвід став основою для створення її авторської вокальної школи.

Навіть під час воєнного стану вона не припинила мистецький поступ: її культурний фронт – це розвиток вокальних традицій Ніжинської вищої школи, залучення студентів до патріотично-просвітницьких заходів, виховання у юних талантів любові до української музики та поезії. Також Алла Хоменко яскраво проявляє себе і в інших сферах творчої реалізації: завідує секцією сольного співу кафедри вокально-хорової майстерності, керує мистецькими проєктами «Музична вітальня», «Експериментальний студентським музично-поетичний театр», «Вокальні традиції Ніжинської вищої школи», бере участь в роботі оргкомітету та журі Всеукраїнського юніорського конкурсу вокальної та диригентської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка.

Творчий сезон 2022-2023 року виявився для Алли Борисівни надзвичайно плідним: її вихованці стали лауреатами численних Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів і фестивалів, й у тандемі з провідним концертмейстером Галиною Брюзгіною здобули перемоги, підтверджені дипломами різного ступеня.

Вітаємо Аллу Хоменко та її клас сольного співу з феєричними успіхами, зичимо нових ідей, натхнення та енергії для їх втілення, подальшої творчої наснаги в ім’я прийдешньої Перемоги та процвітання Ніжинського університету!

Наводимо перелік мистецьких здобутків класу Алли Хоменко за 2022-2023 навчальний рік:

Д. Бутрей – диплом лауреата ІІ ступеня в номінації «академічний вокал» на VІІІ Міжнародному двотуровому академічному учнівському та студентському конкурсі музичного мистецтва «Дніпровські хвилі», 16-18 грудня 2022 р., м. Дніпро;

Лян Цзіньвей – диплом лауреата ІІ ступеня в номінації «академічний вокал» на VІІІ Міжнародному двотуровому академічному учнівському та студентському конкурсі музичного мистецтва «Дніпровські хвилі», 16-18 грудня 2022 р., м. Дніпро;

А. Люлько – диплом лауреата І ступеня в номінації «академічний вокал» на VІІ Всеукраїнському двотуровому професійному учнівському та студентському конкурсі музичного мистецтва «Чарівний камертон», 10-12 лютого 2023 р., м. Дніпро;

М. Денисенко – Золотий диплом в номінації «естрадний спів» на ХХ Всеукраїнському юніорському конкурсі музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка, травень 2023 р., м. Ніжин;

Вей Яохуа – Срібний диплом в номінації «академічний спів» на ХХ Всеукраїнському юніорському конкурсі музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка, травень 2023 р., м. Ніжин;

Я. Йотка – Золотий диплом в номінації «академічний спів» на ХХ Всеукраїнському юніорському конкурсі музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка, травень 2023 р., м. Ніжин;

А. Люлько – Золотий диплом в номінації «академічний спів» на ХХ Всеукраїнському юніорському конкурсі музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка, травень 2023 р., м. Ніжин;

М. Тисевич – Золотий диплом в номінації «академічний спів» на ХХ Всеукраїнському юніорському конкурсі музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка, травень 2023 р., м. Ніжин;

Б. Тонкошкурий – Золотий диплом в номінації «академічний спів» на ХХ Всеукраїнському юніорському конкурсі музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка, травень 2023 р., м. Ніжин;

С. Юскевич – Золотий диплом в номінації «академічний спів» на ХХ Всеукраїнському юніорському конкурсі музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка, травень 2023 р., м. Ніжин;

А. Люлько – диплом лауреата І ступеня в номінації «Вокальний жанр. Академічний спів» на ІІ Міжнародному двотуровому фестивалі – конкурсі музикантів-виконавців «Музичний дивоцвіт», 30-31 травня 2023 р., м. Кривий Ріг;

А. Люлько – диплом за професійну майстерність, артистизм та популяризацію української вокальної культури в номінації «Вокальний жанр. Академічний спів» на ІІ Міжнародному двотуровому фестивалі – конкурсі музикантів-виконавців «Музичний дивоцвіт», 30-31 травня 2023 р., м. Кривий Ріг;

Б. Тонкошкурий – диплом лауреата І ступеня в номінації «Вокальний жанр. Академічний спів» на ІІ Міжнародному двотуровому фестивалі – конкурсі музикантів-виконавців «Музичний дивоцвіт», 30-31 травня 2023 р., м. Кривий Ріг;

Б. Тонкошкурий – диплом за професійну майстерність, артистизм та популяризацію української вокальної культури в номінації «Вокальний жанр. Академічний спів» на ІІ Міжнародному двотуровому фестивалі – конкурсі музикантів-виконавців «Музичний дивоцвіт», 30-31 травня 2023 р., м. Кривий Ріг;

М. Денисенко – диплом лауреата ІІ ступеня в номінації «Естрадний спів» на Міжнародному конкурсі «Вокальні універсалії – 2023», травень 2023 р., м. Вінниця;

Я. Йотка – диплом лауреата І ступеня в номінації «Вокал. Академічний спів» на ІХ Міжнародному двотуровому багатожанровому учнівському та студентському конкурсі мистецтв «ЧОРНОМОРСЬКІ ВІТРИЛА», 24-27 червня 2023 року, Київ – Одеса.

