Родина Петренків: три покоління, три різні шляхи, але багато спільного: любов до дітей, творчості та своєї справи

90-річна Софія Григорівна Петренко стала міцним корінням великого родинного дерева. Її донька Лариса Борисівна присвятила життя педагогічній справі, здобувши заслужене визнання як учителька та заслужений вчитель України. Онука Юлія продовжує примножувати славу родини своєю творчістю як заслужена майстриня народної творчості України. Дві її доньки шукають себе у творчості й спорті.

Три покоління однієї родини, три різні шляхи, але багато спільного: любов до дітей, творчості та своєї справи. Про родину Петренків читайте у рубриці Обличчя_громади_Ніжина.

 1935 рік... Україна ледь-ледь почала оговтуватись від жахливого голодомору, штучно створеного комуністичною верхівкою... Але життя продовжувалося: у селі Кукшин Ніжинського району, в родині Марії та Григорія Скульбід, народилася дівчинка. Назвали її Софією. Вона була  найстаршою  дитиною в родині.

Жили, як усі в селі: батьки – на колгоспному полі заробляли трудодні, діти (а їх до 1941 року було вже троє) – з бабусею біля хати. Невдовзі батько став головою Кукшинського колгоспу. Але щастя виявилося  недовгим.

Уже 1939 року тато пішов служити до армії, а звідти – на війну з фашистами. Більше в родині його вже не побачили – він зник безвісти. Мама розповідала доньці, що за все своє подружнє життя вони з батьком так і не встигли жодного разу посваритися...

Софії запам’яталося, як під час окупації до хати зайшли німці, побачили малечу, що злякано сховалася під столом, і запропонували цукерки. Ті смаколики, звісно ж, ніхто з переляку не взяв, але вони й досі спливають у пам’яті, особливо порівняно зі звірствами, які нині творять російські заброди на тимчасово окупованих росією українських землях. Отак у воєнних та повоєнних буднях пройшло дитинство Софії Григорівни.

Закінчивши 7-річку в Кукшинській школі, вступила на бібліотечне  відділення Ніжинського училища культури. Частенько на навчання ходила пішки через село Колісники зі ще теплою (спеченою матір’ю) хлібиною за пазухою. Було тяжко. Сім’я потребувала допомоги, адже вдома залишалися двоє братиків, яких ставила на ноги одна мама. І Софія старанно навчалася. Бо від результатів її навчання залежало матеріальне благополуччя родини.  

Найстрашнішою трагедією тих років було виселення свекрами невістки з трьома дітьми з батьківської хати (син не повернувся з війни, тож вирішили віддати оселю доньці).  Довелося шукати прихистку в старенькій хатині бабусі (маминої мами), а тоді ще й будуватися. А потім – ще одна біда: загинула корівка-годувальниця. Це автоматично передрікало життя сім’ї впроголодь, адже Україна знову оговтувалася вже від штучного голоду 1946-1947 років, організованого сталінським тоталітарним режимом після завершення Другої світової війни.

Незважаючи на те, що родину переслідували труднощі, бажання вчитися перемогло. Закінчивши училище, Софія отримала направлення на Волинь, в селище Олику. Старанно працювала в селищній бібліотеці, але душа летіла додому: там потребували її  допомоги!

З часом повернулася на Чернігівщину, вийшла заміж за Бориса Лаврентійовича Петренка й перебралася за ним до селища Козелець, де чоловік працював начальником районного міжколгоспбуду. Переїхали вже з маленькою донькою Ларисою на руках.

Спочатку Софія Григорівна очолила Козелецький будинок піонерів, а потім –  бібліотеку Козелецького ветеринарного технікуму, де й пропрацювала до самої пенсії. Нагороджена нагрудним знаком «Ветеран праці».

Які тільки пізнавально-розважальні заходи не проводилися в ті часи за сценаріями пані Софії: запуски повітряних зміїв та планерів, змагання авіа- та судномоделістів, перші вечорниці, КВК, виставки вишивок, виступи селищного хору, зустрічі в майстернях місцевих художників, створення фотопрезентацій, постановка вистав та п'єс...

У всьому тому дійстві змалечку були задіяні її діти Сергій та Лариса. З часом син зацікавився ветеринарією, а ось донька Лариса пішла маминою стежкою: ліпила, клеїла, плела, вишивала, відвідувала музичну школу, пробувала писати вірші й сценарії вистав, вигадувала декорації для виступів, створила авторську колекцію м’яких іграшок, а в середніх та старших класах увесь свій вільний час проводила серед малечі в початковій школі – вигадувала для них все нові й нові цікавинки...

Школу Лариса закінчила із золотою медаллю, а далі без вагань обрала професію вчителя. Вступила на спеціальність «Початкова освіта» до Чернігівського педагогічного інституту й отримала диплом з відзнакою.

Переступивши поріг Ніжинської школи №10, у перший же рік роботи виборола зі своїми першокласниками перемогу в обласному конкурсі театральних колективів, створивши ляльковий театр. Окрім нагород, ті учні отримали ще й величезну мотивацію до навчання, бажання трудитися й перемагати.

Так у неї зародилося переконання: щоб школярі виросли успішними, потрібно залучати їх до участі в конкурсах. Тоді у дитини розвиваються всі, зароджені природою обдарування, формуються впевненість у своїх силах та  конкурентоспроможність.

