_________________________________________________________________

Запрошуємо до розмови з юною талановитою ніжинкою, співачкою, піаністкою і танцівницею, лауреаткою всеукраїнських і міжнародних фестивалів та конкурсів. Гостя рубрики #Обличчя_громади_Ніжина – Валерія Ухо.

Сцена – це місце обміну енергією між артистами і глядачами. Які емоції вона викликає у Вас?

Хочу донести глядачам своє відчуття творів, прагну, щоб вони отримали насолоду від виступу і дізналися більше про мене через мою творчість.
Коли танцюю – це неймовірне задоволення від гармонійного руху. Гра на фортепіано, спів – теж сильні позитивні емоції. А коли я бачу, що глядачам подобається виступ, чую бурхливі оплески, то це дуже мотивує і додає сил для подальшого навчання.

Детальніше за посиланням:

https://www.nizhynrada.gov.ua/news/novini/zaproshuyemo-do-rozmovi-z-yunoyu-talanovitoyu-nizhinkoyu-spivachkoyu-pianistkoyu-i-tancivniceyu-laureatkoyu-vseukrajinskih-i-mizhnarodnih-festivaliv-ta-konkursiv-gostya-rubriki-oblichchya-gromadi-nizhina-valeriya-uho  

_________________________________________________________________

«Поліській веселці» – 70 років!
У далекому 1954 році у Ніжині з’явилася «Поліська веселка» – народний аматорський ансамбль танцю, який заснувала талановита заповзята хореографка Ольга Олександрівна Ревун. Змінювалися керівники колективу, безліч вихованців заповзято вивчали вірьовочки та вихилясники, здобуто багато творчих перемог. Але увесь цей час незмінними ознаками «Поліської веселки» були відданість українському народному танцю і високі стандарти хореографії.

Наша сьогоднішня гостя рубрики #Обличчя_громади_Ніжина Леся Фінь є керівницею «Поліської веселки» вже 14 років. Вона поділилася з нами досвідом роботи та розповіла, чому складно навчати танців власну доньку і чи має плани святкування 70-ліття ансамблю.

Детальніше за посиланням:
https://www.nizhynrada.gov.ua/news/novini/poliskiy-veselci-70-rokiv  

_________________________________________________________________

Про складний шлях до перемог - розмова з Мірошник Іриною, керівницею зразкового аматорського ансамблю бального танцю «Шанс» Ніжинської хореографічної школи
Справжня перлина Ніжина – юні танцівники і танцівниці. У нашому місті представлена яскрава й багатогранна палітра хореографічного мистецтва, танцювальні колективи своїми перемогами прославляють Ніжин в Україні та за її межами. Але кожен тріумф на сцені має зворотний бік, про який знають лише залучені до цієї сфери.

Про складний шлях до перемог очима керівниці успішного танцювального колективу поговоримо із сьогоднішньою гостею рубрики #Обличчя_громади_Ніжина. Знайомтеся, до нас завітала Мірошник Ірина, завідувачка хореографічного відділу, викладачка хореографічних дисциплін КЗ ПМО «Ніжинська хореографічна школа», фахівчиня вищої категорії, керівниця і балетмейстерка зразкового аматорського ансамблю бального танцю «Шанс».

Детальніше за посиланням:
https://www.nizhynrada.gov.ua/news/novini/pro-skladniy-shlyah-do-peremog-rozmova-z-miroshnik-irinoyu-kerivniceyu-zrazkovogo-amatorskogo-ansamblyu-balnogo-tancyu-shans-nizhinskoji-horeografichnoji-shkoli  

_________________________________________________________________

Наш сьогоднішній гість рубрики #Обличчя_громади_Ніжина – відомий ніжинець, настоятель Кафедрального Собору Всіх Святих, капелан, волонтер, почесний громадянин міста Ніжина, народний герой України Сергій Чечин.

Його серце відкрите для кожного, хто звернеться за порадою, а незмінна життєва позиція – допомагати усім, кому можеш, – багатьох підтримала у складних ситуаціях і врятувала не одне життя.

Детальніше за посиланням:

https://www.nizhynrada.gov.ua/news/novini/nash-sogodnishniy-gist-rubriki-oblichchya-gromadi-nizhina-vidomiy-nizhinec-nastoyatel-kafedralnogo-soboru-vsih-svyatih-kapelan-volonter-pochesniy-gromadyanin-mista-nizhina-narodniy-geroy-ukrajini-sergiy-chechin  

_________________________________________________________________

Сьогодні ми поговоримо з чарівною жінкою, яка усвідомлено обрала вчительську стежину й упевнено нею крокує. З педагогинею, котра сама постійно навчається й розвивається і формує це вміння у своїх учнів. Гостя рубрики #Обличчя_громади_Ніжина – заступниця директорки з виховної роботи Ніжинської гімназії №3, учителька зарубіжної літератури Барбашина Олена Володимирівна. Долучайтеся до розмови!

Детальніше за посиланням:
https://www.nizhynrada.gov.ua/news/novini/nasha-gostya-zastupnicya-direktorki-z-vihovnoji-roboti-nizhinskoji-gimnaziji-3-uchitelka-zarubizhnoji-literaturi-barbashina-olena-volodimirivna  

  _________________________________________________________________  

Сьогоднішня гостя рубрики Обличчя_громади_ Ніжина - Світлана Старостенко, народна майстриня образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва міста Ніжина Чернігівської області, керівниця гуртка «Народні ремесла» Ніжинської станції юних техніків.

Детальніше за посиланням:
https://www.nizhynrada.gov.ua/news/novini/sogodnishnya-gostya-rubriki-oblichchya-gromadi-nizhina-svitlana-starostenko-narodna-maystrinya-obrazotvorchogo-ta-dekorativno-prikladnogo-mistectva-mista-nizhina-chernigivskoji-oblasti-kerivnicya-gurtka-narodni-remesla-nizhinskoji-stanciji-yunih-tehnikiv  

_________________________________________________________________

Гостя рубрики #Обличчя_громади_Ніжина Демченко Марина – провідний бухгалтер матеріального відділу бухгалтерії КНП «Ніжинська центральна міська лікарня ім. М. Галицького»
Наша сьогоднішня героїня #Обличчя_громади_Ніжина із таким ентузіазмом і запалом розповідає про свою діяльність у сфері фінансів та обліку, що починаєш розуміти: називати роботу бухгалтера нудною і одноманітною – це помилкове твердження
Знайомтесь, Демченко Марина – провідний бухгалтер матеріального відділу бухгалтерії КНП «Ніжинська центральна міська лікарня ім. М. Галицького».

Детальніше за посиланням:

https://www.nizhynrada.gov.ua/news/novini/gostya-rubriki-oblichchya-gromadi-nizhina-demchenko-marina-providniy-buhgalter-materialnogo-viddilu-buhgalteriji-knp-nizhinska-centralna-miska-likarnya-im-m-galickogo  

_________________________________________________________________

Голуб Алла Володимирівна – фахівчиня, яка працює з усіма видами порушень мовленнєвої діяльності, терапевт мови та мовлення реабілітаційного відділення КНП «Ніжинська центральна міська лікарня ім. М. Галицького»
Сьогоднішня наша гостя – фахівчиня, яка працює з усіма видами порушень мовленнєвої діяльності. Її професія – допомогти іншим заговорити правильно, часто – просто заговорити, а іноді – навчити наново їсти, пити, жувати і ковтати.

Знайомтесь, #Обличчя_громади_Ніжина – терапевт мови та мовлення реабілітаційного відділення КНП «Ніжинська центральна міська лікарня ім. М. Галицького» Голуб Алла Володимирівна

Детальніше за посиланням:

https://www.nizhynrada.gov.ua/news/novini/golub-alla-volodimirivna-fahivchinya-yaka-pracyuye-z-usima-vidami-porushen-movlennyevoji-diyalnosti-terapevt-movi-ta-movlennya-reabilitaciynogo-viddilennya-knp-nizhinska-centralna-miska-likarnya-im-m-galickogo  

  _________________________________________________________________  

Заслужений працівник сільського господарства України Гой Володимир Ілліч розповість нам багато цікавого про частинку історії сучасного Ніжина, адже саме він керував тривалим процесом облаштування бульвару і не тільки.

Бульвар на вулиці Шевченка – популярна пішохідна зона завдовжки майже 2 км, острівець зелені і прохолоди у спекотний період, місце неквапливих прогулянок і відпочинку. Неймовірно красивим він стає у вечірній час, коли вогні ліхтарів надають йому особливої чарівності.
Але ще кілька десятків років тому це була необлаштована довга смуга землі, на якій росли старі величезні осокори. Багато ніжинців доклали зусиль до того, щоб зробити з неї окрасу міста.
Сьогоднішній гість розповість нам багато цікавого про цю частинку історії сучасного Ніжина, адже саме він керував тривалим процесом облаштування бульвару і не тільки.
Знайомтесь, #Обличчя_громади_Ніжина – заслужений працівник сільського господарства України Гой Володимир Ілліч.

Детальніше за посиланням:
https://www.nizhynrada.gov.ua/news/novini/zasluzheniy-pracivnik-silskogo-gospodarstva-ukrajini-goy-volodimir-illich-rozpovist-nam-bagato-cikavogo-pro-chastinku-istoriji-suchasnogo-nizhina-adzhe-same-vin-keruvav-trivalim-procesom-oblashtuvannya-bulvaru-i-ne-tilki  

_________________________________________________________________

Для усіх нас ознайомлення із прогнозом погоди️ на завтра стало звичним щоденним процесом. Хто ж ці люди, які працюють 24/7 для того, щоб ми розуміли, до яких погодних явищ бути готовими? Як функціонує ця спеціальна служба, результат роботи якої допомагає не лише вибрати одяг на найближчі дні, але й підготуватися до стихійних лих і запобігти матеріальним збиткам?
Знайомтесь, #Обличчя_громади_Ніжина – начальник Ніжинської метеорологічної станції Глушко Ніна Олексіївна.

Детальніше за посиланням:
https://www.nizhynrada.gov.ua/news/novini/hto-i-yak-robit-pogodu-v-nizhini  

 

  _________________________________________________________________  

Наша сьогоднішня гостя – переможниця ХХІІ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика (2022, 2023 рік), вона виборола диплом І ступеня на ІV (заключному) етапі Всеукраїнської олімпіади з української мови та літератури серед учнів 8–11 класів (2024 рік), крім того, є багаторазовою переможницею обласних та фінальних етапів Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка.

Пропонуємо вам розмову з дівчиною, яка гідно представляє молодь Ніжина на різноманітних конкурсах і олімпіадах, любить навчатися і цікавиться психологією. Гостя рубрики #Обличчя_громади_Ніжина – ГАВРИШ Володимира, учениця 10 класу Ніжинського ліцею при НДУ ім. М. Гоголя.

Детальніше за посиланням:
https://www.nizhynrada.gov.ua/news/novini/gavrish-volodimira-uchenicya-10-klasu-nizhinskogo-liceyu-pri-ndu-im-m-gogolya-divchina-yaka-gidno-predstavlyaye-molod-nizhina-na-riznomanitnih-konkursah-i-olimpiadah  

_________________________________________________________________

Ми живемо у світі доріг і транспорту. Вантажні перевезення, громадський транспорт, приватні автівки – усе це забезпечує і підтримує наш комфорт, безпеку й економічну стабільність. Недарма професія водія у сучасному світі дуже затребувана. Однак навчитися керувати автомобілем може практично кожен, а от стати майстром цієї справи – це вже мистецтво, яке базується на досвіді і професіоналізмі. Сьогоднішній наш співрозмовник – фахівець саме такого високого рівня.
Ми продовжуємо рубрику #Обличчя_громади_Ніжина. Наш гість – водій І класу Білоус Сергій Володимирович.

Детальніше за посиланням:
https://www.nizhynrada.gov.ua/news/novini/sogodnishniy-nash-spivrozmovnik-fahivec-visokogo-rivnya-vodiy-i-klasu-bilous-sergiy-volodimirovich  

_________________________________________________________________

Наш сьогоднішній гість – музикант. Він чудово знає: важливо не лише гарно грати, ще треба бути цікавими глядачам, пропонувати їм оригінальне й неординарне. Своїх учнів він також навчає робити так, щоб кожен їх виступ зачіпав глядачів і залишав у них яскраві незабутні емоції. Сьогодні у рубриці #Обличчя_громади_Ніжина розмовляємо з викладачем Ніжинської музичної школи, керівником ансамблю народних інструментів Бакановим Леонідом Сергійовичем і солістами цього колективу Максимом Загнієм та Ростиславом Галатою. 

Детальніше за посиланням: 

  https://www.nizhynrada.gov.ua/news/novini/rozmova-z-vikladachem-nizhinskoji-muzichnoji-shkoli-kerivnikom-ansamblyu-narodnih-instrumentiv-bakanovim-leonidom-sergiyovichem-i-solistami-cogo-kolektivu-maksimom-zagniyem-ta-rostislavom-galatoyu  

_________________________________________________________________

Закоханий в історію Ніжина незвичний екскурсовод, до якого записуються у чергу, – саме так відгукуються про сьогоднішнього гостя рубрики #Обличчя_громади_Ніжина наукового співробітника Ніжинського краєзнавчого музею РОМАНА АВРАМЕНКА. Чим особливий наш гість і як його життєвий досвід допоможе у хвилини зневіри, дізнаєтеся з нашої розмови.

Ви єдиний в Україні екскурсовод із білою тростиною. Як гості нашого міста реагують на такого незвичного гіда?

Усіх відразу лякає моя тростина, а перша реакція – шок і нерозуміння, як вести себе з незрячою людиною, чого від неї очікувати. Вони намагаються мене уберегти: «Обережно, тут ямка, там калюжа». Але ж я весь свій маршрут, кожну табличку і напис знаю напам’ять, для мене кожна ямка тут рідна, кожен стовп знаю на ім’я. Зазначу, що донедавна ставлення до людей з особливими потребами було досить байдужим і не дуже позитивним, переважали дві емоції: жалість і байдужість. А обидві ці емоції нам не потрібні. Війна багато що змінила, суспільство стає більш толерантним і терпимим, тому що більшість усвідомлює: сьогодні ти і твої близькі здорові, а завтра уламок ракети або куля може зруйнувати щасливе життя... Зараз набагато більше людей пропонують допомогти або підвезти на машині. Радий, відчуваю ці позитивні зміни. 

Детальніше за посиланням:

https://www.nizhynrada.gov.ua/news/novini/roman-avramenko-zakohaniy-v-istoriyu-nizhina-nezvichniy-ekskursovod-do-yakogo-zapisuyutsya-u-chergu

  _________________________________________________________________  

Ніжинський краєзнавчий музей не обмежується стінами своєї будівлі – він став громадським простором, який допомагає комунікації між людьми і розширює їх світогляд, а також місцем для відкриттів і сучасних інновацій. Про його роботу сьогодні говоримо з Тетяною Брязкало – т. в. о. директора Ніжинського краєзнавчого музею імені Івана Спаського.


Детальніше за посиланням:  https://nizhynrada.gov.ua/news/novini/rozmova-pro-robotu-nizhinskogo-krayeznavchogo-muzeyu-imeni-ivana-spaskogo-z-tetyanoyu-bryazkalo-t-v-o-direktora-muzeyu

_________________________________________________________________

Сьогоднішня розмова – з Олександром Ревтюхом, ветераном ЗСУ, який втратив на війні руку і ногу, але не силу духу. Мужнім чоловіком, який свідомо повернувся з-за кордону, щоб захистити Батьківщину. Рекордсменом Національного реєстру рекордів України. Олександр – гість рубрики #Обличчя_громади_Ніжина.

Ви ровесник незалежності нашої країни – Вам нещодавно виповнилося 34 роки. І за такий короткий час Ви кілька разів кардинально змінювали своє життя. Більшість людей таких змін бояться…

Я маю іншу позицію: не можна дозволити страху керувати нами, навпаки, ми маємо ним управляти й конвертувати у свій успіх і досвід. Життя дає нам дуже багато можливостей, і з них треба взяти для себе максимум. Головне – визначитися, чого ти хочеш, зрозуміти, яким шляхом ти йдеш, і зробити цей шлях максимально цікавим і продуктивним.

У моєму житті було багато різних ситуацій – і гарних, і не дуже, але я ніколи не шкодував про те, що зробив. Навіть коли лежав поранений на мінному полі й був упевнений, що помираю. У кожному конкретному випадку я роблю все, що від мене залежить, і ні про що не жалкую. Так, я можу програти у певній ситуації, але зроблю все можливе для виграшу з точки зору наявних на той момент можливостей, умінь, ресурсів, знань.

Детальніше за посиланням: https://nizhynrada.gov.ua/news/novini/oleksandr-revtyuh-veteran-zsu-yakiy-vtrativ-na-viyni-ruku-i-nogu-ale-ne-silu-duhu

______________________________________________________________

Ніжинський захисник Ігор Кушнєров наосліп лущить горіхи та розпускає нитки для “кікімор”

Всім нам зараз дуже важко. Живемо на “надриві”. Тому кожен шукає для себе віддушену. Хтось з головою поринає у роботу, інші знаходять цікаві захоплення, для третіх розрадою стає спілкування. З колегами, друзями, сусідами. А ще краще – якщо це буде сильний духом співрозмовник. Людина, яка на власному прикладі готова показати: попри пекучий душевний і фізичний біль треба жити і рухатися далі. Таке спілкування мотивує. Ти перестаєш скиглити і починаєш по-іншому сприймати життя…

Сьогодні ми познайомимо вас з учасником бойових дій Ігорем Олеговичем Кушнєровим, який втратив на російсько-українській війні зір. Наголошуємо: зір, але не бойовий дух.

ЛУЩИТЬ ВОЛОСЬКІ ГОРІХИ ТА РОЗПУСКАЄ НИТКИ ДЛЯ “КІКІМОР”

Без діла Ігор Кушнєров намагається не сидіти. Приміром, восени минулого року лущив квасолю, яку матір привозила з городу. Останні два місяці чистить волоські горіхи для волонтерської групи “Зграя вовченят”. Горіхи входять до складу смаколиків, які ніжинські волонтери готують для наших захисників.

“Ігор Олегович – справжній воїн. Намагається бути корисним в суспільстві. Робить те, що може. Ми маємо пишатися такими людьми. Це вкотре доводить: Україна непереможна!” – зазначає волонтерка Наталія Забіла.

Останні два тижні Ігор займається ще одним корисним заняттям – в одній з ніжинських церков розпускає нитки для майбутніх “кікімор”. Погодився, каже, на ту роботу, яку запропонували. Аби вдома не сидіти.

До місця призначення і додому Ігоря підвозить друг Юрій Єхно. Чоловіки разом з дитсадочка. Живуть у сусідніх під’їздах. “Це найменше, що я можу для нього зробити – кудись підвезти, чимось допомогти”, – зауважує Юрій.

Підтримує захисника і колишній начальник Сергій Халаш – до повномасштабного вторгнення Ігор Кушнєров працював токарем в Чорнобильському лісовому господарстві.

Закінчив у Ніжині 35-те училище. Після армії влаштувався на науково-виробничий комплекс “Прогрес”, де здобув навички токаря. Працював з 2004 по 2018 рік. Під час лісових займань на території Чорнобиля в 2020-2021 роках неодноразово разом з колегами допомагав пожежникам.

Певний час Ігорю надавали підтримку бойові побратими. Це було для нього надто важливо.

“ЧОРНИЙ ДЕНЬ” ПІД СОЛЕДАРОМ

24 лютого 2022 року Ігор був на роботі у Чорнобилі. І раптом, як грім серед ясного неба – напад росіян!

Ближче до вечора дістався Ніжина. А вже 25 лютого записався добровольцем в тероборону. Охороняли з хлопцями блокпости у Ніжині, Чернігові. Пізніше, у складі 163-го батальону, старший стрілець на псевдо “Тунгуз” воював на Донецькому напрямку: у Бахмуті, під Соледаром.

3 січня 2023 року Ігор Кушнєров отримав мінно-вибухову травму. Сталося це так.

Разом з побратимами розвантажували машину з боєприпасами. Коли в автівку потрапила ракета, снаряди здетонували.

“Я осліп відразу. Хлопці кричали від болю. Почув, як підскочила допомога. Нас перенесли в машину і повезли. Спочатку – в Краматорськ, Дніпро, потім – до Києва, в Олександрівську клінічну лікарню. Згодом перевели в Інститут очних хвороб і тканинної терапії ім. В. П. Філатова в Одесі. Той день – 3 січня – став “чорним” для нас і для наших родин”, – ділиться спогадами герой нашої оповіді.