професор Людмила Шумська,

пресцентр мистецької платформи НДУ

----------------------------------------------------------------------------------------------------------

"УСПІШНИЙ ВИСТУП НА ЧЕМПІОНАТІ СВІТУ В АМЕРИЦІ – ЦЕ РЕЗУЛЬТАТ КРОПІТКОЇ БАГАТОРІЧНОЇ ПРАЦІ ВСІЄЇ НАШОЇ КОМАНДИ", – зазначає тренер ніжинських ракетомоделістів Денис Приданніков

Увесь Ніжин вболівав за наших спортсменів, які виступали на Чемпіонаті світу з ракетомодельного спорту. Змагання відбувалися з 2 по 7 липня в американському м. Остін. У них брали участь понад 200 учасників з 17 країн, зокрема, й українська збірна. В її склад увійшли і ніжинські ракетомоделісти.

Спортсмени вже повернулися додому. Вони та тренери люб'язно погодилися поспілкуватися з журналістом Nizhyn Post.

ЮНІОРИ У ЗАХВАТІ ВІД ПОЇЗДКИ В АМЕРИКУ

Юніори ракетомодельного спорту з Ніжина Іван Кирієнко, Андрій Примушко та Михайло Дубровний від поїздки в Америку у захваті. Незважаючи на те, що туди довелося добиратися три доби та у зворотному напрямку - понад дві, бо прямої дороги немає - через війну небо над Україною закрито.

Змагання проводили у приватному аеропорту, розташованому у м. Остін штату Техас. Місце було вибрано ретельно, щоб дотриматись норм безпеки та забезпечити комфорт для учасників змагання. Під час змагань проживали в університетському містечку - кампусі - з усією необхідною інфраструктурою. Зазвичай тут перебувають до 30 тисяч людей.

До складу збірної України хлопці увійшли не випадково - цьому передувала багаторічна кропітка праця під керівництвом досвідчених тренерів. Так, Іван Кирієнко, який на Чемпіонаті світу в США здобув золоту медаль в класі моделей S5 B, моделей копій на висоту польоту, відвідує гурток ракетомоділістів Ніжинської Станції юних техників 7 років. Раніше пробував себе у баскетболі, але згодом зробив інший вибір. І ані трохи не шкодує.

Переможницею в цьому ж класі моделей на Чемпіонаті світу стала команда, в яку, крім Івана Кирієнка, увійшли Андрій Примушко та Михайло Дубровний. Андрій відвідує гурток ракетомоделістів Ніжинської СЮТ вже 9 років, Михайло - 8.

Зазвичай гуртківці займаються двічі на тиждень по три години, але перед Чемпіонатом світу працювали по вісім годин на день.

На зустрічі юніори розповіли журналісту про класи моделей.

Виявляється, тут не все так просто. Це - ціла наука!

Існує 9 класів моделей: вільно літаючі (більш легкі) - S1, S3, S4, S6, S9; класи копії (це моделі, які мають історичний прототип ракети; задача спортсменів - зробити якомога точнішу копію, яка б здіснювала політ за такою ж програмою, що й справжня ракета) - S5, S7; радіокеровані ракетоплани - S8 та останній - клас S2 - з вантажем на борті має злетіти та сісти за чітко визначений час.

Кожен з ніжинських юніорів брав "за океан" свої моделі: Іван Кирієнко - 5, Андрій Примушко - 4, Михайло Дубровний - 8. Чим менша кількість моделей, тим більше часу підготуватися до наступного етапу змагань.

На рідній Ніжинській землі юнаків зустріли радісними обіймами, тепло привітали рідні та друзі, представники місцевої влади, освіти.

"НЕ ЗАБАВКИ, А СПРАВЖНЄ ЗАХОПЛЕННЯ!"

Дорослу команду на Чемпіонаті світу в США представляли троє спортсменів з Ніжина: Антон Петрух, Сергій Труш, Олександр Радченко.

За результатами змагань Сергій Труш став срібним призером в класі моделей-копій S7 на реалізм польоту; українська команда, куди увійшли ракетомоделісти з Ніжина, посіла третє місце.

Олександр Радченко виборов золоту медаль в особистому заліку в "американському класі" S2|P- моделі ракет на висоту польоту зі стандартним вантажем FAI".

У відповідь на запитання журналіста, де займаються дорослі ракетомоделісти, Сергій Труш посміхнувся: "Тут, в СЮТі, разом з юніорами. Ракетомоделювання - це не просто хобі та забавки, а справжнє захоплення. Тому, якщо хтось думає, що це легкий спорт, дуже помиляється".

ДОСВІДЧЕНІ ТРЕНЕРИ – ПОЛОВИНА УСПІХУ

Нині на "кафедрі" ракетомоделістів у СЮТі працюють чотири тренери. Володимир Володимирович Панахно більше 40 років викладає трудове навчання в одній з Ніжинських шкіл.

