Останні новини
19°C
×
Ніжинська психологиня із багаторічним досвідом роботи Оксана Щотка – про силу і спроможність українців
Сьогоднішню нашу розмову варто прочитати кожному і кожній. Щоб допомогти собі й тим, хто поряд, знайти ресурси триматися і наближати Перемогу. Щоб змінити своє уявлення про нас, українців. Щоб знати: у Ніжині є місце, де можуть допомогти, і люди, які готові підтримати у важкий період життя.
Гостя рубрики #Обличчя_громади_Ніжина – практична психологиня із багаторічним досвідом роботи Оксана Щотка.
Пані Оксано, чого Ви очікуєте від нашої розмови?
Хочу, щоб наші читачі, прочитавши статтю, усвідомили дуже важливу річ: потрясіння війни не лише травмують, також вони роблять людей сильнішими й мудрішими. Але навіть сильним і спроможним іноді бракує внутрішніх ресурсів упоратися з наслідками цих потрясінь, і тоді виникає потреба у допомозі фахівця. Саме своєчасне звернення до психолога мінімізує складні наслідки травми.
Ви кандидатка психологічних наук, практична психологиня, викладачка НДУ ім. Миколи Гоголя. Доповніть цей перелік.
Усе правильно. Я поєдную викладання, наукову діяльність із психологічною практикою. Викладаю психологічні дисципліни, працюю практичною психологинею в університетському психологічному центрі, спрямованому на підтримку студентів і викладачів вишу й інших мешканців нашої громади. Також задіяна як практична психологиня, психотерапевтка, тренерка у межах проєктів, які реалізуються громадськими організаціями міста за підтримки європейських країн і ПРООН. Наразі надаю психологічну допомогу у ветеранському просторі «Незламні» ветеранам, військовослужбовцям і їх сім’ям, членам родин загиблих і зниклих безвісти та всім, хто її потребує.
Отримала серйозну 3-етапну підготовку як консультант, психотерапевт та супервізор у гештальт-підході. Спеціалізуюся на роботі зі стосунками, а також психологічною травмою, втратою, кризовими станами.
Як Ви обрали психологію? В той час, коли Ви здобували освіту, це була, м’яко кажучи, не зовсім затребувана спеціальність.
Я люблю розповідати про це. Дійсно, у той період це була зовсім не популярна спеціальність, а психологічна практика була мало поширена. На період завершення школи ще не розуміла, якою справою хочу займатися у житті. Я мала широкий спектр інтересів: від літератури й мистецтва до психіатрії й хімічних технологій. Довго вагалася, хвилювалася, тому мій перший вибір народився від втоми обирати і був випадковим: природничий факультет НДПІ ім. Миколи Гоголя, спеціальність «Біологія та хімія». Це був гарний досвід наукової, дослідницької та педагогічної підготовки. Я мала прекрасних, відданих справі викладачів, але весь час відчувала дефіцит гуманітарних знань і продовжувала шукати своє покликання. Оскільки навчалася на педагогічній спеціальності, то ми слухали невеликі курси з психології, і мою душу запалила ця наука. Я стала цікавитися цією галуззю знань, читала багато літератури, виписувала спеціалізовані журнали й газети. І на п’ятому курсі чітко усвідомила, чим хочу займатися у житті, – бути практичним психологом, щоб допомагати дітям і дорослим бути щасливішими.
Коли ми справді знаємо, чого ми хочемо, то важко нас зупинити. Тож, уже працюючи за розподілом у школі, я обійшла всі можливі інстанції і домоглася направлення для здобуття другої вищої освіти в Харківському університеті імені В.Н.Каразіна, де отримала спеціальність «практичний психолог». Цей період навчання – суцільна магія, зачарованість наукою та особистостями, що її викладали. По завершенню декілька років працювала шкільним психологом та консультантом служби зайнятості в Миколаєві. А потім Марія Дмитрівна Бойправ, котра на той момент завідувала кафедрою психології і пам’ятала мене як студентку, яка цікавиться психологією, запросила працювати в НДПІ, де була вакансія викладача психології. Я прийняла цю пропозицію, бо робота з молоддю та наукові пошуки мені були до душі. Так, власне і склалася моя професійна ідентичність – практикуюча психологиня, викладачка, вчена.