ДУХОМ НЕ ВПАВ, АЛЕ ПОТРЕБУЄ ПІДТРИМКИ

Три години нашого спілкування пролетіли, як одна мить…

Ігор дуже тактовний співрозмовник і скромна людина. На життя не ображений. Намагається триматися. Налаштований позитивно. Каже, якби йому повернули зір, то знову майнув би на передову. Героєм себе не вважає. Він – громадянин своєї країни, який, не замислюючись, став на її захист.

Що його тримає на плаву? Надія, яку досі надавали столичні лікарі. Зроблено вже кілька операцій. Наразі одне око реагує лише на світло й тіні. У квітні – чергова поїздка до Одеси. Переживає: що вона принесе? Чи доброю буде звістка від лікарів?

Батьки Катерина Володимирівна та Олег Григорович всіляко сина підтримують. Після повернення з війни коло його знайомих помітно зменшилося. Ігор припускає, що люди бояться порушувати тему війни, тому й не хочуть спілкуватися. Безмежна подяка тим, хто залишився.

А увага йому, навпаки, зараз дуже потрібна. Він залюбки ходить з товаришем займатися на вуличних тренажерах, розташованих біля рідної 15-ої школи. А нещодавно, як ми вже знаємо, долучився до волонтерського кола, за що незламному воїну низький уклін.

Дякую тобі, Боже, за цю зустріч! Переможемо!

Автор: журналіст Nizhyn Post Валентина Савчук

Фото автора і з сімейного архіву Ігоря Кушнєрова

 

______________________________________________________________________________________________________

Сьогодні в гості до рубрики #Обличчя_громади_Ніжина завітав Пашинський Сергій – начальник залізничної станції Ніжин

Залізниця – найефективніший інструмент логістики у нашій державі, це надійний, швидкий та екологічний вид транспорту. Перша українська залізниця була прокладена від Львова до Перемишля, Кракова і Відня 1861 року. Відтоді професія залізничника вважається відповідальною і почесною, адже логістика – це невід’ємна частина нашого життя. З ХІХ ст. змінилися технології, стала більш досконалою система перевезень, але незмінним залишається одне – робота залізничників така ж важлива, складна і варта поваги.

Детальніше за посиланням:
https://www.nizhynrada.gov.ua/news/novini/sogodni-v-gosti-do-rubriki-oblichchya-gromadi-nizhina-zavitav-pashinskiy-sergiy-nachalnik-zaliznichnoji-stanciji-nizhin  

Міжнародний літературний конкурс «Коронація слова» відомий усім. А чи багато ніжинців знають, що у нашому місті живе і творить лауреатка цього конкурсу?

Письменниця, яка розкрила свій талант у 51 рік, майстерно володіє словом і видає свої твори у найвідоміших українських видавництвах, цікава особистість, котрій є що сказати читачу, – це про нашу сьогоднішню гостю рубрики #Обличчя_громади_Ніжина Тетяну Сидоренко.

3 березня – Всесвітній день письменника. Ми хочемо привітати пані Тетяну з професійним святом, вам же пропонуємо прочитати нашу розмову, а після неї – уже твори нашої гості.

Родом Ви із Срібнянщини. Філологічну освіту отримали в НДПІ ім. М. Гоголя, а журналістську – в КВПШ (нині це Інститут міжнародних відносин). Працювали журналісткою Носівської районної газети, а потім 20 років – викладачем кафедри української літератури Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Об’єктом Вашого професійного вивчення постійно була чиясь творчість – проза, поезія, драматургія. І раптом Ви почали писати прозові твори самі. Це був одномоментний спалах відчуття «Не можу не писати» чи тривалий період роздумів про початок мистецької діяльності?

Так, мої початки в письменницькій робітні виявилися несподіваними щонайперше для мене самої. «Опорною точкою» стала зустріч однокласників, яких не бачила років із тридцять, принаймні більшість із них. Я приїхала додому, в Ніжин, після тієї зустрічі емоційно перевантаженою, почала всім підряд переповідати свої враження, спомини... Люди ввічливо кивали головами, посміхалися... Але насправді це нікого не цікавило. А мені потрібні були «вуха» – хотілося психоемоційного розвантаження. Тоді я сіла й почала «говорити з папером», навіть гадки не маючи, що в мені розворушується письменницький хист.

Насправді моя мета була простіша й одноразова: одпишусь – і все! І полегшає! Якою я була наївною, коли так думала! На місце звільнених думок, емоцій, угаптованих у першу свою книжку «Ізсередини», видану в університетському видавництві, напливло стократ більше, котрих вистачило на декілька нових книжок, тобто більше ніж на десяток.

Чи складно було наважитися і вперше винести на загал частину себе – свій текст?

Я у свій 51 рік стала письменником-початківцем. Це вже той вік, коли життєвий досвід допоміг сформувати свої, ні в кого не позичені думки, свій стиль, свою манеру викладу, тобто не орієнтуючись ні на кого відомого та ще відомішого. Це, мабуть, було моє правильне рішення – ні на кого не орієнтуватися. Життя переконало, що тільки так і слід писати, і в жодному разі не думати про те, що люди скажуть.

Чи маєте Ви редактора, людину, якій першій даєте прочитати текст і радитеся з нею, чи довіряєте лише собі?

Лише собі. А відтак усю відповідальність за написане беру лише на себе. У ніжинських видавництвах, де я повидавала більшість книжок, мною як замовником цілком задоволені. Бо набагато менше роботи у працівників видавництв над тією чи іншою моєю книжкою. Тексти «доведені до кондиційного стану», професійно мною відредаговані. Я багато чого в житті не вмію робити, але редагувати я вмію. До мене час від часу звертаються замовники, як правило, вже постійні з проханням відредагувати або художній текст, або якийсь інший. Це хороша практика, за якої моєму «внутрішньому редакторові» не вдається заснути. Це ще й мій підробіток.

Ви є авторкою багатьох творів: повістей «Чечевиця», «Балувана Галя», «Тамарка й курка», «Подвійний хронотоп», «Ольга, дружина Пікассо», збірок новел і оповідань «Гопак на могилках», «Море й старий», «Житіє Івасика Телесика», неолітопису «Ізсередини» та багатьох інших. Кожен твір – це світ, створений Вашими талантом та уявою. Наскільки відповідально творити його і пропонувати ознайомитися з ним усім охочим?

Це дуже відповідально. Але! Я письменниця – і все. Я збагнула одну важливу письменницьку істину: «Не тикай носом читача в мораль!» Жодного менторства, навіть натяку на нього я собі не дозволю. Я дуже поважаю свого читача. Він сам в усьому розбереться.

Бароковий роман «Ігри з Іваном» приніс Вам звання лауреатки Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова – 2015» у номінації «Вибір видавця». Що дав Вам цей досвід?

«Ігри з Іваном» принесли мені ще й лауреатство Чернігівської обласної премії імені Михайла Коцюбинського в 2016 році. Після цієї книжки я утвердилася як прозаїк.

Як виникають ідеї щодо написання творів? Це миттєве осяяння чи спланована робота з пошуку тем та ідей?

І теми, й ідеї, й самі персонажі знаходяться самі. Проблем із їх відсутністю в мене немає. В комп’ютерній пам’яті збережені кілька десятків розпочатих текстів, які чекають свого завершення.

Повість «Ольга, дружина Пікассо» про ніжинку Ольгу Хохлову, балетну танцівницю і дружину одного з найвідоміших художників світу, читається на одному диханні. Як виник задум написати про цю маловідому сторінку нашої історії?

Я випадково побачила на фасаді Хресто-Воздвиженської церкви меморіальну дошку із зображенням красивого жіночого обличчя. Прочитавши, хто це, подумала: «Чому я про неї нічого не знаю?» Довго вивчала доступний із різних соцмереж матеріал, багато в чому неправдоподібний, навіть пасквільний. І подумалось мені, що Ольга Хохлова й за життя була оббрехана всілякою «пишучою братією», що обслуговувала Пікассо, й після її смерті вже не Ольгу, а її образ продовжують оброщувати всілякими нісенітницями. Книжка писалася дуже швидко. Бо дуже довго виношувалася... Я пишаюся своєю достойною персонажницею, в якої було все: талант, краса, розум, материнство... Все, крім щастя.

Я прочитала більшість Ваших творів і відзначила для себе дуже легку й цікаву манеру викладу, котра дає відчуття насолоди від читання. Як формувався Ваш авторський стиль?

Я вгадала свій стиль сама. Ні на кого не орієнтувалася, нікого не наслідувала. Інакше це було б насилля над самою собою. Багато класиків і сучасників пишуть прекрасно. Ну й хай собі пишуть! Я говорила й говоритиму своїм власним голосом.

Ви пишете за планом чи під час роботи герої починають Вас вести своїм шляхом?

Ой, яке чудове запитання! Коли ВОНИ мене ведуть, виходить усе за найвищим розрядом. Я ЇМ вдячна за це. Не ЇМ, звісно, а своїй уяві й письменницьким фантазіям, які почуваються вільно й легко.

Оцінка твору – це дуже суб'єктивне мірило, неможливо і не потрібно подобатися всім. Як ставитеся до критики й похвали? Чого було більше?

Спокійно ставлюся й до критики, й до похвали, бо не пишу заради якогось ефекту, заради чиєїсь реакції. Найвідоміші (точніше розкручені) письменники мають своїх літературних агентів, які організовують їм рецензії, відгуки, презентації тощо. Це не безкоштовно. Я не маю жодного агента, не знаю, скільки коштує оте «не безкоштовно». Тому й критика, й похвала на мою адресу чисті й безневинні, як сльоза немовляти. Критику шаную. Чесно. Якщо це критика. Якщо ж критика замінюється пасквілянством, то це не привід для мене впасти в розпач або хоч дати якусь відповідь. Пасквілянтам – повний ігнор. Та все ж більше було похвали, і я дякую людям за добрі слова. Обіцяю, що зіркової хвороби не зазнаю. Бо це неконструктивно.

Яке почуття домінує у Вашій душі після завершення роботи? Чи завжди Ви задоволені результатами своєї творчості?

І знову чудове питання! Дописую кожну книжку з відчуттям, що наближається час розлуки з рідною дитиною. Дитина виросла, і її треба відпустити в люди, в самостійне життя. Трохи сумую. І обов’язково молюся після останньої крапки. Буває, що дуже довго ще редагую. Хоч вірте, хоч ні, повість «Ольга, дружина Пікассо» я редагувала 112 (сто дванадцять!) разів. Коли текст уже «як ляля в льолі білій», тоді пропоную видавцеві.

Чи є у Вас табу в житті і творчості?

Та я взагалі табуйована людина. Ці табу вже мене замучили... А втім, може, це й на краще. Річ у тім, що я чітко розрізняю свободу і свавілля. Ось і вся причина мого табу і в житті, і в творчості.

Від початку повномасштабного вторгнення Ви не залишали Ніжин і Україну, живете в цій атмосфері війни й надії. З того, що Ви бачите і відчуваєте, як ці два роки змінили українців, ніжинців і особисто Вас?

Так збіглося, що незадовго до війни я перенесла тяжкий інсульт. Реабілітуватися так, як треба, просто не встигла. Мене забирали і в Тернопіль, і далі переждати цю лиху годину. Але я не хотіла нікого підводити, адже була ще не дуже транспортабельна. Та й куди втечеш од війни? Забороняю собі згадувати страхіття й жахіття, бо вірю в силу думки, в те, що думка – матеріальна, і, не дай Господь, щось із пережитого повернеться. Згадую лише хороше, висмикуючи його з контексту пам’яті про перший місяць війни.

Так, у тому страшному подієвому контексті мені зустрілося багато світлих і добрих людей, які простягли мені руку допомоги. Простіть мене великодушно, але я не вірила, що буде війна. Тому не було хоч трохи в запасі чогось їстівного. Не було в запасі й ліків... Екстрим! Не було чого їсти, не було готівкових грошей, а термінали не працювали, а якби й працювали, то в торгових точках купувати було нічого, бо продавати не було чого. Вишкірила свої зуби спекуляція. Словом, як усім тут було, хто нікуди не поїхав, так і мені. І в такі безрадісні дні зателефонував мені пастир Церкви Голгофи Вадим Котеленець і сказав: «Я стою під вашим під’їздом. Вийдіть швиденько сюди, бо в мене часу мало». Вадим тоді привіз нам великий пакет з їжею. Так у нас з’явився хліб, фрукти, молоко... Наступного дня Вадим із дружиною Тетянкою знову привезли нам продукти й запропонували перейти в безпечніше місце – в приміщення церковки (якраз під нашою п’ятиповерхівкою стояв блокпост. Було страшно. З будинку майже всі мешканці вже повиїжджали хто куди)...

Ой... Обіцяла ж нічого такого не згадувати... Але як не згадати невідому мені жінку, яка під кіоском «Свіжий хліб» втиснула мені в руку 50 гривень, а я на ті гроші купила кішці їсти. Вийшло аж(!) п’ять сосисок. Коли несла той скарб додому, мене покликали. Обернулась – а то Алла Вікторівна Новгородська з чоловіком. Вони обдарували мене бананами й печивом. З Аллою ми гарно співпрацювали в університетському видавництві, де я свого часу видала аж чотири книжки... Це одночасно й болісні, й дорогоцінні для мене спомини... І я б їх хотіла спроєктувати на своїх персонажів у потрібний час і в потрібних епізодах...

Крім літературної творчості, Ви захоплюєтеся фотографією. Це лише хобі чи маєте інші плани щодо своїх світлин?

Так, виявилося, щоправда, років 7–8 тому, що фотографувати – для мене цікаво. Я бачу композицію, а також (як я її називаю) геометрію. Колись, коли в нас тут буде тихо й мирно, я пройдуся знайомими місцями й оцифрую Ніжин по-новому. Це входить у мої перспективні плани.

Чи є питання, на яке Ви б хотіли відповісти, але Вам його не ставлять?

Якби Ви мене запитали, що таке щастя, я б відповіла: «Щастя – це забути про себе».

___________________________________________

Наш сьогоднішній гість, обравши шлях захисту Батьківщини від російської агресії, чітко усвідомлює, за кого він воює і заради чого наражається на небезпеку.

Він і його побратими поставили на паузу своє буденне життя і вирушили на фронт, тому що переконані: на перемогу повинні працювати всі, інакше ми її не здобудемо.

Знайомтеся, до рубрики #Обличчя_громади_Ніжина завітав учитель фізичного виховання НВК № 16 «Престиж», капітан ЗСУ, учасник АТО, командир стрілецької роти ТРО Желєзний Юрій Михайлович.

Навчався я у ЗОШ № 9 і ПТУ № 2. Після закінчення училища був призваний на строкову службу, яку проходив в Афганістані. Демобілізувавшись, вступив до Чернігівського державного педагогічного інституту на спеціальність «ДПЮ. Фізичне виховання». Працював за спеціальністю у школах № 16 і 10, ПТУ № 2, агротехнічному інституті.

Спортом я захоплювався з дитинства, тож і усім своїм вихованцям прагнув передати це усвідомлення важливості спортивних занять. Працював інструктором у Центрі туризму і краєзнавства, маю кваліфікацію спортивного судді з туризму. А коли у школі № 16 був побудований басейн, опанував новий напрям – інструктор з плавання. Заняття у басейні ми намагалися проводити на високому рівні: комплексно займалися питанням оздоровлення дітей, вели записи, запрошували на огляд лікарів. У підсумку спостерігалася дуже гарна статистика щодо виліковування сколіозу в молодших школярів. Цією ділянкою роботи я займався спільно із медичною сестрою Катериною. Ми з нею навчалися в одній школі, потім нас поєднав активний відпочинок, піші походи в гори Криму та Карпати, невдовзі ми стали колегами по роботі зі школярами у басейні, а через деякий час одружилися. Маємо сина і двох онуків.

На деякий час я облишив вчительську професію. Але коли 2018 році мені запропонували повернутися на посаду вчителя фізкультури та інструктора з плавання НВК № 16 «Престиж», я погодився, відтоді знову працюю з дітьми. Паралельно отримав кваліфікацію спортивного судді з плавання.

2014 рік. Ви учасник АТО. Що Ви скажете про той початковий період військової агресії росії?

Коли мене мобілізували, я був командиром мотострілецького взводу. Потрапив у Гончарівськ у 1-шу танкову бригаду, де перекваліфікувався на командира танка. Нас направили в зону бойових дій. Отримавши наказ, батальйон рушив на підтримку оборонців аеропорту. До них змогла прорватися лише половина колони, решті, в тому числі і нашому взводу, це не вдалося. Нас перекинули на інші позиції, тримали оборону в районі Щастя, Оріхового, Веселої Гори, Олександрівки. Воював рік, після чого мене демобілізували.

Дружина Катерина також поділилася своїми спогадами про той період.

Відсутність звֹ’язку та інформації – це найважче для рідних тих військових, котрі знаходяться у зоні бойових дій. Якщо тривалий час не чуєш рідний голос, притуплюються всі емоції, а у голові одне питання: «Де він? Що з ним?» Додатковий стрес – телефонні дзвінки з чужих номерів. У такі моменти ти застигаєш і не розумієш, як відповідати. «Алло, це Катерина? Я від Вашого чоловіка. З ним усе нормально». Повільний видих, життя потроху повертається назад... Але це ненадовго, тому що розумієш, що ця зустріч була вчора, а після того вже пройшла доба. І знову починається етап очікування дзвінка.

24 лютого 2024 року, повномасштабне вторгнення. Яким став цей день для Вашої родини?

Катерина: «Зранку Юрій пішов на прогулянку із собакою, я ще спала. Коли повернувся, ми мовчки подивилися один на одного, і він почав збиратися. Я розуміла, що він не залишиться вдома і обов’язково буде захищати країну, але ж знову все це переживати… Коли я йому пізніше сказала: «Я вже не можу це витримати, ну чому ти пішов на війну?», то він відповів: «А тому, щоб вони сюди не прийшли».

25 лютого у Юрія день народження. І у наших планах була зустріч з друзями. Тому я не розумію людей, які кажуть мені: «Він же сам захотів іти воювати». Ні, він також хотів би сидіти у родинному колі і бавитися з онуками. Але сучасні реалії не дають можливості цього робити. Мій чоловік нікого не хоче вбивати, він навіть мисливцем не був, але росіяни не залишили вибору. І якби кожен усвідомив це, то проблем із мобілізацією не було б».

Юрій: «У мене навіть не виникала думка, що у такий складний для країни час можна залишитися вдома і спостерігати за війною збоку. Я зібрав речі і пішов до військкомату. Черги були величезні, багатьох чоловіків поважного віку відразу ж відсіяли. Нас записали до лав тероборони і автобусами повезли на захист Чернігова. Не було елементарного – касок, бронежилетів, військової форми, хто у чому прийшов, так і воював. Спочатку ми вели оборону в Зеленому Гаю, потім для підсилення нас перекидали на інші ділянки – ремзавод, Новосьоловка тощо. Пишаюся тим, що ми змогли спільними зусиллями відстояти Чернігів. Неоціненний внесок у цю справу зробила 1-ша танкова бригада. Також активно допомагали місцеві мисливці, які підловлювали росіян у неочікуваних місцях і знищували їх. До літа 2022 року ми були у Чернігові, а потім на нас поклали завдання підсилення кордону Чернігівської області. І зараз на посаді командира роти я забезпечую виконання цього завдання».

Катерина: «Я дуже хочу, щоб усі військовослужбовці, а серед них мій син і чоловік, якомога швидше повернулися додому, але наблизити цей момент може лише наша спільна боротьба проти ворога. Ми просто не можемо здатися чи продатися, бо тоді зникнемо як нація і держава. Тому я не розумію чоловіків, які ховаються від мобілізації і хочуть, щоб їхні сім’ї захищав хтось інший, аби тільки не вони. Навпаки, чоловікам потрібно згуртовуватися й навчатися, як вижити і знищувати ворога.

У нас вдома часто збираються хлопці, які воювали разом з Юрієм ще у 2014 році, і у них свій світ, свої розмови. Ми не зможемо зрозуміти їх, а вони багато чого не можуть і не хочуть пояснювати нам. Це важка тема, ви самі бачите, як важко їх розговорити. Серед них багато героїв, але вони про це не хочуть говорити. Розповім лише про один факт. Під час боїв на Прилуччині навесні 2022 року екіпаж танку, командиром якого у 2014 році був Юрій, відбив у росіян танк, і зараз цей трофей виконує бойові завдання на лінії зіткнення. Юрій досі підтримує зв’язок зі своїми побратимами, і для нас дуже показово, що цьому трофейному танку вони дали його позивний «Желєзо».