Наприкінці 80-х років відкрив гурток ракетомоделістів у Ніжині. Володимир Панахно - майстер спорту України. Його школу пройшло не одне покоління спортсменів. Його називають "гуру" ракетомодельного спорту у Ніжині.

По стопах вельмишановного тренера пішов Денис Борисович Приданніков, який в 1997 році розпочинав діяльність у клубі "Планета" при заводі "Прогрес". Вже багато років Денис Борисович готує спортсменів у Ніжинській СЮТ. "Спокійний, вимогливий, мудрий", - так охарактеризували тренера юніори.

Інші два тренери - Степан Сергійович Івченко та Сергій Володимирович Шуляк - представники більш сучасного покоління.

Поєднання мудрості та молодості у тренерській команді дає чудові результати.

ВСІ РІШЕННЯ ПРИЙМАЮТЬ РАЗОМ

Успіх та невдачі ніжинські ракетомоделісти ділять на всіх. Рішення також приймають разом. У команді є студенти. Сучасне покоління має інші підходи до справи, інше мислення.

Приміром, 3D технології дозволяють полегшити ручну працю. Завдяки їм можна виготовляти більш дрібні деталі.

Сучасні моделі вимагають від вихованців не тільки звичайного спортивного азарту. Потрібні знання інженерів і програмістів.

Яскравий приклад творчого підходу до справи - студент Олександр Радченко. Він багато працює, креативно мислить. Сашко сам має особисті здобутки і чимало зробив для команди, кажуть тренери.

Виготовлення однієї моделі - дуже кропіткий процес. Він триває рік, а то і два.

"Успішний виступ на Чемпіонаті світу в Америці - це результат важкої роботи багаторічної роботи ВСІЄЇ нашої команди", - зазначає тренер Денис Приданніков.

ЯК ЗДІЙСНЮВАВСЯ ВІДБІР УЧАСНИКІВ ЗМАГАНЬ?

Збірна команда формується за результатами Чемпіонату України - по шість найкращих спортсменів у кожній категорії. Вони беруть участь у навчально-тренувальних зборах. Троє з шести спортсменів, які заявили себе найкращим чином, виступають на поточних Чемпіонатах Європи або світу.

Цьогоріч команда з Ніжина - через повномасштабну війну - формувалася за іншим принципом. На нараді тренерів під головуванням Володимира Володимировича Панахна було ухвалено список найкращих ракетомоделістів в різних категоріях. Саме тренери, як ніхто інший, добре знають здібності кожного учасника гуртка (нині його відвідують до 40 вихованців).

Корективи у список внесла поїздка до Польщі за візами. На жаль, їх отримали не всі українські спортсмени, в тому числі й ніжинські.

Тренера Дениса Приданнікова запросили бути суддею змагань в Америці, але, вибачте за каламбур, не судилося. Жодних пояснень у Посольстві не надали. Але Денис Борисович уважно стежив за підготовкою та виступами своїх вихованців і колег з Ніжина, перебував з ними на постійному зв'язку.

ЩИРА ПОДЯКА ТИМ, ХТО ПІДТРИМУЄ МОРАЛЬНО І ФІНАНСОВО

Вже 10 років спонсором української збірної виступає комерційна компанія "Ноосфера". Її власник Максим Поляков проживає в США та є затятим прихильником ракетомодельного спорту. Щира подяка йому за допомогу.

Крім того, з 2016 року, коли Федерація ракетомодельного спорту України набула статус Національної, Міністерство молоді та спорту почало частково фінансувати збірну на змагання. Приміром, два роки тому українській команді безкоштовно було надано автобус до Румунії, де відбувався Чемпіонат світу. Причому збір команди відбувався саме у Ніжині.

Окрема подяка - рідним та друзям ракетомоделістів, які з повагою та розумінням відносяться до їхнього захоплення, підтримують морально і матеріально. Така підтримка дорого вартує.

УСПІХИ НІЖИНСЬКИХ РАКЕТОМОДЕЛІСТІВ НА МІЖНАРОДНОМУ РІВНІ

Досвід міжнародних змагань ніжинських спортсменів розпочався з 2004 року, коли Сергій Труш, будучи юніором, вперше брав участь у складі української збірної на Чемпіонаті світу в Польщі.

Через два роки юнацька збірна посіла друге місце на Чемпіонаті світу в Казахстані. Змагання проходили на відомому космодромі Байконур. Були й інші змагання азіатського континенту.

Нині, через повномасштабне вторгення росіян в Україну, колишні братерські відносини зійшли нанівець. Ніжинські спортсмени, як і всі ми, з нетерпінням чекають нашої Перемоги.

Щоб перерахувати успіхи ніжинських ракетомоделістів, потрібно чимало часу. А його у спортсменів обмаль. Тільки-но повернулись з Америки, а вже будують нові плани - обговорюють підготовку до змагань у Чехії, Словенії та Хорватії.

"ВІДБУДУЄМО І НАШІ МОДЕЛІ, І НАШУ УКРАЇНУ!"