На мій погляд, важливо довіряти собі та своїй інтуїції, відчути своє покликання у житті, тоді робота стане натхненням, даватиме силу і смисл. Мені пощастило у цьому – і я ніколи не пошкодувала про свій вибір. Як практик і науковець багато навчаюся, адже психологія – це сфера, де весь час потрібно розвиватися, рефлексувати. Пізнання психології не завершується захистом дисертації чи сертифікацією в певному методі психологічної допомоги. Той, хто обирає психологію, має налаштуватися працювати над собою все життя. Це складно, але дуже цікаво.
Війна дуже вплинула на ментальне здоров’я українців. Як нам адаптуватися до неї, де шукати ресурси для відновлення і продовження боротьби за свою свободу?
Складне питання, на яке неможливо відповісти однозначно. По-перше, мені здається, що війна, з одного боку, виснажила ресурси багатьох із нас, а з іншого боку, ресурсно нас збагатила. Ми тримаємося, ми долаємо все, що на нас звалилося. І при цьому продовжуємо працювати, підтримувати один одного й державу. Все це є свідченням дуже великої сили і значних внутрішніх ресурсів кожного з нас. За моїми дослідженнями, українці не усвідомлюють, наскільки вони сильні й спроможні, що у нас є досвід подолання і ми можемо на нього спиратися. Це неусвідомлення своєї сили дуже нам заважає. Зверну увагу, що ця відсутність опори на свій досвід нас розгойдує, а відсутність контакту з нашими справжніми ресурсами гальмує процес відновлення. Це перше, що я хотіла зазначити.
Друге. Не варто всіх узагальнювати. Війна стала нашою буденністю, яка має свої часові і просторові межі. Одні дійсно дуже виснаженій й потребують підтримки. Інші ж знайшли стратегії й тактики адаптування до викликів війни. Звичайно, час від часу і у них трапляється збій, але вони вже мають досвід і розуміють, як діяти й мислити у ситуації небезпеки та невизначеності. Щоб жити у цій страшній буденності, людина обирає стратегії адаптації залежно від свої цінностей: служіння, допомога, зростання чи прагматична вигода.
Третє. Варто розуміти, що війна – це сильний травмівний чинник. Це не є нормальною ситуацією для життя, тому наші реакції під час війни будуть відрізнятися від звичних, «нормальних». В умовах війни нормально мати вищу тривожність, страхи, бо вони попереджують нас про небезпеку. Нормально, частіше, ніж зазвичай, сумувати, бо ми емоційно живі й реагуємо на втрати, які маємо через війну. Нормально мати дещо знижені розумові здатності, бо то стресові переживання знижують когнітивні можливості. Не варто вимагати від себе в умовах війни такого ж функціонування, як раніше, і цим ще більше додавати собі напруження.
Зараз ми тісно співпрацюємо з психологами з Ізраїлю – країни, яка майже весь час свого існування живе у стані війни. Цей досвід дав їм змогу розробити дієві моделі, які акцентують увагу якраз на здатностях людей опановувати хронічні стреси та мінімізувати їх наслідки. Однією з популярних є ресурсоорієнтована модель Мулі Лахада, який говорить, що у всіх нас є здатності до опанування стресами, головне – це помічати їх.
Хочу ознайомити наших читачів із каналами, або, іншими словами, способами, які допомагають нам пристосуватися до стресу. Декому може здатися, що я розповідаю непотрібні речі. Та до цих порад варто дослухатися, адже вони перевірені багаторічною практикою і спрямовані на допомогу саме вам.
Перший канал відновлення – це спілкування, коли черпаємо підтримку з відносин і відчуваємо свою цінність для інших. Другий – емоції. Здатність переживати та виявляти емоції – і негативні, і позитивні – дуже допомагає нам у боротьбі зі стресом. Третій канал – розум. Згадаймо, що ми краще орієнтуємося у ситуаціях, які ми розуміємо, коли є чітке усвідомлення того, як діяти, на що розраховувати. Наступний четвертий канал – наша уява, насамперед та, яка допомагає створювати нове і планувати майбутнє. П’ятий канал – це те, у що ми віримо, наші переконання. Переконання можуть нас розгойдувати, а можуть і допомагати. Упевненість у тому, що світ тотально небезпечний і всі люди погані, буде нас розгойдувати. Якщо ж ми віримо, що довкола багато світлих і добрих людей, то це може нас підтримати. Останній шостий канал – наше тіло й активність. Усі стресові переживання осідають у тілі, а тілесна пам’ять дуже глибока. Тому різні тілесні практики (дихальні, релаксація, медитація, фізичні активності тощо) допомагають вистояти й відновитися.
