Шлях допомоги військовим подружжя ніжинських волонтерів Світлани та Михайла Петровських

Гості рубрики #Обличчя_громади_Ніжина  – Світлана і Михайло Петровські. Це подружжя добре знають у Ніжині й далеко за його межами, особливо у волонтерських колах, адже вони активно допомагають військовим з лютого 2022 року. Без вихідних і відпусток. П’ятий рік поспіль.

Щопонеділка і щовівторка їхня кухня перетворюється на великий заготівельний цех, де в автоклавах готується смачна й поживна їжа для наших захисників. І тут мова йде про об’єми, які нечасто побачиш на звичайній домашній кухні. А потім ці сотні банок зі смаколиками, які вони передають у Покровську церкву та Собор Всіх Святих, їдуть напряму до захисників.

Михайло і Світлана почали готувати їжу оборонцям у перші ж дні повномасштабного вторгнення, коли багато хто з нас завмер, заціпенів і не розумів, що робити.

Світлана розповідає: «Раніше ми нічим подібним не займалися, але війна змусила. З перших днів я почала пекти пиріжки і передавати їх хлопцям на блокпостах. Просто не могла сидіти і чогось чекати. Пам’ятаю, як по всьому Ніжину шукала дріжджі, бо у продажу їх не було... У травні 2022-го ворога вже вигнали далеко за межі міста, і потреба в щоденній свіжій випічці відпала. Тоді ми з чоловіком стали робити тушонку і передавати її на фронт. Але для неї потрібно багато м’яса, і через фінансові труднощі ми не змогли довго її готувати. Саме тоді у нас виникла ідея щодо паштетів – це трохи дешевше, але теж поживно і смачно».

Рецепти Світлана шукала в інтернеті. На самому початку траплялося, що банки піддувалися, доводилося змінювати рецептуру і переробляти все заново. Але вони не зупинялися, готували, пробували, аж поки не підібрали правильні пропорції і технологію приготування.

Цікавимося у Михайла, що ж потрібно для приготування однієї порції паштету.

«Близько 60 кілограмів сировини: 4-5 свинячих голів, 10-12 кілограмів сала, печінка, легені, морква та цибуля. На виході отримуємо приблизно 45 кілограмів готового продукту, це десь 90 півлітрових банок. Тільки на закипання цієї величезної каструлі з м’ясом йде дві з половиною години, а потім ще три години воно вариться. Далі – гаряча ручна робота: дістати, відокремити від кісток, перебрати, порізати і подрібнити».

У цій щоденній роботі з ними завжди поруч Іван Андрійович, брат Михайла.  Він додає: «Паштет ми обов’язково перемелюємо двічі. Спочатку на крупне сито, а потім – на дрібне. По-перше, завдяки цьому він стає дуже ніжним. По-друге, це гарантує, що всередину не потраплять дрібні кісточки, які можуть зашкодити нашим бійцям. Влітку з ним легше працювати – він теплий, сам пливе в банку. А от взимку швидко холоне, стає густим, закладати його в скло стає дуже важко».

У цей час Світлана миє банки – не менше 90. Потім усі гуртом розкладають паштет по банкам, закатують, закладають в автоклав і ставлять на вогонь. Вимикають газ лише пізно вночі, через три години після закипання води, і залишають до ранку, як то кажуть, доходити.   

Перший автоклав Світлана і Михайло позичили у знайомих навесні 2022 року, але згодом його довелося повернути. Розуміючи, що зупинятися через це вони не будуть, Петровські придбали для себе вже два автоклави. Також довелося купити потужний професійний кухонний комбайн, адже їх домашній не витримав такого навантаження.

«Каші з’явилися пізніше на прохання мого брата Сергія, який воює з 2022 року, – розповідає Світлана. – Якось він попросив: «Зробіть, якщо можете, ще якусь кашу чи суп, щоб можна було просто в окопі відкрити банку і ситно поїсти». Ми спробували. Хлопцям на передовій вона дуже зайшла».

І відтоді у понеділок на кухні готується паштет, а у вівторок – смачна солдатська каша. Її основою стає наваристий бульйон, який залишається після приготування паштету. До нього додають 15 кілограмів м’яса, крупу (рис або гречку), спеції та засмажку. Наповнені банки стерилізуються в автоклавах 5 годин.  