На сьогодні ви обіймаєте посаду командира роти, паралельно готуєте особовий склад за стандартами НАТО. Що можете розповісти про свою роботу у цьому напрямі?

У Збройних силах України відбувається активна відмова від радянського підходу і здійснюється перехід на стандарти армії НАТО. І це не лише розмови про якісь певні наміри чи документи, особисто для мене це нова практика бою, яка дозволяє більш ефективно застосовувати свої підрозділи та більш якісно виконувати бойові завдання.

Головне завдання, яке ставиться перед командирами, – збереження боєготовності підрозділу. Цього можна досягти у разі зміни психології військових, котрі повинні навчитися мислити й ухвалювати рішення самостійно залежно від ситуації. А це скасовує відомий і найпоширеніший принцип радянської армії «Командир завжди правий».

У старій радянській армії головними є офіцери, а в оновленому українському війську ставку роблять на сержантську ланку і вчать їх бути лідерами. І це логічно, адже вони більше контактують з особовим складом і безпосередньо виконують бойові завдання. За стандартами НАТО, командир не вимагає від підлеглого лише виконання поставленої задачі. Підлеглий повинен розуміти, як саме він буде виконувати цю задачу. Тому ми прагнемо розвивати ініціативність, рішучість, уміння виконувати певні нестандартні дії, які реально застосовуються у боях. В умовах активних бойових дій бійці повинні миттєво орієнтуватися і самостійно визначати, як діяти у кожному конкретному випадку, а не чекати вказівки згори.

Усі бойові дії мають бути доведені до автоматизму багаторазовими повтореннями і тренуваннями. Тому коли в бою виникає ситуація, котра пророблялася на навчаннях, боєць не витрачає час на роздуми і діє вже автоматично за виробленими алгоритмами. Руки не повинні думати, як натискати курок і стріляти, очі мають постійно перевіряти весь сектор навколо себе на 360 градусів. І такі нібито дрібні автоматизовані навички рятують життя хлопців на передовій. У нас служать військові, які перебували у зоні бойових дій тривалий час, і вони діляться з нами своїм великим досвідом.

Згадаймо ще один відомий усім принцип: «Сам загинь, але товариша врятуй». Життя кожного воїна безцінне, і його треба берегти. Саме тому маємо іншу концепцію дій у таких ситуаціях: потрібно обмірковано підходити до порятунку товариша, щоб під час цього не загинути самому і не отримати поранення, адже такий сценарій лише зменшить шанси допомоги. Ви знаєте, як часто діють російські снайпери? Вони навмисне завдають сильних поранень нашим бійцям, а після того просто чекають на його товаришів, які прийдуть на допомогу, щоб поранити і їх. Виникає ланцюгова реакція. Тому не варто недооцінювати ворога і потрібно виважено обмірковувати свої дії на кілька кроків наперед.

Як ви розумієте, я розповів лише про незначні деталі загальних масштабних змін, які впроваджуються у ЗСУ. Це тривалий, але необхідний шлях до створення армії найвищого класу.

Наскільки складно впроваджуються такі зміни?

Змінюватися завжди важко, особливо непрофесійним військовим, які служили в армії дуже давно і мають лише радянський військовий досвід. Молодшим легше перейти на ці стандарти. Також кадрові офіцери, які вже були на пенсії, але повернулися і служать у нас, це сприймають нормально, адже це їх професія і вони готові до змін.

Мої підлеглі – військовослужбовці ТРО – пішли за покликом душі боронити рідну землю, вони не втекли углиб країни чи за кордон. Ці люди жили цивільним життям. І зараз вони повинні усвідомити: потрібно проходити навчання, щоб готуватися до безпосередніх бойових зіткнень, треба робити це якісно, адже це допоможе зберегти життя і виконати поставлене завдання.

У цьому процесі багато що залежить від командира, але ж не варто скидати відповідальність із самих підлеглих. Трапляються різні ситуації, і не дуже приємно, коли потрібно пояснювати елементарні речі чоловікам, яким уже під 50. Звісно, складно жити у постійному напруженні, у декого вже починає ламатися психіка. Але варто пам’ятати: нам не можна втрачати стійкість і надію, адже іншого виходу, крім перемоги, в нас немає.

Ви безпосередньо брали участь у трьох великих етапах війн. Як протягом життя змінювалося Ваше сприймання війни?

Перша війна – в Афганістані – пройшла наче повз мене. Я був молодий, у мене було все життя попереду, і тоді я навіть не уявляв і не думав, що мене можуть убити. «Зі мною такого просто не може статися», – такими були мої думки у 19 років.

Участь в АТО 2014 року сприймалася вже по-іншому. Я став більш виваженим, обмірковував наші дії і їх наслідки, адже усвідомлював покладену на мене відповідальність за людей і техніку. Траплялося, що вирішував сам виконувати певні завдання, аніж віддавати комусь наказ і відчувати тягар провини у разі невдачі. Стрес був постійним супутником, почав палити.

Третій етап, який розпочався 24 лютого 2022 року, – найскладніший. Спостерігаємо надзвичайно великі масштаби воєнних дій, також ворог застосовує підлі й підступні методи ведення війни. На сьогодні маю у підпорядкуванні велику кількість особового складу, усвідомлюю, що кожен має сім’ю, родичів, тому відповідаю за всіх і за все.

Хочу під кінець зауважити, що ми взяли до рук зброю, тому що не могли залишатися осторонь і дивитися, як ворог знищує рідну країну. Так, це все страшно, важкі емоції, але ж іншого шляху немає. Справжня людина понад усе ставить захист своєї Вітчизни, своє майбутнє щастя і щастя своїх дітей та онуків. Саме тому ми тут, і ми вже не відступимо, поки не здобудемо перемогу.

Желєзний Юрій Михайлович нагороджений:

Почесним знаком від командувача військового оперативного командування «Північ» Сухопутних військ України генерал-майора Віктора Ніколюка;

медаллю «За сумлінну працю»;

нагрудним знаком «Срібний хрест».

________________________________________________________________

Наша сьогоднішня гостя в усьому знаходить можливість для саморозвитку й творчості, а в кожному учневі й учениці бачить ще не реалізований талант.
Умілі руки цієї дівчини можуть перетворити листочки і пелюсточки на талановитий мистецький витвір або вишукану прикрасу, які мають унікальний національний колорит і високий рівень виконання, а її педагогічний хист створює сприятливу атмосферу для розвитку творчого мислення в дітей.
Сьогодні до нашої рубрики #Обличчя_громади_Ніжина завітала мисткиня і викладачка Катерина Борисова.

Детальніше за посиланням:
https://www.nizhynrada.gov.ua/news/novini/golovne-u-tvorchosti-ditey-bezposerednist-v-gostyah-u-rubriki-oblichchya-gromadi-nizhina-mistkinya-i-vikladachka-katerina-borisova  

_________________________________________________________________

Знаю історію кожного парку і скверу

Сьогоднішній наш співрозмовник безпосередньо залучений до «індустрії благоустрою» Ніжина і поділиться з нами досвідом роботи у цій сфері.

Він точно знає: шлях до сучасного привабливого вигляду нашого міста непростий, але спільні зусилля громади і фахівців у цій галузі вже показують гарні результати.

Гість рубрики #Обличчя_громади_Ніжина – начальник підрозділу утримання парків і скверів та озеленення територій КП «ВУКГ» Ярослав Білан.

- Розкажіть коротко про себе.

Родом я із села Шняківка Ніжинського району. Після закінчення 9 класу навчався у ліцеї при НДУ ім. М. Гоголя, а потім вступив до цього ж університету на природничо-географічний факультет. Маю кваліфікацію вчителя хімії та біології. Після закінчення вишу за розподілом поїхав у Сумську область, де три роки викладав хімію і біологію у місцевому аграрному ліцеї. Після цього повернувся до Ніжина і працював у різних сферах діяльності.

- Як Ви потрапили на роботу в комунальну галузь Ніжина?

Мій одногрупник, який працював у цій сфері, запросив мене на посаду майстра дільниці утримання парків і скверів. Із 4 квітня 2017 року розпочався відлік моєї роботи на цьому підприємстві. Перше завдання на новому місці роботи – ремонт лавочок в парку на вулиці Незалежності. Хочу зазначити, що на той час у місті спостерігалася негативна тенденція – у всіх місцях відпочинку майже всі лавочки потребували ремонту. За літній період ми впорядкували всі зони відпочинку ніжинців: парки, сквери та бульвар.

Від початку роботи моя дільниця утримання парків і сквері складалася із 4 працівників і мене, майстра. На сьогодні штат збільшився до 11 чоловік. Згодом начальник КП «ВУКГ» Володимир Шпак виокремив новий структурний підрозділ утримання парків і скверів та озеленення і запропонував мені його очолити.

Цей підрозділ поділяється на дві дільниці: перша – утримання парків і скверів (відповідає за благоустрій рекреаційних зон цих об’єктів), друга – зеленого будівництва (займається озелененням міста).

Кожен господар і господиня знають: без постійного догляду усе дуже швидко зношується і псується. Тому поточний догляд і ремонт усіх об’єктів, які входять до нашої сфери, – це обов’язкова ділянка нашої роботи.

Події весни 2022 року, коли ворог стояв під Ніжином, додали багато роботи: ми долучилися до прибирання міста, адже майже два місяці облоги призупинили роботу у цьому напрямі. Не всі працівники знаходилися на той час у місті, робочих рук не вистачало. Прибирали вручну, адже величезний дефіцит пального не дозволяв використовувати техніку. Рік працював у трьох напрямках: прибирання міста, парків і скверів та озеленення.

Тож скільки у Ніжині скверів, парків, газонів? Ви, як ніхто, можете дати нам точну відповідь.

У Ніжині три парки: імені Тараса Шевченка, який призначений для відпочинку та розваг, також на вулиці Незалежності, більш затишний та сімейний. На початку свого формування він мав назву «Ветеран», і під час навчання в НДУ нас, студентів, залучали до робіт з його облаштування. Графський парк – мальовнича рекреаційна зона із власними водоймами.

Тепер щодо скверів: Героїв, Театральний, Юрія Лисянського, Миколи Гоголя, Богдана Хмельницького, Марії Заньковецької, Чорнобильців, Кониського (розарій) та Вічного полум’я.

На території садиби М. Заньковецької, у якій вона певний час проживала, росте віковий дуб. Він має статус ботанічної пам’ятки місцевого значення, і ми за ним доглядаємо. Також здійснюємо щотижневе прибирання урочища Чирвине у районі Кручі.

Кілька слів про газони. На сьогодні їх площа – приблизно 15 соток, цьогоріч засіяли майже 60 соток. У майбутньому загальна їх площа складатиме 75 соток.

- Ви пройшли шлях від майстра до керівника. Як це допомагає організувати роботу?

Вважаю, що потрібно підібрати такі кадри, на які можна покластися, а далі дозволити їм реалізовувати свій потенціал і особливо не втручатися у їх роботу, якщо вона виконується якісно. Мені пощастило створити саме такий колектив, і я радію за успіхи підлеглих.

Упевнений, що не можна брати всі обов’язки на себе, потрібно довіряти колегам, радитися з ними і перерозподіляти роботу відповідно до їх умінь і компетенцій. У мене ж багато часу йде обрахунки для планування і виконання робіт, паперову роботу та інше.

Майстри нашого колективу самостійні й активні, я задоволений, що у деяких професійних питаннях вони виявляють навіть більшу компетентність, ніж у мене. Моя голова не болить за весь обсяг робіт, адже я упевнений у високому рівні кваліфікації своїх підлеглих. Працівники, які обіймають посади майстрів, мають вищу освіту.

Важливе правило керівника – не можна ставити себе вище за підлеглих і зверхньо дивитися на них. Я бережу людей, ніколи не змушу працювати під дощем, під час сильних морозів вони мають можливість грітися. У нашому колективі була велика плинність кадрів, усі проходили відбір роботою. Мій принцип у цьому питанні такий: людині завжди треба давати шанс. Тому в разі зауважень по роботі я давав працівникам можливість змінити ставлення до своїх обов’язків і лише після кількох значних порушень звільняв. Залишилися лише перевірені та професійні, в основному це жінки. У штаті – три працівника з інвалідністю.

Протягом останніх років ніжинці і гості міста помічають зміни на краще у плані дизайну та озеленення.

- Яка Ваша робота у цьому напрямі?

Ми усі хочемо, щоб Ніжин милував наш погляд, тому й підхід до озеленення міста змінився. Виникла потреба у ландшафтному дизайнері, адже без професійного погляду на це питання не можна обійтися. Після оголошення конкурсу на заміщення цієї вакантної посади відгукнулася Наталія Довгаль. Я дуже задоволений її роботою. Це професіонал високого рівня, вона має концепцію розвитку міста у своїй сфері і послідовно втілює її у життя. До того ж Наталія активна, самостійна та успішно виконує покладені на неї обов’язки ландшафтного дизайнера Ніжина.

Багато нових локацій засаджено, великий обсяг робіт заплановано на найближчий період. Ніжинцям потрібно усвідомлювати, що це робота на перспективу, адже багаторічні рослини покажуть себе у всій красі лише через кілька років.

- Де Ви берете посадковий матеріал?

Ми його закуповуємо із дотриманням певної процедури: оголошуємо тендер, отримуємо пропозиції і т. д. Це набагато дешевше, аніж витрачатися на ремонт і опалення теплиць, утримувати додаткових працівників для їх обслуговування, закуповувати ґрунт, добрива, засоби для обробки і захисту…

Хочу зазначити, що найважчий період в облаштуванні клумб – посадка рослин. Далі розпочинається постійний процес догляду за ними і підтримки чистоти. Кожен із нас знає: якщо не запускати цей процес, то буде легше, для цього ми складаємо графік догляду за насадженнями і працюємо згідно з ним.

- Чи забезпечений Ваш підрозділ технікою?

Поступово протягом кількох років ми отримали все необхідне. Маємо культиватор, який допомагає розпушувати землю для посадки. Це значна допомога для наших працівників, які вже не копають землю вручну. Було закуплено аератор, який використовується для догляду за газонами. Є велика професійна газонокосарка, повітродувки, кущорізи.

- Прогулянки містом – це для Вас робота чи відпочинок?

Два в одному… Коли мене запрошують прогулятися містом, я не відмовляюся, але йду, наче на роботу. Автоматично звертаю увагу на стан моїх «підопічних», фіксую дефекти і планую їх усунення. Більшість лавочок і стовпів у Ніжині я знаю особисто. І це не просто слова, адже з 2017 року я їх робив і ремонтував. Дерев’яні лавочки на площі – також справа моїх рук. Тож знаю історію кожної лавочки, урни і стовпа.

- Змолоду Ви захоплюєтеся фотографуванням. Що Ви коротко можете про це розповісти?

Це хобі з дитинства. Перший фотоапарат – китайський «SKINA» –подарувала бабуся, потім був «POLAROID». Прийшла ера цифрових фотоапаратів, і ми з сестрою на подаровані гроші купили саме такий. Я трохи погрався ним і облишив це заняття. Коли ж викладав у аграрному ліцеї, довелося робити відеопрезентацію для реклами училища, я почав працювати з відео і знову повернувся до фотографування. Крок за кроком підвищував свою майстерність, починав з аматорського фото, навчався на власних помилках і роликах із YouTube. Попит на мої послуги зростав, і невдовзі я купив професійну апаратуру. Найбільше подобалося фотографувати весілля – з нареченими працювати легко, навколо позитивні емоції, щасливі і красиві люди…

На сьогодні це захоплення знову відійшло на другий план. Моя робота забирає багато часу і зусиль, можливості займатися паралельно іншим поки що немає. До того ж цього року я одружився, і вільний час хочеться проводити у родинному колі.

- На Вашу думку, чи доцільно у складний воєнний час займатися благоустроєм?

Працювати доцільно завжди. Ми працюємо, платимо податки, у тому числі й військовий збір, усе це підтримує нашу обороноздатність. Фірми, з якими ми співпрацюємо, теж мають працівників, котрі сплачують податки, а підприємства з отриманих коштів роблять відрахування у бюджет і спрямовують частину прибутку на ЗСУ. До того ж ми усі завдяки наявності зарплати постійно донатимо на Сили Оборони. Кожен із нас – ланка у великому ланцюгу забезпечення життєдіяльності нашої держави. Потрібно працювати, щоб утримувати свої сім’ї і допомагати Україні. Якщо ж говорити про мою ділянку роботи, то економічно доцільніше підтримувати наявний стан обладнання, адже без постійного догляду воно вийде з ладу і доведеться закуповувати нове. А це значно більші суми, ніж витрачаються зараз.

Усі ніжинці хочуть бачити місто ще кращим. Досягти цього можна лише нашими спільними зусиллями. Працівники комунальної сфери підтримують порядок, а мешканці своєю чергою мають розуміти, що псувати й ламати майно своєї громади – це нищити свій рідний будинок.

Робота з людьми, а особливо хворими, виснажує та потребує титанічних зусиль. Для того щоб залишатися чуйною та терплячою в таких умовах треба вишукувати в собі великий емоційний ресурс та постійно працювати над собою! Саме такими якостями наділена сьогоднішня героїня рубрики Обличчя_громади_Ніжина реанімаційна медсестра Ніжинського пологового будинку Маргарита Ковтун.

Пані Маргарита дуже скромна та сором’язлива, вона відверто ніяковіє від інтересу до її персони, але, як кожна гідна особистість, що чесно, якісно та з душею виконує свою роботу, заслуговує на вдячність та визнання.

- Пані Маргарито, що для Вас означає Ваша робота?

Це моє життя. Працюючи в реанімаційному відділенні Ніжинського пологового будинку викладаюся повністю, бо розумію, що пацієнтам необхідна максимальна турбота та увага медичного працівника

- Якими якостями передусім має володіти медичний працівник?

Чуйність, уміння співпереживати, доброта - це найголовніше.

- Скажіть, будь ласка, скільки Ви вже працюєте у реанімації?

Загалом більше 20 років. Працюю з 1994 по 2011. Потім перерва 9 років і тоді з 2020.

- Ви працювали лише у Ніжинському пологовому будинку?

Так. До того, як піти на медичну пенсію виконувала обов’язки старшої медсестри.

- Як Ви обрали цю професію?

Батьки допомогли. Мама дуже хотіла, щоб я була медсестрою. А у 15 років куди батьки скажуть, туди й підеш.

- Ви ніколи не жалкували про цей вибір?

Ніколи. Абсолютно ніколи. Завжди дякувала своїм батькам, що вони допомогли обрати професію.

- Що Ви закінчили? Який медичний заклад?

Ніжинський медичне училище.

- А яка вища освіта є?

Ніжинський педагогічний університет.

- Ви віддаєте всю свою любов пацієнтам, я правильно розумію?

Як Вам сказати, 50 на 50. Пацієнти і сім’я - це обов’язково.

- Які у Вас були найцікавіші епізоди у роботі, що закарбувалися у пам'ять?

Я навіть не знаю, як відповісти на це запитання. Усі пацієнти по-своєму особливі. Є спокійні, є більш вимогливі. Всі вони абсолютно різні. Однакових не буває.

- Ви завжди із душею підходите до своїх пацієнтів?

Це мій обов’язок. (У цей час пані Маргарита ніяковіє, пояснює, що не публічна людина і не звикла говорити про себе. У такі моменти розумієш справжнє призначення медичних працівників – бути скромним героєм, що рятує людські життя без очікування на славу).

- У будь-якій професії, як би ви її не любили, все одно буде вигорання. Як Ви рятуєтеся від вигорання на роботі?

Книги та квіти. Своїх різнобарвних улюбленців вирощую на подвір’ї дачі.

Я не люблю відпочивати в лісі, на озері. Мені таке не подобається. А от квіти на дачі – це кайф.

- Який період вирощування квітів подобається найбільше?

Травень, коли квітнуть тюльпани, нарциси, півніки, потім півонії, потім лілії, потім троянди.

- Ви завжди були такою доброю і чуйною до людей?

Моя перша наставниця, на жаль, уже покійна, Сохацька Віра Анатоліївна завжди казала: «Стався до людей так, як хочеш, щоб вони ставилися до тебе».