І нам потрібно вибрати саме той канал, який припав до душі?
Звісно, кожен із нас має улюблений канал, і шляхом спостереження ми можемо його визначити: хтось іде у спортзал, інші – до людей, а у когось є потреба малювати або ходити до церкви. Наприклад, мій провідний канал – це емоції, які я отримую на природі, переглядаючи фільми, вистави чи відвідуючи виставки, а ще – спілкуючись із дітьми. Але не можна весь час черпати ресурси лише з одного, адже можна дістатися його дна. Тому чим ширший діапазон задіяних способів, тим легше людині вистояти і відновитися. Не вистачає інформації – додати позитивні емоції, не вистачає емоцій – спиратися на віру, а якщо немає можливості реалізовувати активність, орієнтуйтеся на соціальні контакти. Найкраще – якщо всі ці канали підтримують і доповнюють один одного.
Наразі відбувається процес, підтримуваний державою та донорами, якій мені особисто імпонує, – це така собі О-психологізація нашого населення, спрямована на те, щоб навчити кожного українця володіти практиками психологічної самодопомоги, аби вміти стабілізувати себе та надати першу психологічну допомогу іншому. І ці знання дійсно дуже важливі.
Познайомлю вас із легким і швидким способом зниження градусу стресу від ізраїльського психолога Ілана Шапіро «Чотири стихії». Цей метод складається з 4-х простих вправ і може займати за бажанням від однієї до десяти хвилин. Земля: заземляємося, відчуваючи опору на землю чи підлогу; звертаємо увагу на фізичне відчуття підтримки поверхонь, на яких стоїмо/сидімо/лежимо. Вода: п’ємо воду маленькими ковтками, відчуваючи, як змочується ротова порожнина, або виділяємо слину, уявляючи, як соковита скибочка лимона лежить на язиці. Вогонь: дивимося на всі боки, фіксуючи погляд на великих предметах, і називаємо їх (можна подумки), помічаємо звуки, запахи та називаємо їх; доторкаємося до декількох предметів та помічаємо свої відчуття. Повітря: робимо кілька усвідомлених вдихів та видихів, спостерігаючи за надходженням повітря всередину та назовні; здійснюємо контрольоване дихання: видих довший, ніж вдих. Ці прості методи справді діють. Але кожен має підібрати, що його стабілізує якнайкраще. Мене, до прикладу, – дихальні вправи. Я не лише раджу, я активно використовую усі ці практики у своєму житті
Що нам треба знати про можливі наслідки стресу, в якому ми живемо тривалий час?
Узагалі-то стрес – це наша реакція на різку зміну обставин. Коли ж нам не вистачає сил для адаптації до нових умов, можуть спостерігатися на рівні тіла ослаблення імунної системи, порушення серцевого ритму і травлення, а також безсоння, загострення хронічних захворювань. Психіка реагує підвищенням тривоги, виникають депресивні настрої, апатія, роздратування та гнів, виснаженість, уникання контактів.
Але під час війни стрес має інший характер, оскільки війна включає численні події, які загрожують життю рідних і нашому. Це травматичний стрес, якій є набагато серйознішим викликом. Він більш небезпечний своїми наслідками, оскільки руйнує неперервність нашого життя, потрясає наші уявлення про себе та безпечний світ.
Одним із найбільш небезпечних його наслідків є посттравматичний стресовий розлад.
Тому наше завдання на сьогодні – запобігти, усе вибудувати так, щоб мінімізувати можливі наслідки цього стресу. Зараз треба працювати над майбутнім. Приблизно 70% людей за рахунок володіння цими практиками, завдяки підтримці у сім’ї, на роботі, у громаді пройдуть цю жахливу війну без значних психологічних наслідків. Водночас маємо усвідомити, що майже третина населення України матиме серйозні наслідки. І вони неминучі. Хочу акцентувати, що посттравматичні наслідки можуть відчувати як військові, які пережили пекло, так і цивільні, які не бачили нічого подібного. Це пов’язано з особливостями індивідуальних реакцій кожного з нас на травмівні події. В ситуації загрози існуванню існують три типи поведінки: бий, біжи, замри. Останній спосіб реагування – пасивний, і саме його пов’язують із негативними наслідками для психіки людини.