«Ми тісно співпрацюємо з Покровською церквою та Собором Всіх Святих, – розповідають Світлана і Михайло. – Готову їжу відвозимо їм, а вони вже своїми каналами доставляють її на фронт. Якщо ж отримуємо адресний запит від конкретного підрозділу, посилку відправляємо самі. Церкви також допомагають нам, коли мають таку можливість. Якщо їм передають субпродукти, крупи чи овочі, вони віддають їх нам на переробку. Щоправда, останнім часом із продуктами стало складніше – церквам теж майже перестали передавати м’ясо. Беремо у них і порожні банки. Все, чого не вистачає, купуємо за власні кошти: м’ясо, крупи, кришки, банки, спеції… Нещодавно дуже виручили знайомі з Носівки, які займаються переробкою зерна: передали нам для каші 50 кілограмів крупи. Витрати на світло, газ і воду ми вже взагалі не рахуємо. Газова плита майже зіпсована – стільки безперервного вогню за ці роки вона витримала. І це все – паралельно з основною роботою, адже треба заробляти на життя, та й домашні справи ніхто не скасовував».

Два власних автомобіля родина Петровських теж передала військовим підрозділам – після освячення у Покровській церкві вони поїхали на фронт, де їх потребували. І цей список їх допомоги можна довго продовжувати: газові балони, інструменти, автомобільні шини, теплі речі, засоби гігієни, усілякі смаколики, чай, кава і багато-багато усього, на що вони отримували запити.

Пишемо ми все це для того, щоб наші читачі зрозуміли, скільки праці, часу і коштів стоїть за цими посилками із ситною смакотою, які їдуть на фронт.  Та не всі сприймають їх роботу як їх особистий вибір, як волонтерство, адже бачать за цим інше.

«Неодноразово ми чули питання: «А скільки вам за це платять?» Люди чомусь упевнені, що ми за свою діяльність отримуємо гроші, тому що безкоштовно і за власні кошти таке ніхто робити не буде, – розповідає Іван Андрійович. – Я інколи відповідаю: «П’ятдесят гривень за баночку. А потім, як рахуємо витрати на світло та газ, скидаємося, і я ще й у боргу залишаюся». Тоді замовкають».

Михайло додає: «А я їх питаю у відповідь: «Як ви думаєте, хто нам платить? Назвіть свої варіанти: військові, церква, держава, якась організація?» Мовчать.…»

А ще у Михайла є смачне захоплення – вирощування кавунів та динь. Солодких, ароматних, вагою до 13 кг. Вони ростуть у нього і в теплиці, і у відкритому ґрунті. «Секрету особливого немає – гарне насіння й постійний догляд. Дині я вирощую на шпалерах. Коли плоди стають розміром як велике яблуко, я їх ховаю в окрему підвісну сіточку і міцно прив’язую її до каркаса шпалери. Це рятує гілки від ваги, плоди не обриваються. Вони так і спіють у цих сітках, наче в колисках».

Михайло, Іван, Світлана і її молодший син Руслан – офіційні волонтери і мають відповідні посвідчення. Також Світлана і Михайло мають багато відзнак за свою волонтерську роботу: «Хрест Свободи» від Православної Церкви України, Подяку міського голови Ніжина до Дня волонтера, грамоти від Митрополита Київського та всієї України і настоятеля Свято-Покровського храму.

Та вони це роблять лише задля тих, хто воює. І мають свій великий біль…

У Світлани двоє синів. Молодший Руслан активно допомагає батькам у всіх справах. Старший Максим пішов добровольцем захищати країну ще в березні 2022 року, коли йому було 24 роки. Спочатку у складі тероборони обороняв Ніжин, потім добровільно вступив до лав ЗСУ і продовжив захист України. Воював на Донеччині у складі 163-го батальйону, а потім у 80-й ОДШБр.

З лютого 2024 року він вважався зниклим безвісти. 31 місяць на його повернення чекала вся велика родина: батьки, брат, дружина, бабусі, тітка, племінники. 22 вересня 2026 року Максим Костюк повернувся до Ніжина на щиті... Біль рве серце всім, хто любив цього сміливого, доброго і світлого хлопця, який свідомо обрав шлях захисника Батьківщини, родини і спокою кожного з нас.

«Ціна, яку ми всі платимо за можливість жити, працювати, ростити дітей, надто висока. Ми знаємо це не з чужих слів. Тому не можна звикати до війни, відкладати допомогу на потім чи думати, що хтось упорається без нас. Кожен має робити те, що може. Ми вибрали своє: готуємо їжу, збираємо необхідне і  передаємо це на фронт. В окопах набагато важче, ніж тут, у тилу. І ми будемо це робити, скільки зможемо», – так про свою волонтерську роботу говорять Світлана і Михайло.