- Що хотілося побажати всім ніжинцям?

Щоб якнайшвидше закінчилась війна.

Пані Маргарита - тендітна жінка з добрим, трішки втомленим поглядом ходить від ліжка до ліжка перевіряючи стан пацієнтів реанімаційного відділення. Вона стримана, але в рухах, жестах та інтонації відчувається щира доброта та турбота про людей. Це заслуговує на повагу!

Ця вродлива усміхнена дівчина здобула юридичну освіту, має досить значний професійний стаж у правоохоронних органах, а зараз допомагає переселенцям облаштовувати життя у Ніжині.

Знайомтесь, #Обличчя_громади_Ніжина – Іценко Тетяна Борисівна, завідувач сектора по роботі з внутрішньо переміщеними особами Управління соціального захисту Ніжинської міської ради.

Тетяна народилася у Ніжині. Після закінчення школи вступила до Державного податкового університету в Ірпені, потім продовжила навчання в Академії внутрішніх справ. 9 років працювала на посаді експерта Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при ГУМВС України в Київській області.

«Проводила я в основному дактилоскопічні експертизи, хоча мала багато допусків на проведення інших видів експертиз. Коли прийшла на роботу молодим спеціалістом, експертиза ДНК лише тільки-но починала впроваджуватися і була дороговартісною. Всі надії покладали на дактилоскопію. Саме цей метод допомагав оперативним працівникам рухатися у правильному напрямку і давав поштовх до розкриття злочину. Вже у 20 років я зрозуміла, що не маю жодного права на помилку. Мій висновок міг допомогти розкрити злочин або ж зруйнувати чиюсь долю. «Так» або «ні» – іншого висновку не могло бути. Це мене дисциплінувало і навчило усвідомлювати колосальну відповідальність за результати своєї роботи», – розповідає пані Тетяна.

За сімейними обставинами повернулася назад до Ніжина. В цей час відбувалося реформування міліції в Національну поліцію, у рідному місті посади експерта-криміналіста вже не було. Звернулася до Центру зайнятості. Тетяні запропонували звернутися в Управління соціального захисту, адже їм потрібен спеціаліст із таким рівнем досвіду. Відтоді Тетяна Борисівна працює в цій установі.

Наскільки складно було працювати з отримувачами субсидій? Адже відвідувачам потрібно пояснити, що від працівника установи не залежить призначення субсидії, також кожному донести інформацію про надання необхідних документів, строки подачі, а також причини відмови у наданні цієї допомоги.

«Я займалася прийомом документів від громадян на оформлення субсидій. Мушу зазначити, що слово «субсидія» я вперше почула лише тут. Юридична освіта допомогла набагато легше і швидше зрозуміти специфіку роботи. Зазначу, що порівняно з попереднім досвідом криміналіста працювати мені було набагато легше. По-перше, лише тут я зрозуміла, що на роботі є святкові і вихідні дні, по-друге, я працювала з одним нормативно-правовим документом, а не масою актів, інструкцій, положень… Як юрист я завжди могла надати відвідувачам пояснення усіх кроків і етапів призначення субсидій. Ця програма у той період набирала обертів. Перед початком опалювального сезону черги були шалені, обсяг документів неймовірний, ми працювали до пізнього вечора і у вихідні», – згадує пані Тетяна.

Події 24 лютого 2022 року кардинально змінили діяльність Управління соціального захисту.

«Події після повномасштабного вторгнення поставили своєрідний виклик працівникам нашої сфери. На мене поклали реалізацію нової сфери послуг, яка тільки-тільки з’явилася: компенсація власникам житлових приміщень за розміщення внутрішньо переміщених осіб. Це був абсолютно новий проєкт. Потрібно було вивчати законодавчу базу (зміни в неї вносилися практично щомісяця, адже тривало доопрацювання), читати багато спеціальної літератури. брати участь у семінарах, круглих столах… Навчалася не лише я – навчалася вся Україна. До січня 2022 року на обліку у Ніжині знаходилося близько 500 ВПО, ними займався один працівник, але тоді практикувався зовсім інший підхід до роботи з ними, були інші нормативно-правові акти», – розповідає Тетяна Борисівна.

У кінці березня, коли розпочалося звільнення Ніжинського району і в цілому області, коридори Управління соціального захисту були переповнені відвідувачами.

«Пік звернень припав на кінець березня – початок травня 2022 року. Звичайно ж, один працівник не міг упоратися з таким обсягом роботи, тому допомагали всі: приймали документи, ставили на облік, відразу ж спрямовували, де можна отримати гуманітарну допомогу, співпрацювали з церквами і благодійними організаціями, – згадує пані Тетяна. – Маломобільних людей відвідували вдома, адже обов’язковою умовою отримання статусу ВПО є особиста зустріч із кожною людиною і власноруч підписана нею заява. Наш керівник Кулініч Валентина Михайлівна мала чітку позицію: «Якщо людна не може прийти до вас, ви повинні йти до неї».

Після аналізу проведеної роботи у березні цього року було створено новий структурний підрозділ Управління соціального захисту населення – сектор по роботі з ВПО.

«Це зумовлено бажанням створити один центр, у якому ВПО у разі звернення отримають усе необхідне: постановку на облік, оформлення документів для отримання соціальної допомоги, контакти благодійних організацій, інформацію про школи, садочки і сімейні амбулаторії. Я і мої колеги Олефір Оксана Володимирівна та Варивода Інна Миколаївна усім охочим даємо особисті номери телефонів, аби вони у разі потреби зверталися безпосередньо до нас і зайвий раз не витрачали час і кошти на дорогу.

Доля цих людей мені близька й тому, що моя бабуся, яка все життя мешкала у Чернігові, також втратила житло. На місці її хати – величезна вирва. Снаряд пройшов через будинок від даху до фундаменту, будівля просто склалася і упала у цю вирву. Бабусю ми забрали жити до себе, але ж вона дуже часто просила відвезти її додому. Я їй казала: «Твоєї хати вже немає», але бабуся не вірила. Війна навчила нас не бути байдужими до інших людей, адже ми не знаємо, хто і що пережив за своє життя», – ділиться власними думками Тетяна Борисівна.

Більшість ВПО живуть у родичів, друзів або знайомих. Але ж це все одно не рідна домівка. Потрібно допомогти їм реалізуватись у новому оточенні, щоб вони відчували себе потрібними і отримали впевненість у завтрашньому дні.

«Маємо усвідомлювати, що цим людям дуже складно. Ситуація, у якій вони опинилися, дестабілізує. Дехто виїхав обмірковано, мав час і можливість підготуватися, а деяких страшні обставини привели до Ніжина з порожніми руками і травмованими душами, ці люди не знають, що робити далі… На прийомі відразу бачимо, хто сприймає Ніжин як тимчасовий прихисток, а хто вирішив залишитись у місті надовго. Прагнемо усіляко їм допомогти, співпрацюємо з Центром зайнятості, підприємцями, які готові брати на роботу ВПО, Товариством Червоного Хреста, БФ «Карітас», Галиною Б’янкою. Вони мають можливість отримати ваучери на курси перекваліфікації, а також гранти на відкриття власної справи, маємо приклади реалізації таких проєктів. Багато ВПО скористалися ваучером на здобуття ступеню магістра в НДУ ім. Миколи Гоголя. Людям важлива матеріальна незалежність, яка додає упевненості. 2 тисячі гривень на дорослого і 3 тисячі на дитину – це дуже мало, складно комфортно себе відчувати із таким доходом», – пояснює пані Тетяна.

У кінці серпня 2023 року потік ВПО значно зріс. Це пов’язано з евакуацією сімей із дітьми з прикордонних територій Чернігівської і Сумської областей, де, на жаль, щодня здійснюються обстріли з території рф. Батьки хочуть дати своїм діткам можливість жити і навчатися у безпечних умовах. Абсолютно усі ці діти забезпечені безкоштовним харчуванням, дошкільнята відвідують садочки, а школярі зараховані до навчальних закладів.

«Коли минулого року була перша хвиля ВПО, вони були мовчазні, не проговорювали свої проблеми, трималися відсторонено від інших. Зараз ситуація вже інша, наша психіка більш-менш адаптувалася до реалій війни, люди проговорюють свої проблеми і більш відкриті», – ділиться думками Тетяна Борисівна.

Ми запитали у пані Тетяни, яке захоплення допомагає їй підтримувати життєвий баланс і знаходити у своєму житті час для себе?

«Під час навчання у виші спеціальна фізична підготовка була одним із найважливіших предметів. Відтоді звикла до фізичного навантаження і полюбила спорт, він допомагає активно жити й відчувати себе у тонусі. А моє хобі – заняття на пілоні. Захопилася цим у Києві, переїхавши до Ніжина, продовжила заняття. Також полюбляю займатися у тренажерній залі», – розповіла пані Тетяна.

На завершення зустрічі ми поцікавилися, що ж бажають працівникам сектора по роботі з ВПО їх відвідувачі. На це Тетяна Борисівна відповіла:

«Нам часто дякують і бажають гарних відвідувачів. Але у нас усі відвідувачі гарні, не було проблем чи конфліктів з ними. Ці люди вдячні за допомогу і дружнє спілкування, а ми повинні їм допомагати й підтримувати».

___________________________________________________________________

У рубриці #обличчя_громади_Ніжина ВИХОВАТЕЛЬ НІЖИНСЬКОГО ДИТЯЧОГО БУДИНКУ-ІНТЕРНАТУ НАТАЛІЯ КОСТЕРОВА ПРО УЛЮБЛЕНУ РОБОТУ, МАЛЮВАННЯ І ПРОСТІР "ВІЛЬНА"

Наталія Костерова працює вихователем в Ніжинському дитячому будинку-інтернаті вже майже 28 років. В цьому закладі проживають молодь та діти з інвалідністю.

Протягом всього часу пані Наталія працювала з дітьми різної категорії захворювання та різного діагнозу. До кожного зі своїх вихованців вона ставиться з великою повагою та любов'ю.

Наталія Валеріївна - вихователь вищої категорії, що говорить про її професіоналізм та людяність.

ПРО УЛЮБЛЕНУ РОБОТУ

Декілька років тому під опікою Наталії Валеріївни перебувала група дівчат, віком від 6 до 18 років, які переїхали до Ніжина з іншого інтернату. Дівчата, завдяки команді спеціалістів, педагогів та вихователів, стали справжніми принцесами – яскравими, ввічливими та сонячними. Юні леді навчалися поводитися, як панянки: вчилися самообслуговуванню, допомагати одна одній, танцювати та співати. В групі був створений світлий, гарний та позитивний простір.

На даний час пані Наталія працює з групою хлопців віком від 6 до 18 років. До кожного з них вона знаходить індивідуальний підхід і шукає їхню унікальність.

Вихователь не відмовилася від формальних методів навчання дітей. Вона додала до них ще арттерапевтичні практики разом з методикою Монтессорі та творчою діяльністю. Це дозволяє вихованцям розвиватися природно у власному темпі.

"Я полюбляю з дітками малювати, клеїти, ліпити, викладати чудові картини із серветок, створювати мандали з природніх матеріалів. А особливо мені подобається з вихованцями ставити веселі, сучасні, українські танці, співати пісні. Це кропітка щоденна праця. Крок за кроком. На кожні свята ми готуємо театральні постанови, музичні казки, мініатюри чи лялькові спектаклі", - зазначає Н. Костерова.

Разом з іншими вихователями створили театральний гурток, в якому беруть участь не тільки підопічні, а й всі працівники закладу.

На всі свята вони залюбки показують гостям театральні постанови, де діти є героями улюблених казок. Вже поставили театральні казки «По сторінках Діснея», «Дюймовочка», «Колобок». До дня працівника соціальної сфери, який відзначається 5 листопада, готують театральну постанову казки "Ріпка" на новий лад.

В цих постановах беруть участь діти, які мають різні вади. Чимало вихованців не можуть розмовляти і пересуваються тільки на візочках, але вони і є головними героями постанов. Дуже важко навчити таких дітей все робити в унісон.

Розучувати рухи, вчити слова тексту, співати разом - справа не з легких. Дітки, які не розмовляють, використовують міміку та рухи.

"З вихованцями на візочках ми танцюємо, тримаючи їх за руки або підтримуючи за плечі. А ще ми вчимо та танцюємо флешмоби. Останній виконували під патріотичну пісню «Стефанія». З цими дітками чудово показувати свої емоції: яку енергію ти їм передаєш, таку вони і покажуть. Позитив і душевне тепло завжди притягують добро" - із захопленням розповідає пані Наталія.

ПРО СЕБЕ

Народилася героїня нашої оповіді в Ніжині. Закінчила школу №7. Трудову діяльність розпочала в 1988 році на посаді помічника вихователя в дитсадку №6 "Сонечко". Вчитель Алла Михайлівна Козлова та вихователь Лілія Борисівна Яковлева вчили працювати з дітьми-шестирічками, шукати в кожній дитині індивідуальність, унікальність, допомагати їм вчитися та зростати. А це, дійсно, велика наука!

Багато із учнів того класу зараз зустрічаються з пані Наталією та згадують минулий час в садочку.

За фахом Н. Костерова - педагог-філолог, закінчила Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя. Завжди дуже любила читати. Особливо - класику. І вже з 1996 року працює в Ніжинському дитячому будинку-інтернаті.

ПРО ТВОРЧУ РОДИНУ

Всі родичі пані Наталії - дуже талановиті та творчі люди. В її роду були письменники і співаки, музиканти і художники, а також швачки і вишивальниці, інженери і конструктори.

Тітка - Кириченко Світлана Петрівна (на жаль, вона померла в травні цього року) - складала цікаві оповідання та романи про любов та стосунки, а для діток писала мудрі казки. Пані Наталії пощастило з нею попрацювати: Світлана писала, а вона ілюструвала ці книги. У такому тандемі жінки випустили декілька книг казок. Ці казки тепер пані Наталія залюбки читає своїй онуці Емілії.

ПРО ПРОСТІР "ВІЛЬНА"

У житті кожної людини трапляються не тільки світлі смуги. Були важкі часи й у пані Наталії. Але любов до життя, віра в майбутнє дали змогу змінитися самій та змінити все навколо. Чотири роки вона відвідувала жіночий клуб "Барви життя". Згодом закінчила курси за напрямком "Позитивна психотерапія" та стала консультантом. Намагалася якомога більше спілкуватися з позитивними людьми, навчалася та розвивалася. Брала участь у багатьох тренінгах та фестивалях. Займалася спортом.

А коли навесні поточного року Наталія Валеріївна прочитала оголошення про те, що у Ніжині відкривається простір для жінок "Вільна", дуже зраділа. Хоча спочатку не повірила, що це - безкоштовно. Адже гарні речі у житті так просто не даються! Згодом пані Наталія все ж таки зважилася відвідати "Вільну". І не пошкодувала.

Потім на прохання кураторки проєкту Ганни Б'янки спробувала провести зайняття з мандалатерапії. Спочатку послухати нову експертку прийшло шість жінок, а наступного разу - вже 16.

Зараз вона проводить з відвідувачками простору «Вільна» заняття з мандалатерапії, нейрографіки та правопівкульного малювання.

А ще і сама займається різними практиками арттерапії та бере участь в різних тренінгах. Нещодавно стала учасницею проєкту «Дозволь собі світити».

Пані Наталія щиро вдячна організаторам за створення у Ніжині простору "Вільна", за можливість пізнати себе та свою внутрішню силу, за здорове та цікаве спілкування в просторі.

ПРО МАЛЮВАННЯ

Вдома у пані Наталі картинами увішана вся кімната. Чимало вже подарувала друзям, знайомим. Частина прикрашає стіни рідного закладу. Декілька робіт віддала на благодійність, кошти пішли на потреби ЗСУ.

Наталія Валеріївна полюбляє малювати квіти, природу, обличчя, янголів - з великими очима. Бо очі - це дзеркало душі. Останнім часом працює в українському стилі акриловими фарбами.

Ще пані Наталія навчається на курсах нейрографіки. Щоб отримати сертифікат «Користувача», потрібно намалювати багато робіт. Це кропітка, але це дуже цікава праця. А найголовніше те, що вона може змінити і вже змінює відношення до життя, почуттів, Всесвіту.

ПРО ЩАСТЯ

Кожен з нас сам визначає межу, де розпочинається щастя. Пані Наталія - попри всі життєві негаразди - вважає себе щасливою людиною. Вона - кохана дружина, мама і бабуся.

Має улюблену роботу та хобі, які приносять справжнє задоволення. Спілкується з гарними людьми. Вміє підмічати такі грані характеру, які відкриваються далеко не всім. Відшукує позитив у всьому, що її оточує. І намагається відповідати Всесвіту добром, душевним теплом і радістю за все, що має.

Автор: журналіст Nizhyn Post Вероніка Грицова

Фото надано Наталією Костеровою

_____________________________________________________________________

МІСІЯ УКРАЇНСЬКИХ МИТЦІВ – ЗБЕРЕГТИ НАЦІОНАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО ДЛЯ ПРИЙДЕШНІХ ПОКОЛІНЬ

Ледь помітний рух руки диригента – і хоровий колектив зачаровує нас неймовірним сплетінням і красою голосів, майстерністю виконання творів. Ця вдавана легкість залишає глибоке враження у слухача, адже всі розуміємо, що за умінням організувати хор і гідно презентувати його стоять роки кропіткої праці.

Хорова диригентка, організаторка хору «Світич», завідувачка кафедри вокально-хорової майстерності НДУ ім. М. Гоголя, професорка кафедри оркестрового диригування та інструментознавства Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, заслужений діяч мистецтв України… Повний перелік творчих і професійних здобутків нашої сьогоднішньої героїні займе ще кілька рядків тексту. Знайомтесь, #обличчя_громади_Ніжина

– Шумська Людмила Юріївна.

– Музика – мій шлях у житті, вона мене обрала і веде за собою. Хист до музичної творчості у мене вроджений, тому я навіть не уявляла себе поза мистецтвом. Моя мама не мала музичної освіти, але була обдарована академічним голосом і на слух віртуозно відтворювала почуті по радіо оперні арії. Також пам’ятаю, як я, п’ятирічна дівчинка, диригувала хором, який складався з ляльок, зайчика і ведмедика, – із посмішкою згадує Людмила Юріївна.

Мала батьківщина пані Людмили – Черкащина, край давніх культурних традицій, оповитий славою козаків і духом Кобзаря. Дуже рано почала навчатися гри на скрипці.

– Наша родина мала талановитого сусіда-скрипаля, який погодився давати мені уроки. Цей інструмент розвиває абсолютний слух, що є обов’язковою умовою професійної кар’єри хорового диригента. Тож я ще й скрипалька, – розповідає Людмила Юріївна.

У 13 років у пані Людмили відкрився академічний голос, розкішне лірико-драматичне сопрано. Вона мріяла про кар’єру співачки та навчання в Черкаському музичному училищі. Але в училищі не було вокального відділу, тому вступила на диригентсько-хоровий.

– Навчатися мені було легко. Складалося враження, що все, чого нас навчають, я знаю і вмію від народження. Вокал – жодних проблем, гра на фортепіано – я сіла і відразу почала грати, з теоретичними предметами не було жодних труднощів. Не полишала мрію про вокальну освіту та їздила до Києва на консультації з вокалу до легендарної співачки – народної артистки України Діани Петриненко. Але доля розпорядилася по-іншому, коли до нашого училища завітала делегація професорів Київської консерваторії. Її очолював завідувач кафедри хорового диригування, професор Левко Венедиктов, на той час – головний хормейстер Національної опери України. Комісія, до складу якої також входив славетний диригент, професор Михайло Канерштейн, шукала таланти по всій Україні, і я, тоді ще студентка третього курсу, була єдиною претенденткою на прослуховування, – згадує Людмила Юріївна.

Члени комісії одностайно рекомендували обдаровану студентку до вступу до їх закладу.

– Через рік, закінчивши з відзнакою училище, я поїхала до Києва. На той час абітурієнти консерваторії мали скласти дев’ять екзаменів! Якщо сім оцінювалися на «відмінно», решта скасовувалися. Ані на мить не сумніваючись у собі, я всі сім екзаменів склала на «відмінно» і стала студенткою диригентського факультету Київської консерваторії – найпрестижнішого музичного вишу України, – розповідає пані Людмила.