Під час розмови з журналістом тренер Денис Приданніков відкрив один з ящиків, де знаходилася модель, яка зазнала аварії в Америці. Загалом ящиків, в яких моделі курсували за спортсменами на інший континент, чотири.

Зі слів юніорів, на двох митницях - на шляху до Америки - було влаштовано жорстку перевірку. Хлопці дуже переживали, щоб митники не нашкодили моделям. Але, на щастя, все обійшлося.

"Чимало українських моделей на Чемпіонаті світу в США зазнали аварій, бо двигуни, які надали американські колеги, не пристосовані до таких польотів. На жаль, аналогічна участь спіткала й одну з наших моделей дорослої команди. Але ми не засмутилися. Помилки проаналізуємо. Висновки зробимо. І відбудуємо. І наші моделі, і всю Україну. Хай тільки найшвидше закінчиться війна!" - наголосив Денис Приданніков.

Автор: журналіст Nizhyn Post Вероніка Грицова

Фото автора

_____________________________________________________

"ДОЗВОЛИЛИ росіян, А ХУСТИНУ – НІ". НІЖИНСЬКА ДЗЮДОЇСТКА НАТАЛІЯ ЧИСТЯКОВА ПРО ХІДЖАБ І ЗАВЕРШЕННЯ КАРʼЄРИ В ДЗЮДО

Чому правила дзюдо обмежують права мусульманок та як віра змінила спортивне життя Наталії Чистякової у рубриці #Обличчя_громади_Ніжина

"Спорт поза релігією" – з такою позицією світового дзюдо віч-на-віч стикнулася українка Наталія Чистякова у 2022 році. Саме тоді спортсменка почала носити хіджаб – те, що є несумісним із дзюдо в очах його керівництва.

Згідно з правилами Міжнародної федерації дзюдо (IJF), спортсменам заборонено виступати на змаганнях із будь-яким покриттям голови, окрім медичних пов'язок. Ця вимога перетворила найуспішніший рік у кар'єрі Чистякової – що разом з тим припав на повномасштабну війну й тимчасову окупацію її рідної Чернігівщини – на один із найважчих.

У 2022-му Наталія, яка раніше вже ставала чемпіонкою Європи серед юніорок, додала до цього досягнення "бронзу" молодіжного Євро та дебютну медаль на рівні ґрендслемів у ваговій категорії до 70 кг. Останню нагороду Чистякова здобула на European Open у Софії в лютому 2023 року, посівши там третє місце. Українка не виходила на татамі з березневого ґрендслему в Ташкенті, де стала п'ятою.

Про суперечливі почуття, які викликали ці змагання, непоступливість федерації у ставленні до мусульманок і співіснування релігії та спорту 22-річна дзюдоїстка розповіла Суспільне Спорт.

"Розповім – тоді й покриюся повністю": шлях до хіджабу

"Я завжди шукала істину, – розповідає Наталія про те, як прийшла до ісламу. – Було цікаво, як світ створювався". Сама спортсменка ніколи не сповідувала християнство: каже, що просто слідувала "сімейним традиціям". Про іслам почала дізнаватися від знайомих: "Запитувала, що і як вивчити. Спочатку в інтернеті читала, але мені сказали, що там багато омани".

Хіджаб Наталія вдягнула не одразу.

"Спочатку я не хотіла, щоб багато хто знав, – пояснює дзюдоїстка. – Я собі сказала: "Коли розповім, тоді й покриюся повністю". Дуже хотілося відразу, але суспільство трішки впливає".

"По-іншому" Чистякова почала вбиратися поступово й наважилася вдягнути хустину, коли приїхала зі збірною до Туреччини наприкінці березня 2022-го. Побоювання, за її словами, викликала не сама реакція оточення. Наталія радше переживала, що створить хибне уявлення про її віру та "заплутає" людей, адже за шаріатом публічно люди мають закривати "аврат": для жінки це все тіло, крім обличчя, кистей та, за деякими тлумаченнями, стоп, а для чоловіків – зона від пупка до колін. Не всі мусульманки покривають голову, проте, якщо вони вже починають це робити, то намагаються бути послідовними в тому, як представляють себе на публіці.

"Я більше боялася, як сприймуть, що я вдягаю й знімаю [хіджаб], що почнуться запитання: "А як це?" Не хотіла, щоб хтось думав, що так можна. Кожен крок [без хіджабу] – гріх. Вирішила, що розповідатиму про те, що в кожної людини є свої слабкості, і ми намагаємося ставати кращими".

"Люди насправді не дуже добре сприйняли, навіть близькі, – згадує Чистякова. – На вулиці так дивляться... Але мені все одно: чому я маю думати про те, що про мене подумають".

Нерідко Наталія стикається зі стереотипними реакціями, як-от запитаннями про те, чи не вийшла вона заміж за мусульманина.

"Таке буває, але дівчина це робить не для хлопця, а для себе, – вважає спортсменка. – У мене такого не було".