Зазначу, що військовим особливо важливо, щоб їх підтримав соціум і родина. Якщо вони повернуться у громаду, де не відчуватимуть вдячності, якщо стикатимуться із байдужістю і холодом, а в сім’ї забракне підтримки та розуміння, то, звісно, для них це стане значним фактором ризику для розвитку посттравматичного стресового розладу.
На початку розмови ви акцентували на тому, що війна – це не лише психологічна травма, це виявлення прихованих ресурсів, про які ми не знали.
Як науковець зараз вивчаю питання посттравматичного зростання. Парадоксально, але наше життя у війні може призводити до позитивних змін, до нашого зростання. На жаль, зараз я бачу навколо, зокрема і під час психотерапевтичних сесій, багато болю та сильних потрясінь, Іноді ці потрясіння настільки сильні, скажімо, втрата, що вони здатні зламати людину. Однак будь-яке зростання відбувається через кризу, через злам та біль. Маємо відродитися з попелу, маємо знайти нові сенси для життя.
Наші досліджування засвідчують: війна спонукала третину українців змінити своє ставлення до цінності життя, цінності підтримки інших та духовності, спонукала сприймати невизначеність. Але за результатами опитування також бачу, що відчуття власної сили та спроможності цивільних українців не зростає. Ці дослідження я проводжу з перших днів війни, і, на жаль, досі сила «Я» залишається низькою. Можливо, це пов’язано з тим, що ми всі маємо колективну травму і відчуття жертовності дуже глибоко у нас вкоренилося. Тому хотілося б, щоб українці звернули увагу на те, які вони сильні. Ось слова моєї закордонної партнерки: «Як ви працюєте, досліджуєте, акредитуєтеся, як ви можете щось робити і планувати, коли навколо вас такий жах?» Для них ця сила нашого духу очевидна. Виявляється, ми не помічаємо, наскільки ми круті, не знаємо, що для мільйонів ми супергерої.
Коли розпочався Ваш шлях допомоги військовослужбовцям?
Це був 2014 рік. Тоді кожен із нас отримав шок. Від того, що Крим і Донбас стали ареною військових дій. Від того, що у нашій мирній країні гинуть люди. Але поступово прийшло усвідомлення необхідності психологічної підтримки і цивільних, які вимушено стали ВПО й не готові були приймати таку змінену реальність, і військових, котрі наприкінці 2015 почали демобілізовуватися. Саме тоді Ізраїльська коаліція травми (ITC) розпочала в Україні навчання «Травма війни». Я пройшла відбір і потрапила до числа психологів, яких навчали ефективним методикам допомоги ВПО та ветеранам.
Чому Ви вирішили долучитися до цього проєкту?
Важко відповісти на це питання, адже для мене цей крок, як і багато інших, був дуже органічним. Я бачила, що така потреба є, а у мене завжди працює мотивація допомоги людям. Тому не розумію, як можна не долучитися до можливості допомогти цій категорії українців. До того ж я відчувала брак знань у роботі саме з травмами війни. У мене був великий досвід роботи з травмами, але це була не травма війни, яка має дуже багато специфічних моментів.
Я пройшла це навчання і паралельно починала роботу з військовими та переселенцями. Перший мій серйозний досвід роботи – з ветеранами, тобто з військовослужбовцями, які вже демобілізувалися і мають адаптуватися до цивільного життя, відновити своє психологічне благополуччя. Ця ініціатива розпочалася у 2016 році, коли держава почала фінансувати відновлення ветеранів на базі санаторіїв. До цієї роботи також були залучені і мої колеги з Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя Інна Кошова, Ніна Литовченко, Оксана Михайлова. Тоді для ветеранів усе це стало новим і незвичним досвідом, відповідно було й багато скепсису. Але поступово він зникав, адже військові побачили, що це їм потрібно й ефективно допомагає у процесі адаптації.
Як Ви долучилися до колективу Ніжинського ветеранського простору «Незламні»? Хто може до нього звертатися і з якими запитами?
Про цей простір хочу сказати окремо. Хочу подякувати Юлії Кузьменко, начальниці відділу міжнародних зв’язків та інвестиційної діяльності Ніжинської міської ради, що запросила мене долучитися до роботи у просторі. Її небайдужість і досвід написання проєктів допомогли цьому простору відбутися. Осердям «Незламних» є Інна Кулинко, котра зробила дуже багато для того, щоб він був створений і діяв. Юлія та Інна створили сильний, професійний і класний тандем, який став локомотивом реалізації в життя цього проєкту. Праця й допомога багатьох людей та організацій, а також фінансова підтримка Cedos у підсумку дали результат – 23 березня 2024 року в Ніжині відкрили перший у Чернігівській області простір для ветеранів «Незламні».