– Роки навчання у класі народного артиста України, академіка Академії мистецтв України, професора О. С. Тимошенка, який створив авторську диригентську школу, заклали підвалини мого наступного творчого життя. Саме він сформував мене як професіонала, як майстра, допоміг визначитися у професійному виборі, підтримував мене усе життя, був порадником і колегою, – з теплотою говорить про свого наставника Людмила Юріївна.

Закінчивши консерваторію (звичайно ж, із відзнакою), місцем роботи обрала Ніжинський педагогічний інститут імені Миколи Гоголя. Викладання у виші, навчання в аспірантурі, зустріч із майбутнім чоловіком… До Києва вже не хотілося повертатися.

– У Ніжині я відчуваю творчу свободу і сили працювати. Наше місто дійсно покрите Божою благодаттю, адже для такої невеликої території кількість церков і соборів захмарна. Ця атмосфера духовності сприяє розквіту культури й мистецьких талантів. Тому не випадково наше місто стало стартовим професійним майданчиком для багатьох видатних митців, народних та заслужених артистів, професорів, які прославили його своєю творчістю, – це Микола Кондратюк, Микола Давидов, Віктор Іконник, Марія Бровченко, Микола Шумський, Володимир Дорохін, Людмила Костенко, Микола Буравський, Алла Хоменко, Любов Дорохіна, Микола Борщ, Сергій Голуб та багато інших. А скільки у нас танцювальних і хорових колективів, навчальних закладів мистецького спрямування, шкіл, гуртків, – ділиться думками пані Людмила.

Вона пройшла тривалий шлях фахового становлення і нині посідає чільне місце в когорті знаних хормейстерів України. Починала з дівочого хору «Ave vіta», далі – жіноча капела «Калинонька». Але постійно відчувала обмеженість можливостей лише жіночого співу у засобах, у тембровій палітрі. Обмірковуючи подальші дії і плани, пані Людмила звернула увагу на хор своєї колеги – нині заслуженого діяча мистецтв України, професорки Людмили Костенко. Її стиль роботи і творчий неспокій подобалися пані Людмилі, і вона запропонувала об’єднати їхні хорові колективи в один мішаний хор. Це доленосне рішення вони ухвалили 1993 року. Багаторічний тандем двох Людмил – справжній життєвий і мистецький феномен, який завжди привертав увагу як колег по диригентському цеху, так і поціновувачів хорового мистецтва своєю успішною творчістю. Їхнє дітище – це унікальна хорова майстерня «Світич», на чолі якого вони багато років поспіль прославляють Ніжин, рідний Гоголівський університет, зберігають глибинні музичні традиції Сіверщини та національні духовні цінності.

Цього року створений ними Молодіжний хор «Світич» святкує своє 30-річчя. Він лауреат понад 90 міжнародних конкурсів, має у своєму доробку понад 80 записів у фонд Українського радіо і за кількістю творчих перемог по праву вважається абсолютним лідером у царині університетського хорового руху України. Цей колектив міжнародного рівня гідно представляє місто Ніжин й український культурний продукт вітчизняній та іноземній публіці.

Студенти класу професорки Людмили Юріївни Шумської неодноразово ставали переможцями багатьох конкурсів диригентського мистецтва. Також пані Людмила займається активною музично-просвітницькою діяльністю, є автором двох потужних мистецьких проєктів: «НІЖИН-МУЗ-ФЕСТ» і Всеукраїнського юніорського конкурсу музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка.

– Я пишаюся своїми студентами, маю багато творчих ідей і сил для їх реалізації. Колись дуже давно мій учитель, ректор Київської консерваторії академік О. С. Тимошенко допоміг мені усвідомити себе саме як українського митця, українського диригента. Тому мій обов’язок як митця – гідно презентувати наше національне мистецтво в Україні і за її межами. Намагаюся донести це усвідомлення і своїм студентам. Упевнена, що важливою складовою нашої загальної перемоги над ворогом є перемога на культурному фронті. І тут ми у перших лавах. Наші захисники й захисниці самовіддано боронять нашу незалежність, свободу, територіальну цілісність, а ми, митці, маємо щоденною працею зберігати для прийдешніх поколінь нашу культуру, мову, мистецтво, бо саме вони є показниками нашої національної ідентичності й самобутності українського народу, – резюмує наша гостя.

Цьогоріч Шумська Людмила Юріївна відзначає 40-річчя музично-виконавської та педагогічної діяльності у Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя. Вона посідає почесне місце у плеяді видатних митців нашої держави, тож бажаємо нашій видатній мисткині й надалі нових ідей, втілення неординарних творчих задумів у мирній Україні.

_______________________________________________________________

“Без гарного настрою робота не залагодиться”, – каже маляр Ніжинського КП “СЄЗ” Людмила Ходакевич

Маляра-штукатура комунального підприємства “Служба Єдиного Замовника” Людмилу Ходакевич важко застати на одному місці – вона перебуває у постійному русі. Якщо зранку працювала на вул. Шевченка, то через кілька годин її можна побачити вже на вул. Геологів.

Приміром, сьогодні, 6 жовтня, Л. Ходакевич фарбує газову трубу в багатоповерхівці на вул. Шевченка, 12. Пофарбує – і “полетить” далі. Справа у тому, що пані Людмила дуже швидко виконує поставлені перед нею завдання.

Але “швидко” – не значить, “погано”. Навпаки, зі слів керівництва, роботу Л. Ходакевич завжди виконує якісно. Принаймні, за десять років, а саме стільки жінка працює на підприємстві, нарікань з боку мешканців будинків, які обслуговує КП “СЄЗ”, не було. Кажуть, руки у неї дійсно “золоті”: за що б не взялася, а вміє вона шпаклювати, штукатурити, білити, фарбувати, клеїти шпалери – все виходить гарно.

В її трудовий книжці – лише один запис: на цьому ж комунальному підприємстві.

Нині пані Людмила вже досвідчений фахівець. Але спочатку її не хотіли працевлаштовувати без стажу роботи, бо вона тільки-но закінчила Ніжинське училище №35, де придбала спеціальність маляра-штукатура та плиточника-облицювальника. Хоча певний досвід на той час у неї вже був: у вільний час дівчина підробляла – клеїла шпалери знайомим і сусідам.

Тодішній керівник прийняв Людмилу на роботу під свою відповідальність. І не пошкодував. Вже через короткий проміжок часу дівчина довела, що хоче і вміє працювати. Що вона старанно та якісно виконує свою роботу. З часом прийшов і досвід.

“Головне правило, коли беретеся клеїти шпалери, – рівно викласти перший лист. Далі вже піде, як по маслу. Можете взяти лазерний рівень у допомогу”, – дає цінні поради пані Людмила.

Її робочий день розпочинається о 8-й, закінчується – о 17-й.

“Зранку встала, зібралася, відвела донечку Вікторію в дитсадок. Після трудового дня забрала малечу з дитсадочка і – додому. І все це слід робити з гарним настроєм. Інакше робота не залагодиться”, – зазначає героїня нашої оповіді.

Щоранку Л. Холодкевич отримує від майстра завдання.

“Приміром, нещодавно ми вдвох з колегою “чаклували” над двірними відкосами, а кілька днів тому вже закінчили роботи у під’їзді на вул. Шевченка, МПС –1. Займалися побілкою, фарбували. До цього разом з іншими працівниками КП “СЄЗ” робили ремонт в укритті на вул. Захисників України, 5″, – зазначає Л. Ходакевич.

Чи замислювалась колись пані Людмила над тим, щоб змінити професію, продовжити навчання? Може, каже, колись, і замислювалася, а зараз – вже ні. Бо і ту роботу, що вона виконує, теж потрібно комусь робити. Всі ж не можуть бути педагогами, лікарями та юристами. Суспільству необхідні й люди робочих професій.

Найбільше у житті Л. Ходакевич хоче, щоб її 4-річна донечка виросла щасливою і під мирним небом. Задля цього вона працює. Задля мирного майбутнього наших дітей працюємо всі ми. І кожен наближає Перемогу на своєму фронті.

Автор: журналіст сайту Nizhyn Post Вероніка Грицова

Фото автора

_______________________________________________________________

Якими фарбами розмалюєш життя – таким воно і буде. #Обличчя_громади_Ніжина - вихователька Оксана Федько

Усі ми родом із дитинства. Це чарівний час. І майбутнє кожного з нас часто залежить від того, як пройшли ці роки, яких людей ми тоді зустріли і чого вони нас навчили.

Одним із важливих етапів становлення дитини є відвідування садочка.

Пощастило тим дітлахам, у яких цей період асоціюється з веселими святами, усмішками вихователів і цікавими заняттями. На щастя, наша громада багата на талановитих і працьовитих людей, які можуть перетворити заклади дошкільної освіти на оазиси творчості, дитячих усмішок і пізнавальних ігор.

Знайомтесь, сьогодні у рубриці #Обличчя_громади_Ніжина – вихователька ЗДО № 4 «Казочка» Федько Оксана Григорівна.

«Коли після закінчення університету запропонували посаду вихователя у садочку № 9 «Лілея», погодилася, почала працювати з малюками і відразу ж зрозуміла, що це моє, – згадує пані Оксана. – Я почуваюся щасливою, адже знайшла улюблену справу, відчуваю любов дітей і можу свою любов віддати їм».

Педагогічний талант допомагав їй знаходити шлях до дитячих сердець, а невичерпна енергія і постійна самоосвіта сприяли реалізації усіх методичних і творчих задумів.

«Хочу наголосити, що весь наш колектив відповідально і добросовісно ставиться до своєї роботи. Кожен – від вихователів до допоміжного персоналу – є незамінною людиною у садочку і розділяє турботу про діток», – наголошує Оксана Григорівна.

Молодій перспективній виховательці запропонували посаду методиста.

«Це складна і водночас цікава робота, яка дає можливість ще більше реалізувати себе. Почався період навчання: курси підвищення кваліфікації, тренінги, семінари, пошук нового і цікавого. А взагалі, ким тільки не доводиться бути працівникам дитсадків, – сміється пані Оксана. – Діапазон ролей – від Баби Яги до квіточки і метелика. Моя сором’язливість дуже швидко десь ділася».

Повномасштабне вторгнення різко змінило життя кожного з нас, а особливо дітей.

«Мій педагогічний стаж – 16 років. І можу сказати, що війна змусила наших діток подорослішати. Вони стали більш відповідальними, серйозними, дуже часто доводиться чути від них недитячі питання. Завдання наше і батьків – не посилювати їх тривожність, допомогти якомога довше залишатися у чарівному світі дитинства», – підкреслює педагог.

На її думку, важливе завдання вихователів – навчити дітей не боятися відходити від стандартів і діяти по-своєму. Вони повинні вміти ухвалювати самостійні рішення і адаптуватися до сучасних мінливих реалій сьогодення.

«Важливо дати нашим діткам відчуття значущості їх дій. Під час проведення свят кожна дитина має бути залучена до них хоча б у найменшій ролі. І водночас вона повинна усвідомлювати, що її роль є головною і без неї свята не буде», – ділиться досвідом вихователька.

Діти, як відомо, відчувають позитивну енергію і любов, спрямовані на них. Саме тому дітлахи, які вже подорослішали і перейшли до інших груп, просяться у своїх батьків повернутися назад до улюбленої виховательки.

Упевнені, що яскраві фарби, якими пані Оксана наповнює життя своїх вихованців, розмалюють їх майбутнє лише у світлі кольори!

#Обличчя_громади_Ніжина - МИТЕЦЬ З ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ СЕРГІЙ СВЯТНИЙ

«Золоті руки, харизма та досвід» – такими словами характеризують ніжинського майстра різьбярства, члена національної спілки народних майстрів України Сергія Святного, якому сьогодні ми адресуємо щирі слова привітання з нагоди ювілею.

Сергій Олексійович – яскравий приклад того, як улюблена справа стала стилем життя, адже він серйозно займається різьбленням понад сорок років та при цьому не перестає дивувати поціновувачів неймовірними виробами.

Мала батьківщина майстра – с. Селище (Носівщина), де ще хлопчиком захоплювався виготовленням дерев’яних іграшок. Спеціальність столяра отримав під час навчання у Чернігові, продовжив освіту за творчою спеціальністю в Ніжинському училищі культури і мистецтв, яке закінчив з відзнакою.

Протягом багатьох років плідної праці Сергій Олексійович брав участь у численних фестивалях, ярмарках, виставках, що продовжує робити і досі. Свідченням його майстерності є незліченна кількість нагород, подяк, дипломів, а його дерев’яні шедеври експонувались у музеях України, Швейцарії, Франції, Австралії, США.

Воєнний стан не змусив Сергія Святного скласти вмілі руки – яскравим підтвердженням цьому є його участь цьогоріч в одному з найбільших фестивалів Туреччини – Міжнародному фестивалі культури та мистецтв, де ніжинський майстер достойно представив Україну.

«Від своєї роботи я кайфую… Навіщо жити в сірому світі?» – життєве кредо, завдяки якому Сергій Олексійович зробив такий вагомий внесок у розвиток народних ремесел Чернігівщини. Ще раз пересвідчуємось, що, маючи таких майстрів, Україна обов’язково переможе і відродиться!

Ніжинський краєзнавчий музей ім. Івана Спаського

---------------------------------------------------------

  Наше завдання – виховати слухача. Якщо наші учні будуть розуміти високе мистецтво, вони підуть у театр, на балет, в оперу, будуть їх підтримувати і розвивати

У червні 2023 року Разон Ірину Вікторівну було призначено новою керівницею Ніжинської музичної школи. Ця активна жінка, відкрита для всього нового, пропонує і втілює у життя своє бачення розвитку Ніжинської музичної школи, у якій, до речі, свого часу отримала початкову музичну освіту.

Ми продовжуємо рубрику #Обличчя_громади_Ніжина з непересічними особистостями нашого міста.

«Головне у навчанні музики – індивідуалізація навчання. Наш колектив усвідомлює, що кожен наш учень своєрідний і унікальний. Одним до вподоби класичні твори, інші мають схильність до більш модернових творів. А навчатися і творити можна лише за покликом душі, без примусу», – зазначає керівниця.

Саме тому освітній заклад із нового навчального року переходить на нові освітні програми. Ірина Вікторівна була у складі робочої групи з їх розробки й обговорення.

«Ми писали ці програми, спираючись на можливості і потреби наших учнів. Програми дають більше свободи дітям і викладачам, а головне, спрямовані на розвиток і врахування індивідуальних особливостей кожної дитини, її смаків, уподобань і можливостей», – ділиться враженнями про цю роботу.

До слова, Міжнародна рейтингова Академія соціології та сучасних технологій відзначила професійний і громадський внесок Ірини Вікторівни медаллю «Трудова слава».

Ще один пріоритет діяльності – сприяння розвитку творчих колективів. Усім відомі дитячий зразковий хор «Сяйво» (керівник Сергій Голуб) і зразковий дитячий духовий оркестр «Ніжинські сурми» (керівник Віталій Карпенко).

Але час генерує нові ідеї, і у закладі виникають нові творчі осередки. Нещодавно молодий перспективний викладач запропонував ідею і створив ансамбль народних інструментів. Діти активно долучаються до участі у ньому. Наступний задум, який уже втілюється у життя, – створення дівочого вокального ансамблю народної пісні. Також обговорюються ідеї створення джаз-бенду і хору хлопчиків…

Не оминають увагою у навчальному закладі і дітей з особливими освітніми потребами, для яких створено відповідні умови.

Колектив музичної школи – 360 талановитих активних учнів і 45 викладачів, які є професіоналами своєї справи. І саме вони спільно пропонують і реалізують нові стратегії розвитку закладу.

Для успішного навчання і реалізації нових ідей потрібне матеріальне підґрунтя. На жаль, війна не сприяє вирішенню цього питання. На допомогу прийшла міська влада на чолі з міським головою Олександром Кодолою.

«Ми надзвичайно вдячні міському голові за особисту зацікавленість питанням забезпечення нашого закладу. Складний час не став йому на заваді, і ми отримали значну матеріально-технічну підтримку. Зокрема, ми отримали 4 медіаклівіатури, 2 комп’ютери, багатофункціональний пристрій, офісні і мְ’які меблі, газонокосарку та інше вкрай потрібне нам обладнання», – сказала Ірина Вікторівна.

Звичайно ж, багато планів, багато потреб. Цифровізація навчання вимагає відповідного обладнання, тому є потреба у мультимедійних дошках, вебкамерах для проведення онлайн-уроків. Бажано б мати пральну машину для костюмів. А ще є мрія зробити сучасний ремонт будівлі.

«Після закінчення війни все буде обов’язково. Наша Перемога – це основне. А у мирний час спільними зусиллями нашого колективу і міської влади ми перетворимо наш освітній заклад на осередок креативності, творчості і радості для дітей», – упевнена директорка. 

-------------------------------------------------- 

Навчатися на помилках інших, щоб знов не бачити війни: як викладає історію вчитель-новатор з Ніжина

«Звичайно людина набагато краще «засвоює» урок, коли навчається на власних помилках. Мабуть, така вже наша природа, хоча ця «історія з історією» повторюється вже кілька поколінь».

Незабаром 1 вересня – початок нового навчального року. Рубрика #Обличчя_громади_Ніжина збирає історії педагогів, які, попри всі виклики, продовжують навчати дітей та виховувати гідних громадян України.

Активна, комунікабельна та справжня новаторка! Знайомтесь, це вчителька історії Ніжинської гімназії № 10 Жанна Кресан.

За 25 років роботи у школі Жанні Володимирівні вдалося розробити креативні, а головне – дієві моделі проведення уроків. Тож який він – сучасний учитель історії? Читайте у нашому матеріалі.

«Весь цей час не лише навчаю, а й навчаюся сама – у друзів, колег, дітей. Останніми роками популярним і дієвим стало проведення майстер-класів та практикумів і в нашій школі, і онлайн на всеукраїнському рівні, під час яких дізнаєшся про цілу серію новинок, адже одній людині нереально все відслідковувати. І тут навіть не важливо, який предмет викладання – математик чи біолог стануть неоціненною допомогою історику. А ще багато цікавого й корисного можна запозичити у малих вундеркіндів – їхні лайфхаки чи ідеї суттєво допомагають знайти правильне рішення чи вихід із ситуації».

«Свої» уроки має кожен учитель, із сучасними дітьми інакше не можна. Це покоління зі своїми психологічними особливостями засвоєння інформації, кліповим мисленням, воно вимагає креативності й оновлення форм викладання. Підросли НУШенята, які по-іншому сприймають і вчителя, і матеріал, мають власне бачення свого місця у цьому процесі.

Тож хоча урок був і залишається основною формою навчання вже кілька століть, він зазнає багатьох нововведень. І це класно, бо цікавіше стало всім.

З іншого боку, урок – це не завжди гра і серія розваг, він вимагає зосередженості й докладання зусиль здобувачами освіти. У майбутньому, можливо, й винайдуть якісь «пігулки», які містять весь шкільний курс, але поки що дітвора має таки здобувати знання невеликими порціями».

Я зрозуміла, що хочу знати більше

Потяг до історії вчителька відчула ще у дитячі роки.

«Вдома обов’язково має бути якась старовинна чудернацька й незрозуміла «штука», яка викличе масу запитань, а далі – то вже справа часу».

Далі школа, і тут пані Жанні щастить з учителями історії.

«Він вмів зацікавити… і підтримувати цей інтерес протягом навчання у школі. Важливо, коли вчитель може допомогти вирішити різнопланові питання, які іноді навіть не пов’язані з темою уроку. А якщо він ще й є майстром своєї справи, тоді інтерес до предмету тільки зростає».

Історію треба любити і розуміти

Саме такі слова своїм учням завжди каже Жана Володимирівна. Вона і показує дітям, як звичайний матеріал із підручників можна опрацювати і отримати куди більше цікавої, а інколи й ексклюзивної інформації.

«Та інформація, що сьогодні міститься в підручниках, – неповна. Ми бачимо купу дат, незрозумілих назв та стислий опис подій. Цього замало, аби знати минуле свого народу і всі ці тортури, що він пережив. І події сьогодення показують, що, дійсно, кожен із нас має вивчати історію, більше приділяти їй часу. Бо незнання минулого відображається на майбутньому. І це зараз треба пояснювати нашим учням, бо через кілька років вони вийдуть у доросле життя і впливатимуть на події у нашій державі», – розповідає вчителька.

Історія – це не тільки факти, історія – це події, люди. Треба розуміти, завжди є певні факти, що впливають на розвиток тієї чи іншої події. Простіше вивчати історію не за фактами, а за процесами.