Утім, Чистякова стверджує, що їй не було важко й навіть подобалося розповідати людям про свій досвід.

"Просто не завжди було розуміння, – додає дзюдоїстка. – Багато хто казав: "Ти ж раніше так не вдягалася". Але люди змінюються, пізнають нове".

Водночас разом із новою релігією Наталія віднайшла й нову спільноту, що полегшила її перехід.

"Усі віряни – як брати й сестри. Це велика підтримка, коли з людиною вперше бачишся, а вона тобі може багато чим допомогти, тому що розуміє: це – сестра. Навіть якщо не знаємо ім'я одна одної".

"Мрія – придумати хіджаб, який би не спадав": нові звички у спорті

Команда рішення Чистякової прийняла "спокійно", а тренери не забороняли їй займатися спортом у хіджабі. Щоправда, з останнім спершу виникли труднощі: хоч нині вже існують різні версії спортивних хіджабів, жодна з них не підходить саме для дзюдо. Через специфіку цього виду спорту, що передбачає контактну боротьбу, покриття часто сповзає з голови. Тож Наталії довелося вигадувати власний лайфгак: клеїти пластир.

"Була мрія придумати хіджаб, який би не спадав. У дзюдо багато в партері торкаються руками голови. У нас і волосся спадає іноді, а як тканина має триматися? Я просто на хіджаб намотувала пластир, і не потрібно було його постійно поправляти. Це не дуже зручно, але звикаєш до всього".

Наталія каже, що не бачила, аби хтось робив так само. Єдиний спосіб носити хіджаб у дзюдо поки що не утвердився, тож кожна спортсменка обирає свій підхід.

"Узбекистанки вдягали хустину – я так намагалася, але вона також спадає”, – каже Чистякова.

Та загалом до нового одягу Наталія звикла швидко.

"Мені завжди було жарко тренуватися. Те, що стало спекотніше, це нічого", – усміхається дзюдоїстка. "Навпаки, коли вже потрібно було його на змаганнях знімати, було дуже дивно: як морально, так і фізично. "У мене ж нічого немає на голові! Як це взагалі?!" Ось це було важко. А до хіджабу [звикати] – ні. Я цього дуже хотіла, я знаю, навіщо це роблю".

А от із тим, щоб підібрати халяльну їжу під час поїздок на збори й змагання, інколи виникали проблеми.

"Це вже важче, – визнає Наталія. – Коли їздили до європейських країн, то м'яса я не їла. Якось намагалася замінювати іншим білком. І під час Рамадану важко було тренуватися, але ми знаємо, що нам це потрібно, й терпимо".

Легше було з тим, щоб знайти час для молитви. "У нас один із головних тренерів [Кеджау Ньябалі] – мусульманин. Тому всі завжди розуміли, що потрібно помолитися, навіть на змаганнях, – розповідає Чистякова. – Могла вийти після сутички й сказати: "Я побігла. У мене час спливає". І всі нормально сприймали".

"Яка різниця: на татамі бачити мусульманку чи поза ним?": що кажуть правила

У деяких видах єдиноборств для людей, які покривають голову через релігійні переконання, виступи на міжнародному рівні стали доступними лише впродовж останніх 15 років.

У тхеквондо подібний одяг дозволили на Олімпійських іграх-2008 (а повноцінно – з 2009 року), у карате – з 2013-го, а в боксі – з 2019-го. Заборона на хіджаб та інше покриття досі існує в боротьбі та якраз-таки в дзюдо.

У правилах IJF про це йдеться в розділі "Гігієна". Згідно з політикою міжнародної федерації, з'являтися в хіджабі заборонено не лише на татамі й у змагальній зоні, а навіть під час церемоній нагородження. Це стосується що спортсменів, що офіційних осіб і тренерів.

На Олімпійських іграх-2012 виключення зробили для Водждан Шахерхані – однієї з перших жінок, яка отримала право представляти Саудівську Аравію на такому рівні. Утім, спортсменці все одно не дозволили вдягнути повноцінний хіджаб – лишень коротку шапочку.

Наталія Чистякова розповідає, що виступи без хіджабу давалися їй "дуже важко", і це "відволікало від змагань".

"Я знала, що обираю це, але в мене була надія, що дозволять, намагалася розмовляти [з керівництвом], – ділиться дзюдоїстка. – З кожним змаганням ставало дедалі гірше. Я переймалася через це, звичайно, тому що мені важливі що хіджаб, що дзюдо. Тож психологічно це дуже впливало. Думала, що сама себе обманюю. Але знала, що це краще, ніж узагалі не вдягати".

Українка мала намір написати листа до IJF, але щоразу, коли порушувала це питання серед тренерів різних збірних, їй казали, що багато людей зверталися з цього приводу й раніше, зокрема серед туркень і арабок. Безрезультатно.

"Збиралися, страйкували, казали, що не вийдуть [на татамі], поки їм не дозволять, але це "зупинили", – розповідали Наталії. – Не знала, що ще їм написати. Я була б одна, і ніхто б мені не відповів. То я вже не бачила сенсу в цьому".