У травні було розпочато реалізацію проєкту «Посилення спроможності надання послуг з психологічної підтримки та психологічної реабілітації ветеранів Ніжинським ветеранським простором «Незламні» за технічного адміністрування ІСАР Єднання та сприяння Програми розвитку ООН (UNDP) в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery – Розширення можливостей громад в Україні», фінансової підтримки Уряду Королівства Нідерландів. Це була гарна підтримка для започаткування системної психологічної роботи в цьому напрямі.
Наразі за психологічною підтримкою до ветеранського простору можуть звертатися усі мешканці нашої громади. Крім мене, психологічну підтримку надає психологиня Ольга Чурикова, працює арт-терапевтка Ніна Кущенко, телісно-орієнтовані сеанси проводить Ірина Савченко, є тренер та вихователь для діток. Жінки можуть приходити з дітьми, що є дуже важливим. Психологи пропонують індивідуальні та групові форми роботи, арт-терапевтичні зустрічі, телісно-орєнтовані практики. Можуть долучитися ті, хто має потребу відновити свій психо-емоційний стан, збагатити ресурси.
Але маємо кілька цільових груп. По-перше, це ветерани і їх родини, а також рідні військовослужбовців, які воюють на фронті. І їх звернення дуже важливі. Зазначу, що значна частина ветеранів має серйозні медичні діагнози, і на першому етапі реабілітації вони знаходяться переважно під опікою рідних. Саме сім’я допоможе мінімізувати наслідки, які можуть статися після їх повернення до мирного життя, і сприятиме їх адаптації до цивільного життя. Рідні військових повинні це розуміти. І те, що вони до нас звертаються, –суперважливо. Ми чекаємо батьків, дружин і дітей наших оборонців, аби підтримати, навчити триматися і допомогти у цьому своїм рідним. Ще один важливий напрям роботи – рідні загиблих і зниклих безвісти. Хочу, щоб вони знали: ви можете звернутися до нас і отримати кваліфіковану допомогу й підтримку. Це дуже вразлива група, яку не можна залишати зі своєю бідою на самоті.
Які загальні поради можете дати дружинам і чоловікам, батькам і дітям, у яких рідні повернулася з фронту?
Насамперед членам таких родин треба дбати про свої ресурси. Якщо у них немає стабільного внутрішнього стану, то вони не зможуть стати опорою для людини, яка повернулася з війни. Якщо дружина очікує, що її чоловік після повернення буде знову вирішувати всі проблеми, так само виконуватиме всі свої обов’язки, як це було до цього, – такого не буде. Для цього має пройти певний час.
Дружинам треба бути готовими, що вони мають бути опорою для чоловіка у період його адаптації до цивільного життя. Жінки теж дуже змінилися, взяли на себе ті функції, які раніше виконував чоловік, і відчувають себе виснаженими. Вони думають: «Нарешті він повернувся додому, тепер все буде робити, як і раніше». Ні, ще не зможе. Запам’ятайте: відносини обов’язково будуть перебудовуватися. І так має бути! Бажання законсервувати, залишити їх незмінними заважатиме адаптації. Треба бути готовими, що все зміниться, і треба дбати про ресурс для цих змін. Тому й запрошуємо вас до «Незламних». Дружинам треба не тільки знати, що таке адаптація до цивільного життя, як вона проходить, їм потрібно мати внутрішню рівновагу, відчувати в собі опору і не боятися змін у стосунках.
Маю знайомого військовослужбовця. «Мені легше на війні, – розповідає він. – Коли приїжджаю додому у коротку відпустку, я не отримую підтримки і відпочинку, а маю вирішувати безліч питань і проблем, які мої родичі не хочуть вирішувати без мене. Повертаючись на фронт, я видихаю. Тут усе чітко і зрозуміло, проста реальність, є ворог і є мої побратими. А вдома безкінечне незрозуміле навантаження, від якого хочеться втекти». Це лише один приклад непорозумінь, які здатні накопичуватися в родині та ускладнювати стосунки, а в подальшому – адаптацію ветерана до цивільного життя. Тож запрошуємо до нас на зустрічі, де буде нагода обговорити наболілі питання, збагатити ресурси і отримати новий досвід спілкування.
Порадьте, як знайти тонку межу і не бути занадто нав’язливими зі своєю допомогою військовослужбовцям, які мають особливі потреби?