«В Україні чимало приватних шкіл, які мають можливості працювати у власному форматі, але з перевантаженням програми фактичним матеріалом погоджується більшість учителів. Через просте «заучування» дат чи термінів втрачаються навички аналітичного мислення. Розуміючи історичні процеси в цілому, необхідні деталі легко знайти в інтернеті. Звичайно, є ключові дати в історії кожного народу, які знати необхідно».

А ось вивченню історії Жанна Володимирівна радить приділяти час із початкових класів. Звичайно ж, інформація має викладатися у простій, а може, навіть і в ігровій формі, враховуючи, що в межах Нової української школи зараз уже все можливо.

«Діти дізнаються про важливі події та постаті ще в дитячому садочку, але їхнє сприйняття історії може суттєво відрізнятися. У початковій школі також розглядають окремі теми, проводять виховні заходи відповідного спрямування. Допомагають цьому також і створені анімаційні серіали історичного чи українознавчого характеру, вибрати є з чого, було б бажання. З іншого боку, наша історія – це постійна боротьба за створення / відстоювання української державності, і таких трагічних сторінок, як Голодомор, у ній не бракує, а вразливу дитячу психіку потрібно берегти.

Нині сама ситуація збройного протистояння на теренах України ніби підштовхує до глибшого вивчення подій минулого, і дітвора 10-11 років уже бачить різницю між «братами-слов’янами». Але тут знову постає необхідність формування навичок критичного мислення, аби не заплутатися у всесвітній інформаційній павутині», – наголошує вчитель.

Історія – це наші люди

Найважливішу роль в історії відіграють люди. Саме вони пишуть її, стають свідками визначних подій. Цікаво вивчати історію за розповідями очевидців, адже про це не напишуть у книжках. За можливості пані Жанна запрошує свідків і учасників подій.

«Усна історія (розповіді, спогади, враження від пережитого певної людини) – це не лише альтернативний, а й необхідний шлях до розуміння того, чому ми маємо те, що маємо. Збір макулатури й металобрухту після уроків чи так звані ярмарки солідарності у «Фонд миру» у 70-80-тих роках минулого століття викликають хіба що подив у дітей суспільства з ринковою економікою, аналіз радянської пропаганди як маніпуляції дозволяє краще розуміти і вчинки, і спосіб життя людей минулого. І такі розповіді з власного життя – свого чи іншої людини – дійсно краще запам’ятовуються.

Окрім людей, «заговорити» можуть і предмети: в НДУ є інтерактивний музей Homo soveticus, де екскурсоводи та зібрані експонати розповідають майже 70-річну історію вже неіснуючої держави з точки зору пересічної людини. Занурюючись у особливості побуту та дозвілля кількох поколінь, школярі можуть не лише «відчути» історію у своїх руках, а й зрозуміти ностальгію старшого покоління за, наприклад, якісним одягом радянського зразка (і чому він був саме таким) чи дізнатися про витоки синдрому «відкладеного життя», – додає вчителька.

Зараз учні вже вивчають історію 2014 року, коли росія напала на східну частину України. АТО, ООС – ці поняття не дуже зрозумілі дітям, власне як і те, що саме там відбувається. Ви запрошуєте на урок учасника АТО? Він у межах дозволеного може розповісти дітям про те, що бачив на власні очі. Діти можуть поставити питання, і після цього їм вже інформація з підручника не потрібна.

«Ці явища взаємопов’язані. Має бути певна база, основа, від якої можна відштовхнутися, тож розуміння подій 2014-го має бути (інакше ми читатимемо «інші підручники»). До нас у школу учасники АТО приходили постійно – це були як наші випускники, так і батьки дітей або просто ніжинці. Хотілося б називати конкретні прізвища, але події останнього року нас багато чому навчили. Емоційний ефект від цих зустрічей важко переоцінити, і це саме той дієвий патріотизм, завдяки якому українці залишаються українцями.

Нинішня історія пишеться просто на наших очах, як би пафосно це не звучало. Її творцями стають не лише батьки, а й самі діти, і дорослішають та мудрішають вони просто на очах. А дуже хочеться, щоб у них було спокійне й галасливе дитинство, новий навчальний рік розпочинався під мирним небом, а історичні пам’ятки й географічні об’єкти вони вивчали завдяки екскурсійним мандрівкам, а не вимушеним переміщенням».

спілкувалася Вікторія Коломійченко

У рубриці #Обличчя_громади_Ніжина Наталія Гульванська.

"СЕРЦЕ РВЕТЬСЯ НАВПІЛ": сім'я ніжинської перукарки Наталії Гульванської живе на дві країни, чоловік воює в ЗСУ

Через повномасштабну війну з України виїхало чимало професійних кадрів: медиків, педагогів, інженерів, перукарів, швачок. Хтось вже повернувся, але деякі наші співвітчизники змушені поки що залишатися за кордоном. Серед них - ніжинська перукарка, "Мати-героїня" Наталія Гульванська.

Кажуть, пані Наталія - дуже талановита майстриня, її "золоті" руки творять дива і роблять з жінок справжніх красунь.

На жаль, журналісту Nizhyn Post поки не доводилося скористатися послугами пані Наталії. А от поспілкуватися - вдалося. Попри відстань, яка нас розділяє - ось вже понад рік Н. Гульванська перебуває у Швеції й дуже сумує за Ніжином та Україною. За кордоном її тримають сімейні обставини.

Чоловік пані Наталії Віталій Вікторович боронить рідну землю від російських загарбників. Діти - розділилися, живуть у двох країнах: в Україні та Швеції.

Наталія Петрівна виявилася доброзичливою і привітною людиною. І залюбки відповіла на наші запитання.

– Пані Наталіє, як давно і з ким Ви виїхали за кордон?

– Ніжин ми покинули 18 березня 2022 року через повномасштабне вторгення. Зі мною виїхали діти: 20-річна Вікторія, 17-річний Давид, 14-річний Ілля та мій батько Петро Петрович Никитенко. Батько напередодні Нового 2022 року переніс інсульт і був прикований до ліжка. 30 березня ми зареєструвалися в міграційній службі Швеції.

І ось майже півтора роки живемо в у місті Херньосанд (Härnösand). Шведи вимовляють його як "Харносанд".

– Хтось з вашої родини залишився в Україні?

– Взагалі у нас п'ятеро дітей: чотири сина та донька. В Україні залишилися 28-річний Віталій та 19-річний Артур. До речі, сини Артур і Давид народилися в один день - 9 вересня, з різницею у два роки.

Нині Артур служить в армії, Віталій вже має свою родину. Дуже люблю своїх діток. В кожного вірю і кожним пишаюся. У 2021 році мені присвоєно звання "Мати-героїня".

Чоловік Віталій Вікторович з початку повномасштабного вторгнення перебував в теробороні Ніжина, пізніше вступив до лав ЗСУ. Воював під Бахмутом, зараз - на іншому напрямку. Душа болить за нього не менше, ніж за діток. Так вже хочеться, щоб скінчилася ця клята війна!

– Чому для переїзду обрали саме Швецію?

– Я навіть не планувала. Так сталося. Справа у тому, що вже понад 15 років ми є членами Київської Єврейської Мессіанської громади. Бог і Біблія мають ключове значення для моєї родини. Після виїзда з Ніжина навесні минулого року ми зупинилися спочатку в одного вірянина з нашої дочірньої громади, який проживає в Хмельницькому. Разом з ним прийняли рішення, в якому напрямку рухатися далі.

– Ви - ніжинка? Ким працювали до виїзду?

– Я народилася в Брянській області (РФ). Але моя мама з Ніжина, а батько - з Корюківського району. З 1980 року живу в Ніжині та вважаю його рідним містом.

Я людина творча, креативна, маю навички художника-модельєра, гримера, перукаря. Свого часу закінчила Чернігівське училище, згодом - Республіканський технологічний технікум. Гарно малюю. З 1989 року працювала перукарем.

Останнє місце роботи - перукарня "Черемшина" в районі міської лікарні. Там працює дуже чудовий колектив! Коли перебуваю в Україні, завжди відвідую свої дівчат.

– Чи скучили по Ніжину? Не плануєте повернутися найближчим часом?

– Спілкуюсь в Швеції з українцями - багато хто скучив и хоче повернутися додому. Я б теж вже повернулася, але важко перевезти батька. Потрібен спеціальний транспорт.

Справа у тому, що у Швецію з Варшави нас перевезли волонтери. А назад нам потрібно або добиратися своїм ходом, що не просто, або чекати на закінчення війни.

За цей рік я тричі приїжджала в Україну, щоб підтримати чоловіка та побачитися з дітьми, які залишилися вдома. Це так важко - жити на дві країни! Здається, серце рветься навпіл... Звичайно, дуже хочеться додому.

– Ви обмовилися, що спілкуєтеся з іншими українцями. А звідки вони приїхали?

– Тут перебувають понад 10 сімей з України. Приїхали з Хмельницького, Херсона, Маріуполя, Одеси, Києва. Зазвичай зустрічаємося у місцевій церкві - приходимо поспілкуватися, вивчаємо шведську мову, малюємо.

– Як справляєтеся з мовним бар'єром?

– За допомогою перекладача на телефоні. Самостійно вивчаю шведську. У планах - англійська.

– Місцеві жителі добре до вас ставляться?

– Так, дуже добре. В Швеції особливе ставлення до дітей і людей старшого віку. За моїм батьком тут дуже гарний нагляд.

– Діти, які перебувають поруч з Вами, десь навчаються?

– Так. Давид - учень Ніжинського фахового коледжу культури і мистецтв імені Марії Заньковецької. Наразі перебуває в академвідпустці. Ілля відвідує місцеву школу і дистанційно навчається в Україні. Хочу відзначити, що це дуже важко.

– Чи прихопили із собою в Швецію якийсь український символ?

– Так, вишиванку. Одягаю її на всі українські та шведські свята. Як й інші наші співвітчизники. Місцеві відносяться до цього з повагою і розумінням. А ми дуже пишаємося, що є представниками мужньої України, яка нині веде боротьбу за свою незалежність. Навіть тут, за кордоном, демонструємо неабияку згуртованість, підтримуємо і допомагаємо один одному. Бо ми нація нескорених і незламних!

– Пані Наталіє, щиро дякуємо за розмову. З нетерпінням чекатимемо на зустріч з Вами в Україні. А всім нам - найшвидшої Перемоги. Хай Ваш чоловік повертається додому живим і здоровим!

Автор: журналіст Nizhyn Post Вероніка Грицова

Фото надано Н. Гульванською

Ставлення до дитини — міра духовної гідності людини. Саме таким девізом керується нова героїня рубрики #Обличчя_Громади_Ніжина Тетяна Бублик.

«Директор навчально-виховного закладу – це відповідальність за освітнє та духовне виховання кожної дитини» – запевняє Бублик Тетяна Володимирівна, директор Ніжинської гімназії № 14.

Пані Тетяна розпочинала свою педагогічну кар’єру з посади педагога-організатора, потім працювала вчителем української мови та літератури, заступником з виховної роботи, а згодом титанічними зусиллями та кропіткою роботою це привело до директорської посади.

Які були ваші перші думки стосовно такої важливої місії, як директорська?

- Я навіть уявити не могла. що кар’єрні сходинки приведуть мене на посаду директора гімназії, у якій я ще дитиною навчалася, а потім працювала багато років поспіль. Звісно не завжди було легко, щось на початку не вдавалося. Можливо такі нюанси є і зараз, але доля цього закладу мені не байдужа, я прагну робити все, щоб зробити комфортним та сучасним заклад для наших дітей.

Я люблю працювати з молоддю, тому юність для мене це: енергійність, креативність, сучасність.

Які ваші погляди на виховання?

- Не традиційні методи виховання – вдале сьогодення, а позитивна та реалізована молодь - наше щасливе майбутнє..

Коли на твоїх очах з малечку росте нова особистість, більше цінується час. Зазираючи глибоко у свою душу приходить розуміння швидкоплинності часу, ти розумієш, що приділена частинка твого часу, буквально все життя для цієї малечі. Тому хотілося б розповісти про успіхи нашого дошкільного підрозділу 14 гімназії.

Цікаво послухати стосовно дошкільного підрозділу. Як вам практика відкриття подібного закладу?

- Безумовно це дуже цікава ділянка роботи. Дітки, що закінчують підрозділ потім вступають у нашу гімназію. І це приємна новина для нас, ми приділяємо увагу та цінуємо кожного, тому раді новим членам родини. Займаються нашими дітлахами найкращі вихователі, вони уважні професіонали, що весь свій педагогічний хист використовують у роботі з дошкільнятами.

Також слід зазначити. що гімназія з 2019 року здійснює перевезення дітей з сіл поблизу Ніжина, тобто забезпечує освітніми послугами всіх бажаючих, а це 22 особи.

Чи відчуваєте ви підтримку у своїй діяльності та ввіреного вам закладу?

- На жаль, повномасштабна агресія внесла свої корективи і в нашу діяльність зруйнувавши всі плани. Варто зазначити, що без підтримки місцевої влади наш дошкільний заклад припинив би свою діяльність.

Як змінилося ваше життя та взагалі буденність гімназії після початку повномасштабного вторгнення?

- Багато хто не знав, як діяти, єдине, що було мені зрозуміло, треба згуртуватися та заспокоїти кожного. Колектив бачив мою впевненість та зосередженість, це допомагало триматися на плаву всім нам.

У перший день повномасштабного вторгнення деякі діти прийшли до школи, дякуючи Богу, за допомогою кваліфікованого психолога нам вдалося їх заспокоїти. Перші пів року, коли не було дітей, у серці відчувалася порожнеча та сум. Коли вперше, за такий довгий термін, почали приходити вихованці дошкільного підрозділу, ми відчули безмежну радість. Ці посмішки надавали сил йти вперед.

Чи відрізняється мирне сьогодення від воєнного?

- До війни ми регулярно відзначали свята, так би мовити, «родинні дні», де батьки мали можливість відвідувати заняття, колективно займатися спортом, навіть ходити до їдальні з дітьми, тобто більше часу проводити разом. Міжнародний День сім’ї 15 травня ми святкували родинами. Збиралися на території закладу, проводили спортивні змагання. варили кашу, а у ввечері дружньо та смачно вечеряли. Після повномасштабного вторгнення все змінилося.

Дітям вкрай не вистачало спілкування та контакту з однолітками, тому ми влаштовували тематичні вечори.

Наприклад захід «У стилі 90-х» підняв настрій, та допоміг дітям відчути невеличку розрядку та полегшення.

Останній дзвоник пройшов «У стилі професій». Кожен демонстрував те, чого потребувала душа. Садочок, теж не полишали, там святкували більш традиційні свята. Сумно, що ювілей 50 років не вдалося відсвяткувати на належному рівні, але ми звикли, що життя вносить свої корективи.

Переглядаючи сторінку гімназії у соціальній мережі Facebook, можна зрозуміти, що відволікти дітей від тривожної буденності та нагадати дітям. що таке безтурботність у Тетяни Володимирівни та її команди успішно вдалося. Всі на деякий час відпочили від переживань та страху.

Наступним питанням, хотілося розрядити спілкування, позитивною ноткою.

Що наповнює вас енергією впевненості та дає сил цілеспрямовано йти до нових звершень?

- Дякуючи моєму дружньому колективу, однодумцям, що надають мені життєвих сил та натхнення, я відчуваю підтримку та взаєморозуміння. Вони - моя турботлива родина. Допомагають не тільки працівники закладу, батьки теж активно підтримують ідеї, реалізація найсміливіших задумів полегшилася завдяки підтримці. Не можна полишати розпочату справу й відмовитися від радісних посмішок дітей.

Чим є для вас школа?

- Школа для мене друга родина, мій затишний дім, тому я проводжу тут більше часу аніж поза його межами. Приємно розуміти, що всі працівники завжди готові до нових, творчих викликів. Для нас неабияке задоволення - активно та весело провести час з дітьми. Ми намагаємося вдосконалюватися, розвиватися, та тримати високу планку освітньо-культурного осередку. Адже все має бути, як вдома; охайно, чисто та затишно, щоб батьки та діти перебували у комфортному середовищі. Головне пам’ятати, здаватися не можна, навіть якщо здається - глухий кут, а для мотивації потрібно зберігати здорову робочу атмосферу у колективі та бути цікавим для дітей, це для мене важливо.

Сьогодні багато змін планує для нас Міністерство освіти, та попри все, ми сильні та завзяті, витримаємо напругу та продовжимо відновлювати, фарбувати, створювати затишок, пробуджуватися та активізуватися заради наших дітей. Життя швидкоплинне, тому ми знайдемо позитив де б він не ховався. Спільними зусиллями збудуємо щасливе сьогодення нашим дітям, - запевняє Тетяна Володимирівна, директор Ніжинської гімназії № 14.

Ніжинська гімназія 14 – це сім’я, що пам’ятає свої обов’язки, знає моральні правила , та дотримується своїх традиції.

Обличчя турботи до нужденних, на ім'я Тамара Бережняк

Сьогодні у рубриці #Обличчя_громади_Ніжина про людяність та професіоналізм заступника директора Ніжинського територіального центру соціального обслуговування Тамару Миколаївну Бережняк

«Добра людина творить добро, не зважаючи на відплату»

Веселін Георгієв

Ця цитата влучно описує кропітку працю, відношення до людей та в цілому діяльність Тамари Миколаївни Бережняк, заступника директора Ніжинського територіального центру соціального обслуговування. Альтруїст, що понад 20 років віддана своїй професії, людям та поклику душі. Всі свої досягнення вона розділяє зі своїми колегами, яких вважає своєю сім’єю.

Тамара Миколаївна курує чотири відділення терцентру, а її основний напрямок - відділення соціальної допомоги вдома. Отримувачі соціальних послуг: одинокі громадяни похилого віку; інклюзивні особи (віком 18+), та особи, що обмежені у своїй мобільності. Тобто люди, що потребують постійної сторонньої допомоги.

Пані Тамара організовує роботу по догляду вдома, придбанню та доставленню товарів з магазину та ринку, допомогу у прибиранні, приготуванні їжі та догляді за домівками отримувачів соціальних послуг, оформленню документів на отримання субсидій, внесенню платежів, допомогу з відвідуванням лікарів, організацію консультацій; розв'язання питань в державних органах.

Ця сильна духом особистість завжди вправно виконує свої обов’язки, не зважаючи на умови сьогодення.

Пані Тамаро, як відобразилися на роботі перші тижні повномасштабного вторгнення?

- Повінь потреб нужденних охопили наше відділення - розповідає Тамара Миколаївна.

- На той час, ніхто і не мріяв про вихідні, ми працювали щодня, ночувати доводилося в терцентрі. Не звертали увагу чи стоїть людина на обліку саме у нашому територіальному центрі, не промайнула і думка залишити нужденних у біді. Людей не полишало відчуття паніки, а ми підтримували їх не дивлячись ні на що. Соціальні працівники були найліпшими друзями, психологами, лікарями, намагалися стати промінчиком надії у скрутну хвилину.

Терцентр забезпечував людей: гуманітарною допомогою, ліками, продуктами, а соцпрацівники волонтерили на постійній основі. У центр щодня привозилися молоко та хліб, працівники на велосипедах чи пішки приносили їх людям. Транспорт, на той час, не працював, тому неосяжні відстані змушені були долати самотужки.

Лячно пригадувати, як тяжко було обслуговувати, окрім міста ще села, які входять у територіальну громаду: Кунашівка, Наумівка, Паливода, Переяслівка.

Як вдалося допомогти соціальним працівникам відновити душевний комфорт?

- Після таких непередбачуваних змін, соціальні працівники пройшли тренінг щодо психологічного розвантаження.

Адже психологічне здоров’я запорука гарної роботи на благо людей. Я за них всією душею переймалася - турботливо розповідає Тамара Миколаївна.

Ви так багато вкладаєте душевних сил у допомогу людям, чим ви «лікуєте» свою душу?

- Відрадою у тяжкі часи є моє хобі – малювання, вдома ціла колекція, але більше ніж малювати я люблю дарувати картини. Мистецтво надає мені сил рухатися вперед - розповідає пані Тамара.

«Я дуже люблю людей. Намагаюся не відмовляти взагалі ніколи, а якщо допомога поза межами моїх сил, відчуваю провину», - слова, що передають суть відношення пані Тамари до людей та описують її безмежну милосердність.

Добро – це те, чим ми прагнемо наповнити своє життя. Добрі, щирі люди випромінюють світло та тепло, які відчувають навколишні. Поруч з ними приємно та спокійно. Саме до них хочеться йти за порадою та підтримкою.