Міжнародна федерація дзюдо має два головні аргументи для хіджаб-бану.

Перший – заборона релігійних символів. Це стосується не лише ісламу. Приміром, під час змагань дзюдоїсти мають заклеювати татуювання із зображенням хрестів. Проте для сповідування християнства подібні прояви не є обов'язковими, тоді як в ісламі хустина є сакральним елементом поклоніння.

Друга причина – питання безпеки. В IJF вважають, що покрита шия під час сутички – це ризик удушення.

"Я так тренувалася пів року, і нічого, все нормально, – описує свій досвід занять у хіджабі Чистякова. – Навіть улітку свідомість не втрачала. Не знаю, що вони видумали".

Попри таку позицію міжнародної федерації, її дотримуються не в усіх країнах, тож на деяких внутрішніх турнірах дзюдоїстки можуть безперешкодно виступати в хіджабі. Зокрема, це дозволено в Індонезії, яка у 2018-му приймала Азійські ігри, Туреччині, де проходили Ісламські ігри солідарності-2021, а також і в таких країнах як Велика Британія та Канада. Тим часом Федерація дзюдо України на національних змаганнях послуговується нормами IJF.

"Справді дивно, – реагує на правила Наталія. – Це була б велика можливість для мусульманок спокійно займатися спортом і дотримуватися законів своєї віри. Немає логічної відповіді, чому не можна. Це ж просто хустка на голові, як і кімоно на тілі".

"Вони кажуть, що спорт поза політикою, поза релігією. Якщо так, дозвольте свободу спортсменам, щоб вони могли робити те, що їм важливо. Людина поза татамі виходить, і всі бачать, що вона мусульманка. То яка різниця: на татамі це бачити чи поза ним? Вони дозволили росіянам змагатися. А тут не дозволяють дівчатам просто хустину вдягати. Роблять те, що в їхніх інтересах".

Як наслідок, мусульманки, які носять хіджаб, вимушені або поступатися своїми цінностями заради спорту, або взагалі відмовлятися від потенційної кар'єри в дзюдо.

"І так, і так погано, – підсумовує Наталія. – Їм просто не дають займатися тим, що вони люблять. Це велика проблема, бо мусульманок багато. У мене є подруги, які колись займалися, але не продовжили, бо знають правила".

Сама Чистякова свою кар'єру в дзюдо також завершила. За її словами – через травми.

"Після 16 років у дзюдо тілу хочеться вже відпочити фізично й морально, – каже Наталія. – Зараз пробую себе в чомусь новому". Нині спортсменка працює фітнестренеркою та міркує над тим, аби пов'язати свою діяльність з англійською мовою.

_________________________________________________________________________________

Найзавзятіші просять: «Давайте ще!» І це найголовніший результат моєї роботи, – інтерв'ю з вчителькою початкових класів про мотивацію учнів і про те, як навчити дитину гідно переживати невдачі.

Педагогам дуже важливо бути з дітьми на одній хвилі. Про те, що вчителю не варто увірувати в те, що він неперевершений, потрібно вміти вибачитися перед учнем і змінювати свої закостенілі погляди, для рубрики #Обличчя_громади_Ніжина розповіла заслужений вчитель України, вчитель початкових класів Ніжинської ЗОШ № 15 Лариса Петренко.