Дуже актуальне запитання. В основі будь-яких гарних стосунків – повага до потреб іншої людини. І питання у тому, чого хочуть ці люди, які повернулися з війни. Точно не жалості. Якщо ж вони бачать жалість, це викликає не дуже гарні емоції. Вони чекають поваги. Вона має виявлятися у простих речах: жестах вдячності, які всім відомі (прикладання руки до серця), у забезпеченні прав, які їм належать за законом. Що ж стосується конкретної допомоги таким людям, то, на мій погляд, потрібно бути обережними. Треба пропонувати допомогу, але ніколи не наполягати на цьому.
Для військових з особливими потребами дуже важлива активність. Зараз усі практики реабілітації інвалідів сфокусовані на тому, щоб ці люди не мали позиції жертви, а відновлювалися через пошук доступної активності. Якщо людина-інвалід може піднятися східцями, то їй це треба зробити, тоді вона відчує самоповагу, свою силу і спроможність. Тож пропонуйте свою допомогу, але, почувши «Ні», вибачтеся і відійдіть убік. А якщо почуєте дуже різке «Ні», ніколи на це не ображайтеся. Навіть якщо у свої дії ми вкладаємо повагу, вони можуть сприймати їх як вияв жалості. Тож можу запропонувати такий варіант: «Якщо Вам буде потрібна допомога, скажіть», і відійти вбік. Нагадаю: повага – це увага до потреб іншої людини.
Кілька слів про нав’язливість. Дуже часто людям, які повернулися з фронту, друзі пропонують активне спілкування, відпочинок у кампанії, спільні поїздки. Якщо ж військові відмовляються, це починає тривожити їх оточення. Але у цей час бажання побути самому, сконцентруватися на собі, свої думках і потребах може бути частиною адаптації. І якщо людина просить залишити її у спокої – дослухайтеся до неї і зробіть це. Краще залишити її, ніж ламати і діяти усупереч її потребам.
Дуже важливо зберігати спокій і врівноваженість у разі вираження агресії зі сторони ветеранів і військових. 90% цієї агресії не спрямовані на вас, а пов’язані з виснаженням, попереднім досвідом травмування, участі у бойових діях, де це було способом виживання і боротьби. Тож ставимося до них спокійно, із розумінням. Головне – за жодних обставин не включатися у це коло агресії.
Ваша робота полягає у допомозі іншим. Ви відповідаєте на складні запитання людей і допомагаєте їм розібратися у собі. Де берете ресурси для цього?
Перш за все треба любити свою роботу, людей і бачити у них позитив. Але є й інші прості речі. Більшість сприймає професію психолога як таку, де ми маємо справу лише з душевними стражданнями. Але ж ми бачимо і зміни на краще, спостерігаємо, як людина стабілізується, стає радіснішою, знаходить себе, чуємо слова вдячності. Щоб не вигорати у цій професії, як і в будь-якій іншій роботі, потрібно бачити результат.
Доволі ресурсним у плані відновлення є навчання. Можливість дізнатися про нові підходи й техніки допомагає роботі психолога, тримає його у тонусі і робить більш ефективним у наданні допомоги. Зазначу, що нам, психологам, також час від часу доводиться звертатися до колег-психотерапевтів за особистою психологічною допомогою, адже й ми відчуваємо виснаження і моральну втому.
І, мабуть, допомагає здатність підтримувати внутрішню дистанцію, коли ти точно розумієш: то є біль клієнта, то не твій біль. Обов’язково потрібно розводити все це усередині, разом із тим зберігаючи співчуття. Треба розуміти горе клієнта, але не можна зливатися з ним. У кожного з нас своє горе, у мене теж воно є, і воно інше. Ця диференціація обов’язкова, адже допомагає зберегти ресурси для подальшої роботи з надання допомоги. І під час навчання психотерапевтів там дають такі знання.
Психолог-практик, який працює лише з клієнтами, – це важко. Мені пощастило поєднувати професії: наукова діяльність, викладання у виші, робота зі студентами і практика. Не знаю, чи змогла б я упоратися з цією роботою, якби займалася лише психологічною практикою. Все ж така комбінація, коли ти вивчаєш, досліджуєш, активно працюєш зі студентами, для мене є дуже ресурсною. Ще важливо, щоб у житті була не лише робота, потрібні важливі люди, інтереси та хобі поза роботою.
20.10.2024