Графік роботи територіального центру:

понеділок п'ятниця: з 8-00 до 17-00;

обідня перерва: з 13-00 до 14-00.

Адреса: Шевченка, буд. 99 є  

Мистецький фронт Ніжина в ім’я Перемоги: феєрична харизма Алли Хоменко

Сьогодні у рубриці #Обличчя_громади_Ніжина про яскраву особистість, талановиту вокалістку, успішного педагога Аллу Борисівну Хоменко.

Ніжинська вокальна школа, заснована заслуженою артисткою України Марією Бровченко, дала Батьківщині багато яскравих імен: її випускники – відомі педагоги й солісти-вокалісти, артисти філармонійних центрів, театрів та професійних хорових колективів – В. Коробка, Н. Даньшина, С. Козлова, В. Курсон, А. Кудлай, О. Нестеренко, Ю. Ільчук, П. Науменко, Л. Пархоменко, В. Малиневська, О. Білошапка, А. Музика та інші. Найбільш обдаровані успішно поєднують виконавську та педагогічну діяльність, прославились в Україні та за її межами.

Нині лідерські позиції в царині вокальної творчості Ніжина впевнено займає Алла Хоменко – заслужений працівник культури України, доцент кафедри вокально-хорової майстерності факультету педагогіки, психології, соціальної роботи та мистецтв Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя.

Алла Борисівна Хоменко – всебічно обдарована харизматична особистість, з блискучою вокальною базовою освітою в Академії музики та в асистентурі-стажуванні Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. Наділена від природи красивим сопрано благородного тембру, Алла Хоменко багато років поспіль вела масштабну концертну діяльність: виступала в багатьох містах України, Австрії, Італії, Франції. Великий виконавський досвід став основою для створення її авторської вокальної школи.

Навіть під час воєнного стану вона не припинила мистецький поступ: її культурний фронт – це розвиток вокальних традицій Ніжинської вищої школи, залучення студентів до патріотично-просвітницьких заходів, виховання у юних талантів любові до української музики та поезії. Також Алла Хоменко яскраво проявляє себе і в інших сферах творчої реалізації: завідує секцією сольного співу кафедри вокально-хорової майстерності, керує мистецькими проєктами «Музична вітальня», «Експериментальний студентським музично-поетичний театр», «Вокальні традиції Ніжинської вищої школи», бере участь в роботі оргкомітету та журі Всеукраїнського юніорського конкурсу вокальної та диригентської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка.

Творчий сезон 2022-2023 року виявився для Алли Борисівни надзвичайно плідним: її вихованці стали лауреатами численних Всеукраїнських та Міжнародних конкурсів і фестивалів, й у тандемі з провідним концертмейстером Галиною Брюзгіною здобули перемоги, підтверджені дипломами різного ступеня.

Вітаємо Аллу Хоменко та її клас сольного співу з феєричними успіхами, зичимо нових ідей, натхнення та енергії для їх втілення, подальшої творчої наснаги в ім’я прийдешньої Перемоги та процвітання Ніжинського університету!

Наводимо перелік мистецьких здобутків класу Алли Хоменко за 2022-2023 навчальний рік:

Д. Бутрей – диплом лауреата ІІ ступеня в номінації «академічний вокал» на VІІІ Міжнародному двотуровому академічному учнівському та студентському конкурсі музичного мистецтва «Дніпровські хвилі», 16-18 грудня 2022 р., м. Дніпро;

Лян Цзіньвей – диплом лауреата ІІ ступеня в номінації «академічний вокал» на VІІІ Міжнародному двотуровому академічному учнівському та студентському конкурсі музичного мистецтва «Дніпровські хвилі», 16-18 грудня 2022 р., м. Дніпро;

А. Люлько – диплом лауреата І ступеня в номінації «академічний вокал» на VІІ Всеукраїнському двотуровому професійному учнівському та студентському конкурсі музичного мистецтва «Чарівний камертон», 10-12 лютого 2023 р., м. Дніпро;

М. Денисенко – Золотий диплом в номінації «естрадний спів» на ХХ Всеукраїнському юніорському конкурсі музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка, травень 2023 р., м. Ніжин;

Вей Яохуа – Срібний диплом в номінації «академічний спів» на ХХ Всеукраїнському юніорському конкурсі музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка, травень 2023 р., м. Ніжин;

Я. Йотка – Золотий диплом в номінації «академічний спів» на ХХ Всеукраїнському юніорському конкурсі музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка, травень 2023 р., м. Ніжин;

А. Люлько – Золотий диплом в номінації «академічний спів» на ХХ Всеукраїнському юніорському конкурсі музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка, травень 2023 р., м. Ніжин;

М. Тисевич – Золотий диплом в номінації «академічний спів» на ХХ Всеукраїнському юніорському конкурсі музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка, травень 2023 р., м. Ніжин;

Б. Тонкошкурий – Золотий диплом в номінації «академічний спів» на ХХ Всеукраїнському юніорському конкурсі музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка, травень 2023 р., м. Ніжин;

С. Юскевич – Золотий диплом в номінації «академічний спів» на ХХ Всеукраїнському юніорському конкурсі музично-виконавської майстерності імені академіка О. С. Тимошенка, травень 2023 р., м. Ніжин;

А. Люлько – диплом лауреата І ступеня в номінації «Вокальний жанр. Академічний спів» на ІІ Міжнародному двотуровому фестивалі – конкурсі музикантів-виконавців «Музичний дивоцвіт», 30-31 травня 2023 р., м. Кривий Ріг;

А. Люлько – диплом за професійну майстерність, артистизм та популяризацію української вокальної культури в номінації «Вокальний жанр. Академічний спів» на ІІ Міжнародному двотуровому фестивалі – конкурсі музикантів-виконавців «Музичний дивоцвіт», 30-31 травня 2023 р., м. Кривий Ріг;

Б. Тонкошкурий – диплом лауреата І ступеня в номінації «Вокальний жанр. Академічний спів» на ІІ Міжнародному двотуровому фестивалі – конкурсі музикантів-виконавців «Музичний дивоцвіт», 30-31 травня 2023 р., м. Кривий Ріг;

Б. Тонкошкурий – диплом за професійну майстерність, артистизм та популяризацію української вокальної культури в номінації «Вокальний жанр. Академічний спів» на ІІ Міжнародному двотуровому фестивалі – конкурсі музикантів-виконавців «Музичний дивоцвіт», 30-31 травня 2023 р., м. Кривий Ріг;

М. Денисенко – диплом лауреата ІІ ступеня в номінації «Естрадний спів» на Міжнародному конкурсі «Вокальні універсалії – 2023», травень 2023 р., м. Вінниця;

Я. Йотка – диплом лауреата І ступеня в номінації «Вокал. Академічний спів» на ІХ Міжнародному двотуровому багатожанровому учнівському та студентському конкурсі мистецтв «ЧОРНОМОРСЬКІ ВІТРИЛА», 24-27 червня 2023 року, Київ – Одеса.

професор Людмила Шумська,

пресцентр мистецької платформи НДУ

----------------------------------------------------------------------------------------------------------

"УСПІШНИЙ ВИСТУП НА ЧЕМПІОНАТІ СВІТУ В АМЕРИЦІ – ЦЕ РЕЗУЛЬТАТ КРОПІТКОЇ БАГАТОРІЧНОЇ ПРАЦІ ВСІЄЇ НАШОЇ КОМАНДИ", – зазначає тренер ніжинських ракетомоделістів Денис Приданніков

Увесь Ніжин вболівав за наших спортсменів, які виступали на Чемпіонаті світу з ракетомодельного спорту. Змагання відбувалися з 2 по 7 липня в американському м. Остін. У них брали участь понад 200 учасників з 17 країн, зокрема, й українська збірна. В її склад увійшли і ніжинські ракетомоделісти.

Спортсмени вже повернулися додому. Вони та тренери люб'язно погодилися поспілкуватися з журналістом Nizhyn Post.

ЮНІОРИ У ЗАХВАТІ ВІД ПОЇЗДКИ В АМЕРИКУ

Юніори ракетомодельного спорту з Ніжина Іван Кирієнко, Андрій Примушко та Михайло Дубровний від поїздки в Америку у захваті. Незважаючи на те, що туди довелося добиратися три доби та у зворотному напрямку - понад дві, бо прямої дороги немає - через війну небо над Україною закрито.

Змагання проводили у приватному аеропорту, розташованому у м. Остін штату Техас. Місце було вибрано ретельно, щоб дотриматись норм безпеки та забезпечити комфорт для учасників змагання. Під час змагань проживали в університетському містечку - кампусі - з усією необхідною інфраструктурою. Зазвичай тут перебувають до 30 тисяч людей.

До складу збірної України хлопці увійшли не випадково - цьому передувала багаторічна кропітка праця під керівництвом досвідчених тренерів. Так, Іван Кирієнко, який на Чемпіонаті світу в США здобув золоту медаль в класі моделей S5 B, моделей копій на висоту польоту, відвідує гурток ракетомоділістів Ніжинської Станції юних техників 7 років. Раніше пробував себе у баскетболі, але згодом зробив інший вибір. І ані трохи не шкодує.

Переможницею в цьому ж класі моделей на Чемпіонаті світу стала команда, в яку, крім Івана Кирієнка, увійшли Андрій Примушко та Михайло Дубровний. Андрій відвідує гурток ракетомоделістів Ніжинської СЮТ вже 9 років, Михайло - 8.

Зазвичай гуртківці займаються двічі на тиждень по три години, але перед Чемпіонатом світу працювали по вісім годин на день.

На зустрічі юніори розповіли журналісту про класи моделей.

Виявляється, тут не все так просто. Це - ціла наука!

Існує 9 класів моделей: вільно літаючі (більш легкі) - S1, S3, S4, S6, S9; класи копії (це моделі, які мають історичний прототип ракети; задача спортсменів - зробити якомога точнішу копію, яка б здіснювала політ за такою ж програмою, що й справжня ракета) - S5, S7; радіокеровані ракетоплани - S8 та останній - клас S2 - з вантажем на борті має злетіти та сісти за чітко визначений час.

Кожен з ніжинських юніорів брав "за океан" свої моделі: Іван Кирієнко - 5, Андрій Примушко - 4, Михайло Дубровний - 8. Чим менша кількість моделей, тим більше часу підготуватися до наступного етапу змагань.

На рідній Ніжинській землі юнаків зустріли радісними обіймами, тепло привітали рідні та друзі, представники місцевої влади, освіти.

"НЕ ЗАБАВКИ, А СПРАВЖНЄ ЗАХОПЛЕННЯ!"

Дорослу команду на Чемпіонаті світу в США представляли троє спортсменів з Ніжина: Антон Петрух, Сергій Труш, Олександр Радченко.

За результатами змагань Сергій Труш став срібним призером в класі моделей-копій S7 на реалізм польоту; українська команда, куди увійшли ракетомоделісти з Ніжина, посіла третє місце.

Олександр Радченко виборов золоту медаль в особистому заліку в "американському класі" S2|P- моделі ракет на висоту польоту зі стандартним вантажем FAI".

У відповідь на запитання журналіста, де займаються дорослі ракетомоделісти, Сергій Труш посміхнувся: "Тут, в СЮТі, разом з юніорами. Ракетомоделювання - це не просто хобі та забавки, а справжнє захоплення. Тому, якщо хтось думає, що це легкий спорт, дуже помиляється".

ДОСВІДЧЕНІ ТРЕНЕРИ – ПОЛОВИНА УСПІХУ

Нині на "кафедрі" ракетомоделістів у СЮТі працюють чотири тренери. Володимир Володимирович Панахно більше 40 років викладає трудове навчання в одній з Ніжинських шкіл.

Наприкінці 80-х років відкрив гурток ракетомоделістів у Ніжині. Володимир Панахно - майстер спорту України. Його школу пройшло не одне покоління спортсменів. Його називають "гуру" ракетомодельного спорту у Ніжині.

По стопах вельмишановного тренера пішов Денис Борисович Приданніков, який в 1997 році розпочинав діяльність у клубі "Планета" при заводі "Прогрес". Вже багато років Денис Борисович готує спортсменів у Ніжинській СЮТ. "Спокійний, вимогливий, мудрий", - так охарактеризували тренера юніори.

Інші два тренери - Степан Сергійович Івченко та Сергій Володимирович Шуляк - представники більш сучасного покоління.

Поєднання мудрості та молодості у тренерській команді дає чудові результати.

ВСІ РІШЕННЯ ПРИЙМАЮТЬ РАЗОМ

Успіх та невдачі ніжинські ракетомоделісти ділять на всіх. Рішення також приймають разом. У команді є студенти. Сучасне покоління має інші підходи до справи, інше мислення.

Приміром, 3D технології дозволяють полегшити ручну працю. Завдяки їм можна виготовляти більш дрібні деталі.

Сучасні моделі вимагають від вихованців не тільки звичайного спортивного азарту. Потрібні знання інженерів і програмістів.

Яскравий приклад творчого підходу до справи - студент Олександр Радченко. Він багато працює, креативно мислить. Сашко сам має особисті здобутки і чимало зробив для команди, кажуть тренери.

Виготовлення однієї моделі - дуже кропіткий процес. Він триває рік, а то і два.

"Успішний виступ на Чемпіонаті світу в Америці - це результат важкої роботи багаторічної роботи ВСІЄЇ нашої команди", - зазначає тренер Денис Приданніков.

ЯК ЗДІЙСНЮВАВСЯ ВІДБІР УЧАСНИКІВ ЗМАГАНЬ?

Збірна команда формується за результатами Чемпіонату України - по шість найкращих спортсменів у кожній категорії. Вони беруть участь у навчально-тренувальних зборах. Троє з шести спортсменів, які заявили себе найкращим чином, виступають на поточних Чемпіонатах Європи або світу.

Цьогоріч команда з Ніжина - через повномасштабну війну - формувалася за іншим принципом. На нараді тренерів під головуванням Володимира Володимировича Панахна було ухвалено список найкращих ракетомоделістів в різних категоріях. Саме тренери, як ніхто інший, добре знають здібності кожного учасника гуртка (нині його відвідують до 40 вихованців).

Корективи у список внесла поїздка до Польщі за візами. На жаль, їх отримали не всі українські спортсмени, в тому числі й ніжинські.

Тренера Дениса Приданнікова запросили бути суддею змагань в Америці, але, вибачте за каламбур, не судилося. Жодних пояснень у Посольстві не надали. Але Денис Борисович уважно стежив за підготовкою та виступами своїх вихованців і колег з Ніжина, перебував з ними на постійному зв'язку.

ЩИРА ПОДЯКА ТИМ, ХТО ПІДТРИМУЄ МОРАЛЬНО І ФІНАНСОВО

Вже 10 років спонсором української збірної виступає комерційна компанія "Ноосфера". Її власник Максим Поляков проживає в США та є затятим прихильником ракетомодельного спорту. Щира подяка йому за допомогу.

Крім того, з 2016 року, коли Федерація ракетомодельного спорту України набула статус Національної, Міністерство молоді та спорту почало частково фінансувати збірну на змагання. Приміром, два роки тому українській команді безкоштовно було надано автобус до Румунії, де відбувався Чемпіонат світу. Причому збір команди відбувався саме у Ніжині.

Окрема подяка - рідним та друзям ракетомоделістів, які з повагою та розумінням відносяться до їхнього захоплення, підтримують морально і матеріально. Така підтримка дорого вартує.

УСПІХИ НІЖИНСЬКИХ РАКЕТОМОДЕЛІСТІВ НА МІЖНАРОДНОМУ РІВНІ

Досвід міжнародних змагань ніжинських спортсменів розпочався з 2004 року, коли Сергій Труш, будучи юніором, вперше брав участь у складі української збірної на Чемпіонаті світу в Польщі.

Через два роки юнацька збірна посіла друге місце на Чемпіонаті світу в Казахстані. Змагання проходили на відомому космодромі Байконур. Були й інші змагання азіатського континенту.

Нині, через повномасштабне вторгення росіян в Україну, колишні братерські відносини зійшли нанівець. Ніжинські спортсмени, як і всі ми, з нетерпінням чекають нашої Перемоги.

Щоб перерахувати успіхи ніжинських ракетомоделістів, потрібно чимало часу. А його у спортсменів обмаль. Тільки-но повернулись з Америки, а вже будують нові плани - обговорюють підготовку до змагань у Чехії, Словенії та Хорватії.

"ВІДБУДУЄМО І НАШІ МОДЕЛІ, І НАШУ УКРАЇНУ!"

Під час розмови з журналістом тренер Денис Приданніков відкрив один з ящиків, де знаходилася модель, яка зазнала аварії в Америці. Загалом ящиків, в яких моделі курсували за спортсменами на інший континент, чотири.

Зі слів юніорів, на двох митницях - на шляху до Америки - було влаштовано жорстку перевірку. Хлопці дуже переживали, щоб митники не нашкодили моделям. Але, на щастя, все обійшлося.

"Чимало українських моделей на Чемпіонаті світу в США зазнали аварій, бо двигуни, які надали американські колеги, не пристосовані до таких польотів. На жаль, аналогічна участь спіткала й одну з наших моделей дорослої команди. Але ми не засмутилися. Помилки проаналізуємо. Висновки зробимо. І відбудуємо. І наші моделі, і всю Україну. Хай тільки найшвидше закінчиться війна!" - наголосив Денис Приданніков.

Автор: журналіст Nizhyn Post Вероніка Грицова

Фото автора

_____________________________________________________

"ДОЗВОЛИЛИ росіян, А ХУСТИНУ – НІ". НІЖИНСЬКА ДЗЮДОЇСТКА НАТАЛІЯ ЧИСТЯКОВА ПРО ХІДЖАБ І ЗАВЕРШЕННЯ КАРʼЄРИ В ДЗЮДО

Чому правила дзюдо обмежують права мусульманок та як віра змінила спортивне життя Наталії Чистякової у рубриці #Обличчя_громади_Ніжина

"Спорт поза релігією" – з такою позицією світового дзюдо віч-на-віч стикнулася українка Наталія Чистякова у 2022 році. Саме тоді спортсменка почала носити хіджаб – те, що є несумісним із дзюдо в очах його керівництва.

Згідно з правилами Міжнародної федерації дзюдо (IJF), спортсменам заборонено виступати на змаганнях із будь-яким покриттям голови, окрім медичних пов'язок. Ця вимога перетворила найуспішніший рік у кар'єрі Чистякової – що разом з тим припав на повномасштабну війну й тимчасову окупацію її рідної Чернігівщини – на один із найважчих.

У 2022-му Наталія, яка раніше вже ставала чемпіонкою Європи серед юніорок, додала до цього досягнення "бронзу" молодіжного Євро та дебютну медаль на рівні ґрендслемів у ваговій категорії до 70 кг. Останню нагороду Чистякова здобула на European Open у Софії в лютому 2023 року, посівши там третє місце. Українка не виходила на татамі з березневого ґрендслему в Ташкенті, де стала п'ятою.

Про суперечливі почуття, які викликали ці змагання, непоступливість федерації у ставленні до мусульманок і співіснування релігії та спорту 22-річна дзюдоїстка розповіла Суспільне Спорт.

"Розповім – тоді й покриюся повністю": шлях до хіджабу

"Я завжди шукала істину, – розповідає Наталія про те, як прийшла до ісламу. – Було цікаво, як світ створювався". Сама спортсменка ніколи не сповідувала християнство: каже, що просто слідувала "сімейним традиціям". Про іслам почала дізнаватися від знайомих: "Запитувала, що і як вивчити. Спочатку в інтернеті читала, але мені сказали, що там багато омани".

Хіджаб Наталія вдягнула не одразу.

"Спочатку я не хотіла, щоб багато хто знав, – пояснює дзюдоїстка. – Я собі сказала: "Коли розповім, тоді й покриюся повністю". Дуже хотілося відразу, але суспільство трішки впливає".

"По-іншому" Чистякова почала вбиратися поступово й наважилася вдягнути хустину, коли приїхала зі збірною до Туреччини наприкінці березня 2022-го. Побоювання, за її словами, викликала не сама реакція оточення. Наталія радше переживала, що створить хибне уявлення про її віру та "заплутає" людей, адже за шаріатом публічно люди мають закривати "аврат": для жінки це все тіло, крім обличчя, кистей та, за деякими тлумаченнями, стоп, а для чоловіків – зона від пупка до колін. Не всі мусульманки покривають голову, проте, якщо вони вже починають це робити, то намагаються бути послідовними в тому, як представляють себе на публіці.