Про роботу вчителя
ЧОМУ ВИ ВИРІШИЛИ СТАТИ ВИКЛАДАЧЕМ?
Скільки себе пам'ятаю, завжди мріяла працювати з дітьми. Мешкала в приватному секторі: там збирала навколо себе однолітків (а пізніше й малечу) з сусідніх будинків, проводила з ними якісь ігри, квести, вистави. Сама писала сценарії, вигадувала умови для ігор.
Згодом почала допомагати своїй першій вчительці, створила там дитячий ляльковий театр. І кожного дня набиралася від цієї неперевершеної наставниці зернин людяності, мудрості, тактовності, креативності, нових знань і психолого-педагогічних прийомів, які ще й нині інколи стають у нагоді.
Закінчивши школу з золотою медаллю, я отримала можливість вступити в будь-який вищий навчальний заклад. Але вибрала факультет початкових класів Чернігівського педінституту. І досі жодного разу про це не пошкодувала.
ЩО НАЙБІЛЬШ ЗАПАМ’ЯТАЛИ ІЗ ШКІЛЬНИХ РОКІВ?
Назавжди запам'яталося, як ми, вивчаючи історію, зачаровано споглядали за фігурками козацьких чайок, котрі "самі" пливли по площині "моря" (дошки), вражаючи ворогів української землі... Як пливли? Вчителька здогадалася прикріпити до фігурок шматочки магнітиків, а "морем" слугував пофарбований шматок металевої покрівлі. І це в середині 1960-их років! Ну, як можна було залишитися байдужим до такого навчання? Тому моє захоплення вчительською професією лише підсилювалося.
РОЗКАЖІТЬ ПРО СВОЇХ БАТЬКІВ ТА ВАШЕ ДИТИНСТВО?
Дуже вдячна своїм батькам за те, що виховали в мені любов до України. Тато - Петренко Борис Лаврентійович - обіймав керівну посаду в районній будівельній установі. Мама - Петренко Софія Григорівна - працювала завідувачкою бібліотеки. Саме вони (діти репресованих "куркулів") зародили в мені шанобливе ставлення до свого родоводу й до всього українського, непримиримість до ворогів рідної землі.
Змалечку пам'ятаю всі колядки, гаївки, щедрівки, Великодні, Різдвяні й народні свята, які тихцем святкувалися в нашому домі з перевіреними родичами та друзями. Чарівні звуки фортепіано, голосистий переспів народних пісень... Мама взялася впроваджувати подібні вечірки серед студентів технікуму, започаткувавши "Українські вечорниці". Була й організатором, і дизайнером, і ведучою, і кулінаром... Звісно ж, я не пропустила жодного з тих дійств (від репетицій до виступів).
Дуже радію, що їх встигла побачити ще й моя донька Юлія і її також зачепило таке наше сімейне народне виховання. Сподіваюся, що воно торкнеться й моїх онучок.
ЧИ БУВ У ВАС МОМЕНТ, КОЛИ ХОТІЛИ КИНУТИ РОБОТУ?
Дитячі сяючі очі не дозволяють навіть подумати про те, аби полишити роботу. Вчитель – дуже відповідальна професія. Були певні сумніви, чи дійсно я хороша вчителька. Адже всі діти різні. Й до кожного з них має бути свій індивідуальний підхід. Тому питання, на кшталт "Які правильні підібрати слова, як діяти в конкретній ситуації з конкретним учнем?..." присутні завжди.
Вважаю, що вчитель, який увірував у те, що він неперевершений, який не здатен вибачитися перед малям і змінити якісь свої закостенілі погляди, автоматично перестає бути вчителем.
Про мотивацію та самоосвіту
ЯК ВИ МОТИВУЄТЕ СВОЇХ УЧНІВ?
Прийомів чимало. Інколи вистачає якоїсь цікавинки на уроці, усмішки, похвали, дискусії, інтерактивного дійства. Не забуваю й про лайфхаки своєї першої вчительки Тетяни Петрівни: у нас частенько "мандрують" по магнітній дошці рухомі фігурки, які, викликаючи в дітей захоплення, навчають тоді, коли правило з підручника безсиле. Пишу для учнів дидактичні казки й вірші, які допомагають малечі легше запам'ятати складний матеріал. Переносимо деякі правила в театральні репризи, а то й вистави.
Однак найголовнішим мотиваційним моментом вважаю участь учнів у різнорівневих конкурсах. Саме такий підхід до навчання, на мою думку, є найдієвішим, бо вчить дітей самовдосконалюватися, аналізувати й виправляти власні помилки, адекватно реагувати на невдачі, боротися й перемагати, бути конкурентноспроможними.
Підтвердженням моїх слів є нинішня серія перемог учнів 4-Б класу Ніжинської ЗОШ І-ІІІ ст. √15 у різнорівневих конкурсах (включаючи й міжнародні та всеукраїнські), де діти здобули відзнаки в мовних, літературних, природничих, математичних, мистецьких номінаціях, конкуруючи з десятками, сотнями, а то й тисячами учасників, отримуючи нагороди від професійних журі.
Впродовж останніх чотирьох років навчання, незважаючи на всі складнощі очно-дистанційної форми, в класі немає жодного учня, який би не здобув перемогу, хоча б у одному конкурсі.
Найзавзятіші просять: "Давайте ще!" І це найголовніший результат моєї роботи.
ЧИ НАВЧАЄТЬСЯ ВЧИТЕЛЬ ЧОМУСЬ ВІД СВОЇХ УЧНІВ?
Учитель має вчитися впродовж усього життя. І я не виключення. Буває, що чогось не розумію в сучасних ІТ-платформах. Тоді звертаюся до своїх старшокласників. Вони радо допомагають.