Лариса Борисівна Петренко – заслужений вчитель України, відмінник освіти України, володарка всеукраїнського титулу «Класний керівник року – 2000», медалі «За трудову відзнаку», Премії імені Софії Русової, нагрудного знаку МОНУ «Василь Сухомлинський», переможниця багатьох всеукраїнських  освітянських конкурсів, авторка серії краєзнавчих досліджень про Ніжин, освітянських добірок та театральних сценаріїв. Усього в українських видавництвах вийшло з друку 14 її повноформатних книг. Ще  близько 100 статей надруковано в періодичних освітянських виданнях.

Лариса Борисівна  працює вчителькою початкових класів у Ніжинській гімназії №15 «Основа» з першого дня  її заснування. Увесь цей час у закладі діє і її клас-театр, в якому учні через театральне мистецтво та участь у виставках і конкурсах (включаючи й міжнародні) здобувають програмові знання,  навички комунікативності, вчаться бути успішними. Випускники пані Лариси вже розлетілися світом та Україною і звідусіль надсилають учительці повідомлення про свої успіхи.

А до класу-театру поспішають нові першокласники. Вони вивчають складні навчальні теми через казку, театральну ейдетику, асоціації й  дидактичні вірші, які створює як учителька, так і самі діти. Вчаться дружити й бути успішними.

І все знову починається спочатку...

А вдома за підготовкою мами до таких захопливих  дійств уважно спостерігала маленька Юля. Тато Микола Іванович (майстер на всі руки) у всьому допомагав: будувати та малювати декорації для школи, виготовляти власні дизайнерські вироби для облаштування домашнього затишку...

Коли Юлі виповнилось півтора рочки, у квартирі на шпалерах з’явилися «настінні зображення».

– Навіщо ж ти розмалювала шпалери? – запитали дорослі.

– Писала цєналії (сценарії)...

Отак з’явилися перші Юлині «художні твори».

Виявляється, виховання саме так і працює. Діти непомітно для себе і  батьків просто перебирають стиль життя родини. Ніякі нотації й повчання не замінять дружніх творчих стосунків і спільної праці.

Сьогодні Юлія Миколаївна Петренко – заслужений майстер народної творчості України, членкиня Національної спілки художників України, відмінник освіти України, володарка гранду Президента України, Премії імені Георгія Вороного, титулів «Майстриня Ніжина», «Талант року Ніжина», «Людина року Ніжина», авторка серії ілюстрованих повноформатних посібників з ліплення, графіки, образотворчого мистецтва для дітей, переможниця багатьох різнорівневих мистецько-освітянських конкурсів, включаючи й Всеукраїнський конкурс «Керівник гуртка року».

Змалечку вбираючи в себе захоплення членів родини, вона повністю поринула у світ творчості. Вчилася створювати одразу на полотні вишивані композиції без попередніх ескізів, як це робила бабуся Євдокія (татова мама); ліпила з солоного тіста та  біопластики об’ємні панно; ще зі шкільної парти почала ілюструвати книги (спочатку мамині й власні, а потім і на замовлення); майструвала авторські ляльки; освоювала прийоми художньої кераміки; декорувала обрядовий посуд та листівки; мудрувала над створенням робіт у давніх українських текстильних техніках, вивчала техніку вибійки...

Юлія навчалася у музичній школі, школі мистецтв, співала в вокальному ансамблі, виступала на сцені в театральних постановках. Потужним середовищем для становлення особистості й загартування  наполегливості в досягненні поставлених цілей став для неї хореографічний ансамбль «Ритм» (засновниця – Галина Тимошенко), в якому вона танцювала з 3-річного віку.

Юля наполегливо шукала себе. Вибрала образотворчість і навчання в НУКІМ ім. Марії Заньковецької. Тут до дівчини прийшло й перше визнання: золота медаль за ілюстрацію до поеми Шевченка «Катерина», надіслану на конкурс до Канади. З часом мисткиню помітили і в Україні, посипалися запрошення на проведення виставок, конкурсів, презентацій, майстер-класів... Так триває й донині.

Юлія продовжила творчий пошук і навчання у Ніжинському державному університеті, а потім – Львівській національній академії мистецтв. Під час роботи в Ніжинській школі мистецтв допомогла визначитися з професією цілій плеяді юних художників, серед яких двоє вийшли на всеукраїнський рівень і здобули титули національної премії «Диво-дитина» (Аліна Синяк, Мирослава Павлюченко), троє стали рекордсменами України (їхні імена занесені до «Книги рекордів України»): Власта Старицька, Кароліна Пархоменко, Анастасія Майорова.

Нині Юлія Миколаївна плідно працює на мистецько-освітянському поприщі в  Борисполі Київської області. Роботи мисткині вже давно подорожують світом і знаходять «свій дім» у приватних та державних колекціях. А її вихованці вчаться бачити прекрасне у звичайному, знаходячи себе серед кольорів та образів.

У родині Юлії підростають дві донечки – Полінка та Улянка. Вони теж не сидять, склавши руки: вибороли безліч перемог у різнорівневих конкурсах, виступають у театральних виставах, мають «колекції» своїх авторських образотворчих виставок, є степендіатами Бориспільської міської ради. Поліна захоплюється спортивною боротьбою, а Уляна вже видала свою першу книжечку про кота Бегемота, танцює, співає, безперервно малює, клеїть, шиє, ліпить, конструює...

Життя триває. А разом із ним продовжується й родинна історія – у  справах, захопленнях, талантах і мріях.

Нехай наше життя буде мирним та щасливим. І обов’язково наповненим улюбленим заняттям, як це відбувається у родині Петренків.