"Я більше боялася, як сприймуть, що я вдягаю й знімаю [хіджаб], що почнуться запитання: "А як це?" Не хотіла, щоб хтось думав, що так можна. Кожен крок [без хіджабу] – гріх. Вирішила, що розповідатиму про те, що в кожної людини є свої слабкості, і ми намагаємося ставати кращими".

"Люди насправді не дуже добре сприйняли, навіть близькі, – згадує Чистякова. – На вулиці так дивляться... Але мені все одно: чому я маю думати про те, що про мене подумають".

Нерідко Наталія стикається зі стереотипними реакціями, як-от запитаннями про те, чи не вийшла вона заміж за мусульманина.

"Таке буває, але дівчина це робить не для хлопця, а для себе, – вважає спортсменка. – У мене такого не було".

Утім, Чистякова стверджує, що їй не було важко й навіть подобалося розповідати людям про свій досвід.

"Просто не завжди було розуміння, – додає дзюдоїстка. – Багато хто казав: "Ти ж раніше так не вдягалася". Але люди змінюються, пізнають нове".

Водночас разом із новою релігією Наталія віднайшла й нову спільноту, що полегшила її перехід.

"Усі віряни – як брати й сестри. Це велика підтримка, коли з людиною вперше бачишся, а вона тобі може багато чим допомогти, тому що розуміє: це – сестра. Навіть якщо не знаємо ім'я одна одної".

"Мрія – придумати хіджаб, який би не спадав": нові звички у спорті

Команда рішення Чистякової прийняла "спокійно", а тренери не забороняли їй займатися спортом у хіджабі. Щоправда, з останнім спершу виникли труднощі: хоч нині вже існують різні версії спортивних хіджабів, жодна з них не підходить саме для дзюдо. Через специфіку цього виду спорту, що передбачає контактну боротьбу, покриття часто сповзає з голови. Тож Наталії довелося вигадувати власний лайфгак: клеїти пластир.

"Була мрія придумати хіджаб, який би не спадав. У дзюдо багато в партері торкаються руками голови. У нас і волосся спадає іноді, а як тканина має триматися? Я просто на хіджаб намотувала пластир, і не потрібно було його постійно поправляти. Це не дуже зручно, але звикаєш до всього".

Наталія каже, що не бачила, аби хтось робив так само. Єдиний спосіб носити хіджаб у дзюдо поки що не утвердився, тож кожна спортсменка обирає свій підхід.

"Узбекистанки вдягали хустину – я так намагалася, але вона також спадає”, – каже Чистякова.

Та загалом до нового одягу Наталія звикла швидко.

"Мені завжди було жарко тренуватися. Те, що стало спекотніше, це нічого", – усміхається дзюдоїстка. "Навпаки, коли вже потрібно було його на змаганнях знімати, було дуже дивно: як морально, так і фізично. "У мене ж нічого немає на голові! Як це взагалі?!" Ось це було важко. А до хіджабу [звикати] – ні. Я цього дуже хотіла, я знаю, навіщо це роблю".

А от із тим, щоб підібрати халяльну їжу під час поїздок на збори й змагання, інколи виникали проблеми.

"Це вже важче, – визнає Наталія. – Коли їздили до європейських країн, то м'яса я не їла. Якось намагалася замінювати іншим білком. І під час Рамадану важко було тренуватися, але ми знаємо, що нам це потрібно, й терпимо".

Легше було з тим, щоб знайти час для молитви. "У нас один із головних тренерів [Кеджау Ньябалі] – мусульманин. Тому всі завжди розуміли, що потрібно помолитися, навіть на змаганнях, – розповідає Чистякова. – Могла вийти після сутички й сказати: "Я побігла. У мене час спливає". І всі нормально сприймали".

"Яка різниця: на татамі бачити мусульманку чи поза ним?": що кажуть правила

У деяких видах єдиноборств для людей, які покривають голову через релігійні переконання, виступи на міжнародному рівні стали доступними лише впродовж останніх 15 років.

У тхеквондо подібний одяг дозволили на Олімпійських іграх-2008 (а повноцінно – з 2009 року), у карате – з 2013-го, а в боксі – з 2019-го. Заборона на хіджаб та інше покриття досі існує в боротьбі та якраз-таки в дзюдо.

У правилах IJF про це йдеться в розділі "Гігієна". Згідно з політикою міжнародної федерації, з'являтися в хіджабі заборонено не лише на татамі й у змагальній зоні, а навіть під час церемоній нагородження. Це стосується що спортсменів, що офіційних осіб і тренерів.

На Олімпійських іграх-2012 виключення зробили для Водждан Шахерхані – однієї з перших жінок, яка отримала право представляти Саудівську Аравію на такому рівні. Утім, спортсменці все одно не дозволили вдягнути повноцінний хіджаб – лишень коротку шапочку.

Наталія Чистякова розповідає, що виступи без хіджабу давалися їй "дуже важко", і це "відволікало від змагань".

"Я знала, що обираю це, але в мене була надія, що дозволять, намагалася розмовляти [з керівництвом], – ділиться дзюдоїстка. – З кожним змаганням ставало дедалі гірше. Я переймалася через це, звичайно, тому що мені важливі що хіджаб, що дзюдо. Тож психологічно це дуже впливало. Думала, що сама себе обманюю. Але знала, що це краще, ніж узагалі не вдягати".

Українка мала намір написати листа до IJF, але щоразу, коли порушувала це питання серед тренерів різних збірних, їй казали, що багато людей зверталися з цього приводу й раніше, зокрема серед туркень і арабок. Безрезультатно.

"Збиралися, страйкували, казали, що не вийдуть [на татамі], поки їм не дозволять, але це "зупинили", – розповідали Наталії. – Не знала, що ще їм написати. Я була б одна, і ніхто б мені не відповів. То я вже не бачила сенсу в цьому".

Міжнародна федерація дзюдо має два головні аргументи для хіджаб-бану.

Перший – заборона релігійних символів. Це стосується не лише ісламу. Приміром, під час змагань дзюдоїсти мають заклеювати татуювання із зображенням хрестів. Проте для сповідування християнства подібні прояви не є обов'язковими, тоді як в ісламі хустина є сакральним елементом поклоніння.

Друга причина – питання безпеки. В IJF вважають, що покрита шия під час сутички – це ризик удушення.

"Я так тренувалася пів року, і нічого, все нормально, – описує свій досвід занять у хіджабі Чистякова. – Навіть улітку свідомість не втрачала. Не знаю, що вони видумали".

Попри таку позицію міжнародної федерації, її дотримуються не в усіх країнах, тож на деяких внутрішніх турнірах дзюдоїстки можуть безперешкодно виступати в хіджабі. Зокрема, це дозволено в Індонезії, яка у 2018-му приймала Азійські ігри, Туреччині, де проходили Ісламські ігри солідарності-2021, а також і в таких країнах як Велика Британія та Канада. Тим часом Федерація дзюдо України на національних змаганнях послуговується нормами IJF.

"Справді дивно, – реагує на правила Наталія. – Це була б велика можливість для мусульманок спокійно займатися спортом і дотримуватися законів своєї віри. Немає логічної відповіді, чому не можна. Це ж просто хустка на голові, як і кімоно на тілі".

"Вони кажуть, що спорт поза політикою, поза релігією. Якщо так, дозвольте свободу спортсменам, щоб вони могли робити те, що їм важливо. Людина поза татамі виходить, і всі бачать, що вона мусульманка. То яка різниця: на татамі це бачити чи поза ним? Вони дозволили росіянам змагатися. А тут не дозволяють дівчатам просто хустину вдягати. Роблять те, що в їхніх інтересах".

Як наслідок, мусульманки, які носять хіджаб, вимушені або поступатися своїми цінностями заради спорту, або взагалі відмовлятися від потенційної кар'єри в дзюдо.

"І так, і так погано, – підсумовує Наталія. – Їм просто не дають займатися тим, що вони люблять. Це велика проблема, бо мусульманок багато. У мене є подруги, які колись займалися, але не продовжили, бо знають правила".

Сама Чистякова свою кар'єру в дзюдо також завершила. За її словами – через травми.

"Після 16 років у дзюдо тілу хочеться вже відпочити фізично й морально, – каже Наталія. – Зараз пробую себе в чомусь новому". Нині спортсменка працює фітнестренеркою та міркує над тим, аби пов'язати свою діяльність з англійською мовою.

_________________________________________________________________________________

Найзавзятіші просять: «Давайте ще!» І це найголовніший результат моєї роботи, – інтерв'ю з вчителькою початкових класів про мотивацію учнів і про те, як навчити дитину гідно переживати невдачі.

Педагогам дуже важливо бути з дітьми на одній хвилі. Про те, що вчителю не варто увірувати в те, що він неперевершений, потрібно вміти вибачитися перед учнем і змінювати свої закостенілі погляди, для рубрики #Обличчя_громади_Ніжина розповіла заслужений вчитель України, вчитель початкових класів Ніжинської ЗОШ № 15 Лариса Петренко.

Про роботу вчителя
ЧОМУ ВИ ВИРІШИЛИ СТАТИ ВИКЛАДАЧЕМ?
Скільки себе пам'ятаю, завжди мріяла працювати з дітьми. Мешкала в приватному секторі: там збирала навколо себе однолітків (а пізніше й малечу) з сусідніх будинків, проводила з ними якісь ігри, квести, вистави. Сама писала сценарії, вигадувала умови для ігор.
Згодом почала допомагати своїй першій вчительці, створила там дитячий ляльковий театр. І кожного дня набиралася від цієї неперевершеної наставниці зернин людяності, мудрості, тактовності, креативності, нових знань і психолого-педагогічних прийомів, які ще й нині інколи стають у нагоді.
Закінчивши школу з золотою медаллю, я отримала можливість вступити в будь-який вищий навчальний заклад. Але вибрала факультет початкових класів Чернігівського педінституту. І досі жодного разу про це не пошкодувала.
ЩО НАЙБІЛЬШ ЗАПАМ’ЯТАЛИ ІЗ ШКІЛЬНИХ РОКІВ?
Назавжди запам'яталося, як ми, вивчаючи історію, зачаровано споглядали за фігурками козацьких чайок, котрі "самі" пливли по площині "моря" (дошки), вражаючи ворогів української землі... Як пливли? Вчителька здогадалася прикріпити до фігурок шматочки магнітиків, а "морем" слугував пофарбований шматок металевої покрівлі. І це в середині 1960-их років! Ну, як можна було залишитися байдужим до такого навчання? Тому моє захоплення вчительською професією лише підсилювалося.
РОЗКАЖІТЬ ПРО СВОЇХ БАТЬКІВ ТА ВАШЕ ДИТИНСТВО?
Дуже вдячна своїм батькам за те, що виховали в мені любов до України. Тато - Петренко Борис Лаврентійович - обіймав керівну посаду в районній будівельній установі. Мама - Петренко Софія Григорівна - працювала завідувачкою бібліотеки. Саме вони (діти репресованих "куркулів") зародили в мені шанобливе ставлення до свого родоводу й до всього українського, непримиримість до ворогів рідної землі.
Змалечку пам'ятаю всі колядки, гаївки, щедрівки, Великодні, Різдвяні й народні свята, які тихцем святкувалися в нашому домі з перевіреними родичами та друзями. Чарівні звуки фортепіано, голосистий переспів народних пісень... Мама взялася впроваджувати подібні вечірки серед студентів технікуму, започаткувавши "Українські вечорниці". Була й організатором, і дизайнером, і ведучою, і кулінаром... Звісно ж, я не пропустила жодного з тих дійств (від репетицій до виступів).
Дуже радію, що їх встигла побачити ще й моя донька Юлія і її також зачепило таке наше сімейне народне виховання. Сподіваюся, що воно торкнеться й моїх онучок.
ЧИ БУВ У ВАС МОМЕНТ, КОЛИ ХОТІЛИ КИНУТИ РОБОТУ?
Дитячі сяючі очі не дозволяють навіть подумати про те, аби полишити роботу. Вчитель – дуже відповідальна професія. Були певні сумніви, чи дійсно я хороша вчителька. Адже всі діти різні. Й до кожного з них має бути свій індивідуальний підхід. Тому питання, на кшталт "Які правильні підібрати слова, як діяти в конкретній ситуації з конкретним учнем?..." присутні завжди.
Вважаю, що вчитель, який увірував у те, що він неперевершений, який не здатен вибачитися перед малям і змінити якісь свої закостенілі погляди, автоматично перестає бути вчителем.
Про мотивацію та самоосвіту
ЯК ВИ МОТИВУЄТЕ СВОЇХ УЧНІВ?
Прийомів чимало. Інколи вистачає якоїсь цікавинки на уроці, усмішки, похвали, дискусії, інтерактивного дійства. Не забуваю й про лайфхаки своєї першої вчительки Тетяни Петрівни: у нас частенько "мандрують" по магнітній дошці рухомі фігурки, які, викликаючи в дітей захоплення, навчають тоді, коли правило з підручника безсиле. Пишу для учнів дидактичні казки й вірші, які допомагають малечі легше запам'ятати складний матеріал. Переносимо деякі правила в театральні репризи, а то й вистави.
Однак найголовнішим мотиваційним моментом вважаю участь учнів у різнорівневих конкурсах. Саме такий підхід до навчання, на мою думку, є найдієвішим, бо вчить дітей самовдосконалюватися, аналізувати й виправляти власні помилки, адекватно реагувати на невдачі, боротися й перемагати, бути конкурентноспроможними.
Підтвердженням моїх слів є нинішня серія перемог учнів 4-Б класу Ніжинської ЗОШ І-ІІІ ст. √15 у різнорівневих конкурсах (включаючи й міжнародні та всеукраїнські), де діти здобули відзнаки в мовних, літературних, природничих, математичних, мистецьких номінаціях, конкуруючи з десятками, сотнями, а то й тисячами учасників, отримуючи нагороди від професійних журі.
Впродовж останніх чотирьох років навчання, незважаючи на всі складнощі очно-дистанційної форми, в класі немає жодного учня, який би не здобув перемогу, хоча б у одному конкурсі.
Найзавзятіші просять: "Давайте ще!" І це найголовніший результат моєї роботи.
ЧИ НАВЧАЄТЬСЯ ВЧИТЕЛЬ ЧОМУСЬ ВІД СВОЇХ УЧНІВ?
Учитель має вчитися впродовж усього життя. І я не виключення. Буває, що чогось не розумію в сучасних ІТ-платформах. Тоді звертаюся до своїх старшокласників. Вони радо допомагають.
Комічними бувають ситуації, коли малий першокласник, який ще не осилив усіх букв, з легкістю підказує лайфхак для кращого використання гаджета. Щиро дякую й пропоную, навзаєм, пояснити те правило, яке для нього ще незрозуміле. Буває, що навмисно створюю такі ситуації на уроці: "Не розумію, допоможіть, будь ласка". Учням подібні прохання дуже подобаються: намагаються пояснити якомога докладніше, підбирають найзрозуміліші слова. А я радію, бо досягла своєї мети. Так виникає довіра дитини до вчителя, бажання допомогти, і, як результат, впевненість у своїх силах.
ЯК НАВЧИТИ ДИТИНУ ГІДНО ПЕРЕЖИТИ НЕВДАЧУ?
Ми разом вчимося перемагати. Інколи участь у конкурсі не приносить бажаної нагороди. Тоді разом радимося: аналізуємо, чому так трапилося, виконуємо роботу над помилками, підбираємо інші шляхи вирішення завдання... І досягаємо бажаного успіху.
ЧИ ВАЖЛИВО БУТИ З ДІТЬМИ НА ОДНІЙ ХВИЛІ?
Важливо. Такий підхід до освітнього процесу забезпечується інтегрованим навчанням, проєктною діяльністю, роботою в команді. Тоді діти розуміють учителя навіть без слів, з одного погляду.
ЧИМ НАСПРАВДІ ВЧИТЕЛІ ЗАЙМАЮТЬСЯ В УЧИТЕЛЬСЬКІЙ?
Вчителі в учительській не відпочивають. Аби не допустити професійного вигорання й перетворення в бездушного робота, вчитель повинен відпочивати. Це необхідність. Однак, перебування в учительській складно назвати відпочинком. Зазвичай там педагоги готуються до наступного уроку.
КОЛИ "ВІКОНЕЧКО", ЩО РОБИТЕ?
У вчителя НУШ "віконечок" не буває. Іде цілісний освітній процес. Змінюються лише завдання й форми діяльності: підготовка до наступного виду роботи, індивідуальні бесіди з дітьми, котрі цього потребують тощо.
ЧИ ПРАВДА, ЩО ВЧИТЕЛІ ЧЕКАЮТЬ НА КАНІКУЛИ БІЛЬШЕ, НІЖ УЧНІ?
На канікулах ми не відпочиваємо, а працюємо, але в тиші. Канікули - для учнів. Для вчителів - це зміна форми педагогічної діяльності, націлена на методичну інноваційну підготовку.
ЧОМУ ДЗВОНИК - ЛИШЕ ДЛЯ ВЧИТЕЛЯ?
Дзвоник - для всіх. А цей "крилатий вислів" з'явився ще за часів мого навчання в школі й звучав дещо інакше: "На урок - дзвоник для учнів, на перерву - для вчителя". Однак у НУШ ми проводимо цілісний освітній процес протягом усього навчального дня, тому для нас ця фраза не є актуальною.
ЧИ ДОВОДИЛОСЯ ВАМ СПИСУВАТИ В ШКОЛІ? ЧИ КОРИСТУВАЛИСЯ ШПАРГАЛКАМИ?
Шпаргалками не користувалася. Проте, під час підготовки до екзаменів (а в ті часи іспити проводилися після кожного року навчання по "білетах") занотовувала до зошита короткі відповіді на кожне питання "білета". Спрацьовувала зорова пам'ять, і на самому екзамені шпаргалки вже були зайвими.
Нині з учнями практикую "пам'ятки"-записнички, до яких занотовуємо короткі витяги з правил.
ПРО ЩО ВАМ НЕ РОЗКАЗАЛИ У ШКОЛІ, ЩО ЗАРАЗ ЗНАДОБИЛОСЯ В ЖИТТІ?
Про те, що завжди слід залишатися собою, особистістю, а не "гвинтиком" системи.
Про учнів
ЧИ Є У ВАС УЛЮБЛЕНЦІ В ШКОЛІ?
Кожен учень має свою "родзиночку", якою зачаровує. Для мене немає "гарних" чи "поганих". У будь-якій дитині бачу Особистість.
ЧИ МОЖЕ ВАМ ЦІКАВІШЕ З РОЗБИШАКАМИ, АДЖЕ ТАКІ ДІТИ АКТИВНІ?
Можливо, це для когось прозвучить непереконливо, але в нас немає "розбишак". Дітки нині, здебільшого, гіперактивні, а отже потребують окремого підходу, індивідуальних завдань, бесід, конкретних доручень тощо. У першому класі буває по-різному. Але за чотири роки учні так здружуються в процесі конкурсно-виставкової пізнавально-ігрової діяльності, що якихось великих непорозумінь не виникає. Скоріше - боротьба за лідерство. І тут для вчителя є певні виклики, тому що треба виділити й показати особистісні переваги кожного, підказати, націлити. Тоді діти дуже стараються, намагаються не підвести, довести свою спроможність, потрібність. Їхня активність із безцільної переходить в корисну. Радію, коли таке відбувається!
ЯКУ НАЙВАЖЛИВІШУ ПОРАДУ ВИ МОГЛИ Б ДАТИ БАТЬКАМ ПЕРШОКЛАСНИКІВ?
Навчити дитину слухати/чути й поважати інших. Адже, якщо маля з першого разу чутиме рідну людину, то буде уважним і на уроці. А отже, стане успішним у навчанні.

____________________________________________________________________________

Ціль в житті – допомагати людям. Про роботу фізичного терапевта в нашій традиційній рубриці #Обличчя_громади_Ніжина.

Професія фізичного терапевта сьогодні дуже актуальна. Військове сьогодення цю професію зробило досить затребуваною на ринку праці. Послуг фізичного терапевта потребують пацієнти які мають ускладнення після перенесеного інфаркту, інсульту з патологіями опорно-рухового апарату тощо. Після того як лікарі-неврологи виведуть пацієнта із гострого стану, наприклад, після порушення мозкового кровообігу та стабілізують його, до них приєднуються фахівці з реабілітації.