Комічними бувають ситуації, коли малий першокласник, який ще не осилив усіх букв, з легкістю підказує лайфхак для кращого використання гаджета. Щиро дякую й пропоную, навзаєм, пояснити те правило, яке для нього ще незрозуміле. Буває, що навмисно створюю такі ситуації на уроці: "Не розумію, допоможіть, будь ласка". Учням подібні прохання дуже подобаються: намагаються пояснити якомога докладніше, підбирають найзрозуміліші слова. А я радію, бо досягла своєї мети. Так виникає довіра дитини до вчителя, бажання допомогти, і, як результат, впевненість у своїх силах.
ЯК НАВЧИТИ ДИТИНУ ГІДНО ПЕРЕЖИТИ НЕВДАЧУ?
Ми разом вчимося перемагати. Інколи участь у конкурсі не приносить бажаної нагороди. Тоді разом радимося: аналізуємо, чому так трапилося, виконуємо роботу над помилками, підбираємо інші шляхи вирішення завдання... І досягаємо бажаного успіху.
ЧИ ВАЖЛИВО БУТИ З ДІТЬМИ НА ОДНІЙ ХВИЛІ?
Важливо. Такий підхід до освітнього процесу забезпечується інтегрованим навчанням, проєктною діяльністю, роботою в команді. Тоді діти розуміють учителя навіть без слів, з одного погляду.
ЧИМ НАСПРАВДІ ВЧИТЕЛІ ЗАЙМАЮТЬСЯ В УЧИТЕЛЬСЬКІЙ?
Вчителі в учительській не відпочивають. Аби не допустити професійного вигорання й перетворення в бездушного робота, вчитель повинен відпочивати. Це необхідність. Однак, перебування в учительській складно назвати відпочинком. Зазвичай там педагоги готуються до наступного уроку.
КОЛИ "ВІКОНЕЧКО", ЩО РОБИТЕ?
У вчителя НУШ "віконечок" не буває. Іде цілісний освітній процес. Змінюються лише завдання й форми діяльності: підготовка до наступного виду роботи, індивідуальні бесіди з дітьми, котрі цього потребують тощо.
ЧИ ПРАВДА, ЩО ВЧИТЕЛІ ЧЕКАЮТЬ НА КАНІКУЛИ БІЛЬШЕ, НІЖ УЧНІ?
На канікулах ми не відпочиваємо, а працюємо, але в тиші. Канікули - для учнів. Для вчителів - це зміна форми педагогічної діяльності, націлена на методичну інноваційну підготовку.
ЧОМУ ДЗВОНИК - ЛИШЕ ДЛЯ ВЧИТЕЛЯ?
Дзвоник - для всіх. А цей "крилатий вислів" з'явився ще за часів мого навчання в школі й звучав дещо інакше: "На урок - дзвоник для учнів, на перерву - для вчителя". Однак у НУШ ми проводимо цілісний освітній процес протягом усього навчального дня, тому для нас ця фраза не є актуальною.
ЧИ ДОВОДИЛОСЯ ВАМ СПИСУВАТИ В ШКОЛІ? ЧИ КОРИСТУВАЛИСЯ ШПАРГАЛКАМИ?
Шпаргалками не користувалася. Проте, під час підготовки до екзаменів (а в ті часи іспити проводилися після кожного року навчання по "білетах") занотовувала до зошита короткі відповіді на кожне питання "білета". Спрацьовувала зорова пам'ять, і на самому екзамені шпаргалки вже були зайвими.
Нині з учнями практикую "пам'ятки"-записнички, до яких занотовуємо короткі витяги з правил.
ПРО ЩО ВАМ НЕ РОЗКАЗАЛИ У ШКОЛІ, ЩО ЗАРАЗ ЗНАДОБИЛОСЯ В ЖИТТІ?
Про те, що завжди слід залишатися собою, особистістю, а не "гвинтиком" системи.
Про учнів
ЧИ Є У ВАС УЛЮБЛЕНЦІ В ШКОЛІ?
Кожен учень має свою "родзиночку", якою зачаровує. Для мене немає "гарних" чи "поганих". У будь-якій дитині бачу Особистість.
ЧИ МОЖЕ ВАМ ЦІКАВІШЕ З РОЗБИШАКАМИ, АДЖЕ ТАКІ ДІТИ АКТИВНІ?
Можливо, це для когось прозвучить непереконливо, але в нас немає "розбишак". Дітки нині, здебільшого, гіперактивні, а отже потребують окремого підходу, індивідуальних завдань, бесід, конкретних доручень тощо. У першому класі буває по-різному. Але за чотири роки учні так здружуються в процесі конкурсно-виставкової пізнавально-ігрової діяльності, що якихось великих непорозумінь не виникає. Скоріше - боротьба за лідерство. І тут для вчителя є певні виклики, тому що треба виділити й показати особистісні переваги кожного, підказати, націлити. Тоді діти дуже стараються, намагаються не підвести, довести свою спроможність, потрібність. Їхня активність із безцільної переходить в корисну. Радію, коли таке відбувається!
ЯКУ НАЙВАЖЛИВІШУ ПОРАДУ ВИ МОГЛИ Б ДАТИ БАТЬКАМ ПЕРШОКЛАСНИКІВ?
Навчити дитину слухати/чути й поважати інших. Адже, якщо маля з першого разу чутиме рідну людину, то буде уважним і на уроці. А отже, стане успішним у навчанні.

____________________________________________________________________________

Ціль в житті – допомагати людям. Про роботу фізичного терапевта в нашій традиційній рубриці #Обличчя_громади_Ніжина.

Професія фізичного терапевта сьогодні дуже актуальна. Військове сьогодення цю професію зробило досить затребуваною на ринку праці. Послуг фізичного терапевта потребують пацієнти які мають ускладнення після перенесеного інфаркту, інсульту з патологіями опорно-рухового апарату тощо. Після того як лікарі-неврологи виведуть пацієнта із гострого стану, наприклад, після порушення мозкового кровообігу та стабілізують його, до них приєднуються фахівці з реабілітації.